- переконана поетеса Людмила Лук’янець з смт. Улянівка, що на Білопільщині Сумської області, а відтак, вкладає біль і доброту свого серця у кожен рядок написаних нею поезій.
Народилася Людмила Іванівна в селищі Улянівка Білопільського району в багатодітній родині в 1963 році. Віршуванням захоплюється рівно стільки, скільки пам’ятає себе – з дитинства. Має вищу педагогічну освіту. У 1988 році закінчила Київський педагогічний інститут за спеціальністю „учитель української мови та літератури”, у 1993 році – дефектологічний факультет Київського державного педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова. Зараз працює вчителем Улянівської допоміжної школи-інтернату. Має трьох доньок. Вірші друкує у районній та обласній періодиці, активно співпрацює з Київськими педагогічними виданнями „Все для вчителя”, „Розкажіть онуку”, „Позакласний час”, де друкує педагогічні напрацювання. Разом з харківським композитором Миколою Ведмедерею пише пісні для шкільної молоді.
Про добре і зле у нашому житті, про час, що залишає нам свої історії, про красу рідного краю, про його людей, про людські почуття, про наболіле й пережите – у віршах поетеси.
Ну і кілька власних вражень про поезії у книзі «За туманами»:
Розкажи мені неспішно свою долю,
Я її через густе просію сито,
Потім гіркоту розвію в полі,
Поверну лиш чисту радість перемиту… – звертається до читача авторка. І справді, як тут не зупинитися, як не розповісти про свої болі і жалі, адже урбанізований час і наше життя не дуже прагне до живої і щирої розмови. Та варто лишень посміхнутися зовсім незнайомій людині, отримати у відповідь посмішку, а то й перемовитися парою речень і відчуваєш – відлягло, попустило, а десь у глибині душі затеплилася надія.
Не вірте, що вашої долі немає,
Що десь у світах все блука навмання,
Хай серце на душу гріха не приймає
Й прокльонів не шле їй пекучих за дня. – як застереження і власне переконання поетеси в тому, щоб «на душу гріха» не приймати. Та й хіба тільки в тому гріх, щоб не вірити в долю? Одне одному: діти – батькам, батьки – дітям, коханий – коханій, сусіда – сусіді, брат – братові…
А ось ці ексклюзивні рядки адресовані не читачу, а письменству:
В кожнім слові – надія,
В кожнім слові – любов.
То письменник говорить
З нами знову і знов.
Про оте, що печалить,
Що турбує й болить,
Прагне тугу і радість
У серця перелить… – так, адже саме письменник деякою мірою є відповідальним і за свою творчість, і за душу того, хто буде читати його рядки, якою «прокинеться» людина після читання: доброю чи навпаки, справедливою чи навпаки…
Психологічну навантагу можна відчути в кожному слові й літературному образі, у кожному літературному герої чи героїні від імені яких говорить поетеса з читачем. Здавалося б, звичайна річ – буденність. Але не видається вона такою у авторки. Бо мить і вічність йдуть у неї поруч як близнючки, а відтак філософське бачення світу Людей: висоти – прірви, ціни – цінності, гідності знаходимо у таких рядках:
Хто вищий, а хто нижчий – як тут мірять?
Хто важчий, а хто легший – де ваги?
Доходять шляху лише ті, що вірять,
Кого тремтять-бояться вороги.
Хто зірка більша, хто тут зірка менша?
Чи можуть смертні ціну визначать?
Коли Земля свій довгий шлях заверше,
Тоді вона сама зможе сказать.
Як часто ми чуємо слова «народ», «нація», але що ж стоїть за тими словами ще ніхто і ніколи з сучасників не задумувався. Людмила Лук’янець розкриває своє розуміння сутності народу і нації у кількох рядках:
Наш народ є самий же гостинний,
Різних безліч він готує страв.
І ніколи не стріля у спину,
І встига зробити сотні справ.
А якщо його ви одурили,
Промовчить, хоч знатиме усе.
Знаєте у нього скільки сили,
Скільки він терпіннячка несе!
Тільки і терпіння має межі.
Не пробуйте того перевірять.
Не будіть у вогнику пожежі,
Бо ніхто не встигне врятувать.
Коли занурюєшся в віршовані одкровення поетеси, то вихоплюєш безліч ємких і вдалих образів, суто етнічних, прадідівських. Відтак, серце у неї «плачеться» «дивним сновиддям, гагілкою», журавля і синицю, – те, що є і те, що бажане, – Л. Лук’янець бачить крізь вічні людські цінності і земні почуття «Щоб журавля розгледіти в синиці,/То заздрити не варто небесам». Якось надзвичайно тихо і просто, зі звичайного фартуха, у поетеси наступає ніч: «Ніч у фартуха збирає світло,/ Гасне день в подолі фартуха./Вітер цілий день виводив пісню,/А тепер і він в гіллі стиха…»
Зазирніть на будь-яку сторінку і ви знайдете безліч створених і щиромовлених поетесою образів, що розкривають і суть і негаразди, наші переживання і надії.
А краса рідної землі, туга селянина за, вважай, втраченою землею!
Саме вона – Земля дідів-прадідів кличе нас усіх і окремо кожного до спротиву тим, хто за примарною «величчю» не бачить отого джерела звідки зродився, а це – батьківська вотчина, маленька батьківщина – село, де звичайну річечку чи джерельце можна не помітити і своєю бездіяльністю загубити, висушити, знехтувати, навіть не підозрюючи, що то є найперша цінність нації, яка «Крізь вічність кличе …. /За зраду і ганьбу нас на війну..».
Невеселу картину малює авторка у вірші «Добігала дорога…», адже життя її батьків, її дитинство, юність, зрілі роки пройшли-пролебеділи саме у селі, у цій затишній із солов’їними піснями колисці України. Боляче звучать рядки:
Добігала дорога, вітер сіяв жалі,
Примостилась покута на селянськім столі.
І хилились ворота, тин в саду догнивав,
Соловей одиноко понад ставом співав...
………
Хлипав дощ над пустками, зажурилась гроза,
Заростало дубцями, розросталась лоза.
Обміліли ставочки, більше стало боліт,
Вже змілів і здичавів недоглянутий цвіт…
І враз, контрастом, рядки про місто, яке палає штучними вогнями:
Грали пишно вогнями вдалині десь міста,
Тільки час зруйнував вже з сіл до них і моста.
Доживають самотньо ще старенькі в селі,
Лиш немає у серці України жалів...
Душу поета авторка бачить як вільного птаха: «Душі поета дихати несила, Як в кліті птах страждає і… мовчить. Їй хоч на мить розправить горді крила, – І ген вже над буденністю ячить…».
Попри невеселі роздуми між рядків зблискує світло і добро, яке іде у нас з коріння, любов, віра і надія на краще майбуття.
…Говорити б і говорити про поезію Людмили Лук’янець, про її мову і метафоричність, про влучність образів, а ще – про літепло душі авторки. Але залишимо це на суд читача і не будемо йому заважати…

2011