Зранку дзвонили у церкві. На дворі буяв квітень, люд святкував Великдень.
Не було радості тільки у Марії…
– Грішна я, Михайлино, ой, грішна... – неквапно почала свою сповідь Марія, схлипнула й втерла кінчиком хустки вицвілі від віку очі. – Не знаю, чи й простить мені Господь гріх мій, що в переддень Великодня сотворила... Але ж... Жива душа, не чужі ми з Вірою, сестри як не як, хай і двоюрідні...
– Свят, свят, та не тужи так, а толком говори... – сусідка від несподіваної відвертості з острахом подивилася на Марію.
– Та я й кажу – гріх... – і, мабуть, пригадуючи подробиці, на деякий час замовкла.
Михайлина зняла з плити чайник, поставила на стіл варення, чашки, дістала з шафки цукор. Мовчки, все ще з острахом поглядаючи на Марію, поналивала у чашки окропу, присіла на стільчик біля плити.
– Віра, сестра моя двоюрідна, залишилася без чоловіка, хай царствує, недавно. Тільки-но хлопці її школу закінчили. У доньки, меншенької Олесі, не склалося сімейне життя, вважай, дівчам пішла заміж, життя не бачила за пияком та гулякою – чоловіком першим. А далі – гірше стало, коли донечку Світланку народила. Вистачило сили, щоб прогнати нікчему-чоловіка, жила одна. Не бачила сама, – люди казали: перебирала чоловіками довго... Але, на віку так написано: доля у дівчини була, зустрівся їй чоловік. Гарний, непитущий, але теж із своєю бідою – дружина його запила-загуляла, сім’ю кинула, сина йому залишила...
– Маріє, та ти ж за Віру стала розповідати... – Михайлина взяла до рук чашку і відсьорбнула чаю.
– Та про неї ж, сердешну, бо відколи залишилася без чоловіка, напосілися біди та напасті навколо неї – ото з синами таке, з донькою... Коли б ще на очах була її Леся, її крихітка, не боліло б у неї так серце, а то заїхала за тридев’ять земель, сама, нема кому допомогти, порадити... Хлопці, сини Вірині, теж ковтнули лихої. Спочатку й оженилися обоє, та у обох і проблеми: середульший пити почав, кинула його дружина, а старший – потрапив у тюрму. Недовго пробув – три роки, але ж знаєш – тюрма, то таке лихо, що життя людині навік покалічить, теж сам залишився... З тим і повернулися до матері в хату, попервах нічогенько жили, а, що далі, тим гірше, пити почали, без роботи лишилися. А тут, як на гріх, не витримала і Віра, захворіла. Розбив параліч. Поки трималася на ногах, сяка-така курка бігала по дворі, поросятко рохкало у загоні, корівка була... А як хвора стала Віра, запустіло на дворі, в хаті. Хлопцям нічого не треба, аби гроші були на випивку. Спродали хазяйство все до останньої билини. Не послухали матері, як не просила, як не тужила вона, сердешна. А я – в місті, та й у мене вже не те здоров’я, що колись – не наїздишся з допомогою. ...А це вчора, по обіді, дзвонить мені Олеся...

...У кімнаті стояла тиша. Раптом у дворі зчинився курячий лемент.
– Ну, ти поглянь, знову отой зозулястий бешкетник... – Марія визирнула у вікно – півень, опустивши крила до низу, напосідав на Знайду і норовив клюнути в самісінький гребінець, мабуть це вже кілька разів йому вдалося, бо Знайда – так прозвала Марія півника, що приблудився до її двору пізньої осені – був закривавлений, та, незважаючи на це, все ж чинив опір... Марія відчинила вікно і кишнула – Ану, геть! – Півні розбіглися в різні боки... Ще по осені Марія обходила геть усіх сусідів, питаючи про зниклого півника, та так і не знайшла хазяїна... Відтоді Знайда і залишився у її дворі.
Раптом тишу розрізав телефонний дзвінок. Марія підійшла до столу, зняла трубку:
– Алло! Слухаю!
– Добрий вечір, тьотю Маріє, це я – Олеся!
– Боже ж мій! Лесечко! Ну, як ти там? Діти як? Чи здорові?
– Здорові, тьотю, здорові, дякувати Богу. А ви як ся маєте?
– Та ти, сонечко, не забула ще, як воно по-нашому, пам’ятаєш!
– Не забула, тьотю, пам’ятаю, бо рветься душа до мами, в село... – У трубці схлипнуло і замовкло.
– Та ти чи плачеш? Лесю, голубонько, не треба... Якось воно буде... – Марія замовкла і теж схлипнула.
– Тьотю, дорогенька, допоможіть мені, заради Бога... Години через дві до вас приїде Валерка з другом... – голос у Лесі став рішучим і вона почала розповідати...

...Валерка Сєров збирався у відрядження на Україну. Відколи кордони між країнами стали прозорими, потяглися туди і звідти далекобійні фури, завантажені різними товарами, майже кожного тижня.
– Лесю, голубонько, збирай в дорогу передачу яку: через тиждень їду на твою батьківщину, то й передам. – Валерка глянув на Лесю і враз побачив на її очах сльози. – Ну, що ти, голубко моя, от уже й розхвилювалася...
– Я не проте розхвилювалася, що ти їдеш... Маму хочу побачити, як воно їй? Брати ж, знаєш, обоє непутящі... Тітка не при здоров’ї, щоб їздити до неї... Візьми мене із собою, будь ласка, візьми. Ти ж знаєш, труднощів я не боюся, та й підмінити тебе за кермом зможу в разі чого. Артемка на маму твою залишимо, викличемо сюди, ось прямо зараз і зателефонуємо, приїде до нас і відпочине, і онучка пригляне, та й Світланка з Ігорком допоможуть їй... Чує моє серце, щось там у них негаразд...

– Отож Валерка викликав матір свою з області на гостини та за дітьми подивитися. А самі сіли та й поїхали в село до Віри... – Марія знову схлипнула. – Не можу без сліз розповідати, плакали ми обоє по телефону розмовляючи...

До кордону дісталися майже опівдні. Перевірка документів та вантажу не зайняла багато часу. Тут же, нашвидкуруч переобідавши, попрямували далі. Леся сиділа в кабіні вистромивши руку у вікно і підперши кулачком підборіддя, згадувала...
– Дурна ти, дурна, Лесько. Хто ж зараз гроші чесною працею заробляє? – Сергій, старший брат, тільки-но повернувся з чергових мандрів, – тиждень не показувався вдома. – Ось я – ніде не працюю, а треба ж за щось жити. Хіба ж мати може дати мені стільки... А я, ось поглянь, скільки в день маю. – Його рука пірнула до нагрудної кишені піджака і одразу випурхнула з віялом новеньких хрустких двадцятидоларових купюр. – І не проси, бо все"дно не дам і не скажу, як заробив...
– А чого ж ти іноді приїздиш і вимагаєш у матері грошей? – Леся великими сірими очима дивилася то на брата, то на гроші, а потім тихо-тихо попросила: – Дай мені... Мені дуже треба...
– Ха! „Дай!” Як це – „Дай”? Ти сама зароби... Ти вже теж... можеш. – І голосно зареготав.
Того вечора, Леся дуже добре пам’ятає, вона плакала і проклинала все: і життя таке, і брата з його грошима, і... увесь світ, що так вороже зустрічав її, молоду, повну мрій і надій, дівчину, яка мала економити на всьому ті копійки, що давала їй мати.
Потім в очах майнув іще один спогад...
Вона, студентка ПТУ, познайомилася з Віктором на дискотеці. Гарний, високий, чорнобривий та ще й кучерявий, як ото з пісні. Усміхався так добре та щиро. А очі – безмежні, можна втопитися. Тільки з армії повернувся, вступив вчитися до будівельного коледжу. А ще приваблювало, що старший був на кілька років, „Мабуть, розумніший за цих... пуцвіріньків” – так називала своїх однолітків Леся.
Минуло зовсім небагато часу, як вони побралися. Як завагітніла – кинула навчання, думала, Віктор подбає. Та одного разу Віктор прийшов напідпитку і сказав, що більше не вчиться, бо посварився з якимось викладачем. Розповідав, лаявся, майже через слово вставляючи матюки. Леся ні разу не бачила його таким, тому з початку її це розсмішило. Вона поспівчувала, потім посміялася з Віктором над черговим анекдотом, а потім попросила більше так не робити. Розмову про роботу відклала на ранок. Спочатку і Віктора гнітило те, що він так і не закінчив навчання. Влаштувався на роботу на завод учнем до столярного цеху. Почав заробляти. Але все частіше і частіше приходив додому "тепленький". Врешті решт, Леся перестала цьому дивуватися. Та й просити вже перестала – перевиховати Віктора було просто неможливо. Допомоги від нього не чекала, бо що не день Віктор приходив додому напідпитку, а одного разу його взагалі принесли додому, майже непритомного від горілки. Так, вся хатня робота лягла на її, Олесині, плечі.
Вже значно пізніше, коли народилася Світланка, Олеся зрозуміла, що не кохає Віктора і ніколи його не кохала. Що то було... не підлягало поясненню навіть їй... А коли Віктор одержав маленьку однокімнатну квартиру, життя взагалі стало нестерпним. Майже через рік, завод, на якому працював Віктор, оголосили банкротом. Залишившись без роботи, Віктор навіть не намагався її шукати, просто пив, потім взагалі перестав приходити додому ночувати...
І вже третій спогад, — дорога була виснажливою, то вона навіть не помітила, як задрімала, — прийшов до неї уві сні... Холодні руїни світилися з середини ледь помітним світлом, замість столу – дерев’яний ящик, на якому – пляшка горілки та дещо, щоб загризти оковиту, в кутку – матрац і – вона... Потім, як привиди, почали один за одним з’являтися обличчя чоловіків, які приходили, щоб пестити її тіло... Їхні чорні брудні руки хапали її за стегна, за груди... Страшний стогін вирвався крізь стулені вуста, і в ту ж мить вона прокинулася. Валерка зупинив машину і уважно подивився на неї.
– Що, знову страхіття? Знову – з того життя? Заспокойся, люба, все те давно в минулому – я нікому тебе не віддам. Ніхто і ні за що більше не скривдить тебе. Не хвилюйся так, сонечко. І з мамою Вірою все буде добре, ось уже недовго залишилося. Скоро будемо чай пити з чорною смородиною. – Він нахилився до неї, обійняв за плечі і поцілував у скроню. Леся посміхнулася, схлипнула і, подумки подякувала долі, що та подарувала їй її Валерика...
І знову молоду жінку обсіли спогади. З Валеркою вона зустрілася на прийомі у дитячого лікаря. Ігорку тоді було не більше трьох рочків. Світланка, старшенька на два роки, поки чекали у черзі, ходила довкола Ігорка і розважала його. А вони, їх батьки, розговорилися...
– ...А оце зараз їдемо до себе на батьківщину. Бабуся хату у спадок залишила, будемо освоювати нове життя. Тепер уже самі, як справжні чоловіки, так, Ігорку? – Валера просвітлів поглядом, легенько смикнув сина за чубчик. Хлопчик заусміхався і простягнув до нього руки.
– А квартира? Збіжжя? – Олеся глянула на Валеру співчуваючи.
– А що – квартира? Що – збіжжя? Все залишив. Деякі речі узяв для Ігорка, та й усе... А вона... Хай собі розважається, хай живе, як знає... Мене Бог здоров’ям не зобидив, професію маю. Ще при Союзі, вважай, вздовж і впоперек всю країну проїхав... Не пропадемо. Ігорка в садочок на п'ятиденку, а сам у рейс... Та й мама допоможе...
– Візьми мене з собою... – Голос Олесі прозвучав у тиші як постріл.
– Ти згодна прямо ось так їхати з незнайомою людиною? – Валерка розгубився і замовк...
– Знаєш, Валеро, незнайомих людей єднає пережите... Натерпілася і я від чоловіка-пияка, та й від очікування не знати чого. Є у нас із тобою щось спільне... А ще – діти, бо вони потребують уваги і батьківської ласки. Що не кажи, а їм однаково потрібні батько й мати. Та й життя на місці не стоїть, Світланка підростає, скоро до школи... Не хвилюйся, на шию вам з Ігорком не сяду. Якусь копійку і я зароблятиму – крою-шию непогано... А там... Життя покаже... Та й хлопчикові... хіба ж п’ятиденка замінить маму...
Почувши останнє слово, хлопчик перестав гратися із Світланкою і повернувся до Олесі і Валерки, хвилину стояв і дивився то на неї, то на нього. Потім швидко-швидко, перевальцем, рушив їм назустріч і, на здивування Валери, підійшов не до нього, а до Олесі. Чітко вимовив: „Мама”. Глянув на Валеру і, не то ствердно сказав, не то запитав „Мама?!”. Валерка глянув на Олесю. Очі заблищали:
– Ну ось, ми вже й підросли... Так, синку, мама. Це друге слово в його житті. – Майже прошепотів Валерка, а потім, згадавши колишню дружину, спохмурнів: – Дружину завжди бісило те, що першим словом сина було слово „Тато”...
Так, Олеся та Валерка стали жити разом. Через місяць побралися. А через рік народився хлопчик Артемко. Так, у Олесі з’явилася надія на щасливе майбуття. Все частіше і частіше на її обличчі з’являлася і сяяла посмішка, Валерка обожнював її і як жінку, і як матір його дітей...
Єдине, що не давало їй спокою, так це думки про батьківську хату, про братів, а ще більше – про матір. Олеся часто дзвонила до тітки Марії, в такий спосіб дізнаючись про життя рідних. Звістка про братів, що втягнулися у пиятику, звичайно, додала Олесі клопоту... І тоді у неї виник план... Своїми думками поділилася з Валеркою...

Фура не поспішаючи, обережно в’їхала на ґрунтовку, що вела до села. По обидва боки – то там, то тут пусткою бриніли хати, збиралося надвечір’я.
...Хата Іваненків стояла неподалік ставка, ото ж можна було годувати гусей, качок, тримати корову, за травою не потрібно було їхати кудись на луки.
Леся обережно прочинила хвіртку, з двору потягло пусткою і невпорядкованістю. Вражена, вона попрямувала до хати, торкнула за клямку двері.
– Хто там? Заходьте, відчинено... – слабкий голос ішов з кімнати. Леся мовчки пройшла сіни, відчинила напіврозкриті хатні двері... І важко опустилася на ослінчик біля дверей. Того порядку, що колись царював у кімнатах, навіть після смерті батька, не було...

Марія схлипнула ще раз і продовжила:
– Каже, заходжу я, тьотю, в хату, а там не прибрано, не білено, стіни кіптявою взялися від тютюнового диму, мати на постелі лежить, встати їй не сила, слабка дуже. Біля неї стільчик, окрайчик хліба, та склянка води... Ото й уся їжа. А брати – обоє тепленькі, на всю хату хроплять, перегаром від них несе, дихати нічим…
Переговорили вони з матір’ю, та й надумала Олеся забрати її тієї ж миті, але вона, сердешна, не погодилася. Каже, боюся зараз... Як з хати піти, як кинути все напризволяще, та й Сергій, старший, не дозволить, бо єдині гроші на сім’ю заробляла вона, Віра. Таки ж – пенсія. А це теж, які не які, а гроші. А що сама не отримувала, бо не ладна була далеко ходити, – після паралічу ледь дибала по хаті, – то й підписала довірчу на Сергія, щоб той сам отримував. Ну, якось та домовилися про те, що наступного разу підготує Віра документи, збіжжя таке-сяке збере, „дарчу” на хату підпише для обох синів, а тоді вже якось... З Богом... Може й їх вдома не буде. Жалілася часто: отримають хлопці пенсію, та й пропадуть на два – три тижні з дому...
– Ну й історія, а чого ж вона нікуди не звернулася, до сусідів, у сільраду, до дільничного?.. – Михайлина засовалася на місці, потім підхопилася, витерла ганчіркою стіл і знову присіла на стілець.
– Та куди звертатися? Хто зараз допоможе, коли у всіх свій клопіт, одиноких стільки в селі, що... А тут же – рідні сини поруч, хлопці нівроку, можуть і працювати, а то ще й оженитися. Старший, правда, як з тюрми повернувся, пити одразу почав, став мовчкуватий, злий, тільки очима блимав, та все в сарайчику щось длубався. Спитала його Віра, що він там скручує, згвинчує, мудрує, а він в зло так сказав: „Тобі не все одно? Вибухівку ладнаю, трясця її матері, рибу глушитиму, треба ж щось жерти”. Відтоді і злякалася Віра, а що, як хату підірве, або ще чого надумає. А тут Олеся заявилася з чоловіком, та ще й завантаженою фурою...
– Свят, свят, свят... – Михайлина перехрестилася тричі, та так і застигла з рукою на грудях. – А далі що ж? Твій-то гріх, Маріє, в чому?
Марія шумно видихнула, втерла очі і повела далі.
– Та кажу ж тобі, подзвонила Олеся та й каже: “Тьотю, годин через дві приїде до вас Валерка машиною, та не один, з другом...

...Лесин голос, Марія це відчула одразу, набрав рішучості і впевненості в тому, що вона надумала зробити.
– Треба, аби ви поїхали разом з хлопцями до села, та обманом яким, чи ще якось, викликали маму на вулицю, щоб в машину якось посадити. Скажіть їй, хай і одежі не бере з собою ніякої, я вже купила їй усе, хай тільки документи візьме...
– Лесю, дитино, що ти надумала? – Марія, ще б трішки і випустила б слухавку з рук.
– Все я, тітонько, продумала, все як є, де ж це бачено, щоб при живих дітях мати вмирала з голоду та холоду, а ще більше... від неповаги власних дітей...

– Оце так-так! – Михайлина знову перехрестилася. – Як у кіно...
– А я про що? Дійсно, як у кіно... Поїхали ми... Край села Валерка зупинив машину, встала я та й пішла у село до Віриної хати. Заходжу, а у кімнаті – диму, хоч сокиру вішай. Віра на постелі лежить, дихає важко-важко, прокашлює раз за разом.

– Добридень вам у хату! – Марія переступила поріг і покинула двері відчиненими – А що це у вас накурено так? Пожаліли б матір, задушите ж її.
– Не хвилюйтесь, тітко, вона в нас ще ого-го, нівроку, та й звикла вже – замість привітання пробасив Сашко.
– Ага, – Кажу. – Звикла. – Та вже й до Віри: – Ну, добре. Вставай, Віро, пройдемося потихеньку. - і вже голосніше аби почули хлопці. - По секрету жіночому треба побалакати.
Вийшли помалу, погомоніли трохи про життя-буття.
– Олеся мені дзвонила... – Марія уважно глянула на сестру, щоб не сполохати її та не розхвилювати.

...Ото, тільки обмовилася за Олесю, а Віра мені:
– А я вже й готова, документи ось при мені, в кишені. Вона приїздила тижнів зо два тому, домовилися ми про все... Ось тільки як же... хату свою залишити. Важко... аж плач бере...
Зайшли до хати, ще про те, про се погомоніли при хлопцях.
– Ну, то що ж, час мені. – Кажу. – Проведи мене, Віро, трішки, бо вже повертатися маю.
А Сашко, так той, наче відчув що:
– Давайте, тьотю, я вас проведу.
– Ні! – сказала рішуче. – Не треба, Сашо, ми з мамою ще по одному секрету переговоримо.
– Що це за секрети у вас такі? – Сергій зблиснув очима на Марію, потім на матір, потім взявся за чарку, підніс до рота, ковтнув, аж забулькотіло і хрумкнув солоним огірком...

– Вийшли ми з хати, потихеньку, потихеньку, та так і дісталися на край вулиці. А тут Віра, пристала, сердешна, каже мені:
– Не дійду до машини, біжи, – чи кивни, чи поклич, – хай під’їдуть ближче.
Побігла я, кивнула хлопцям, машина – вжик – та й під’їхала. Сіли ми та й... Поминай як звали...
Марія замовкла... В кімнаті вже посутеніло, у відчинене вікно потягло прохолодою...
– То оце й є твій гріх? – Михайлина сплеснула руками. – Та ти ж сестру свою рятувала від потали та смерті голодної при живих дітях, то який же це гріх? – гірко видихнула потому. – Це – дітям гріх... Діти, діточки... Отак кохай їх, рости, а на старість... А Олеся, дивися, яка молодець...
– Правда твоя – молодець, плакала дуже, довго умовляла мене... Ось і зробила я це, а сама... Як же мені жити далі? А як кинуться хлопці – матері нема – прийдуть... До мене прийдуть... – та й замовкла...
Михайлина схлипнула, глянула на сповідницю – по її обличчю котилися сльози...

Олівець легко ковзав по паперу, залишаючи ледь помітні лінії... Короткі, довгі, звивисті, паралельні й навкісні, вони утворювали зрозумілу й завершену композицію для пензля, що, уже через мить, так само легко, мав довершити задум художника... Ось проступили пухкі сліпучо-білі буруни хмар, схожі скоріше на... хм, на що ж вони схожі?.. Певно, що – так... На гори тільки-но знятої овечої вовни на фермі якогось техаського фермера...
Кілька легеньких штрихів блакитної фарби і... У глибокому, синьому небі, немов легкі вітрильники, попливли ... „Гори овечої вовни...” – усміхнулася сама до себе. Хмари, хмарки, хмаринки... Звідси, із землі, вони здаються щільними й м’якими. А насправді?!.. Не так і важливо це знати їй, студентці художнього коледжу. „Нехай про це турбуються фізики, хіміки, а мені, так і зовсім байдуже, головне – хмарки повинні бути як живі.., ну, як ті, що їх сприймає наше око”...
У майстерні, так вона називала свою однокімнатну квартиру, було майже порожньо. Кілька стільців, стіл, диван, велике вікно і зручне підвіконня, на яке вона завжди вмощувалася й визирала на світ, такий незрозумілий і дивний. У прихожій висіло велике дзеркало – пам’ять про бабусю – зроблене колись на замовлення з червоного дерева. Майстер, певно, попрацював від душі – уява не страждала на хиби чи неточності – це була витончена копія вирваного з дна річки стебла лілії. Кілька листків схожих на серце, розкрита квітка...
Кілька років тому вона малювала його для вступного іспиту в коледж... Уявне дзеркало душі... Тут можна було побачити все: і плин часу, і буденність, і очі, і втрачену надію в них, і своєрідний протест проти цього шаленого, шаленого, шаленого світу... І листя й квітку на рамі було зроблено таким чином, що по її низу утворювалось щось схоже на полички, тому тут завжди можна було знайти або косметику, або прикраси, які час від часу довершували її костюм.
Трохи вище на стіні, сиротою вивершувалося невеличке бра, що слугувало в кімнатці й за люстру, і за нічник...
...Світла! Їй титанічно хотілося світла!
Але такого сліпучого, щоб можна було б скласти долоньку козирком і довго-предовго дивитися на нього відкритим поглядом. Ще одним із найпотаємніших її бажань було бажання побачити гори. Тільки так, – вона знала це напевно, – можуть здійснитися усі її бажання. Їй не вистачало у житті трьох звичайних речей – Простору, Світла і чистого Повітря... Там, у горах, вона охоче б поспілкувалася з незайманою тишею і природними звуками, бо все механічне й штучне уже обридло й нервувало... Там могли б здійснитися усі її забаганки.
Раптовий дзвінок у двері порушив кордони її спокою. Дзвонили впевнено і до того ж умовним інтервалом – короткий, довгий. Так, ніби хтось сигналізував: „Це – я...”
– Якого дідька! – проговорила вголос із жалем, кидаючи з рук олівець, і, відриваючись від приємних думок, – дзвонили уперто й нав’язливо. – Тільки цього бракувало...
Незакінчений малюнок прикрила на мольберті полотном і пішла відчиняти.
– Ось і добре. А я думала, що тебе немає вдома... Що робиш? Дуже зайнята? – прямо із дверей скоромовкою заговорила гостя.
– Я теж тебе вітаю! А тобі, оце, чого не сидиться вдома, та ще ж і погода надворі...
Рвучкий вітер гнав по небу сірі осінні хмари, калюжі брижилися від холоду, на склі час від часу з’являлися навкісні патьоки від дощу, що уже розпочинав свою затяжну осінню симфонію.
– Бігла мимо, думаю, дай-но зайду. Цигарка є ? Зараз розповім... – клацнула запальничкою, смачно затяглася, - Слухай, у мене до тебе справа.
– Давай, тільки швидко, бо я дійсно зайнята, і, взагалі... – вона не хотіла, щоб Лерка побачила її роботу саме тепер, коли вона ще не закінчена.

...Лерка була з тих приятельок, що особливо настирливо нав’язують свою дружбу. Не маючи за душею нічого, окрім прагматизму і тверезої думки на всі ті речі, із чого починається у людині людське, Лерка намагалася доповнити свою суть за рахунок інших, їй було байдуже як, тому, будь-що для неї було прийнятним – знайомства особисті чи через когось, розмови про літературу та мистецтво, про які вона, швидше, чула, ніж знала й розумілася сама... Дехто з однокурсників називав її не інакше як психологічним вампіром і не раз застерігав про це Калину...

– Калинко, будь ласка, сходи зі мною до художнього салону, бо мені самій якось незручно йти, та й тебе ж там знають, поспілкуєшся, а заодно і мені допоможеш – треба вибрати щось цікавеньке на подарунок... – Лерка затягнулася ще раз і роздивлялася вже, куди можна було викинути недопалок. Не знайшовши попільнички, кинула просто під модний черевичок і розтерла по підлозі, потім встала і повільно підійшла до столу. – О, ти подивись, та у тебе тут ціла колекція... Заходилася швидко гортати ескізний альбом. – Загалом, є й непогані, я тобі скажу, ось, наприклад, оцей... – Вона показала малюнок, де було зображено захід сонця. Калина подумки лайнулася: „Загалом... Не погані... Щоб ти ще ото й розбиралася...”
– Ну, Калиночко, ну, будь ласка, – нудно-тягучим голосом гугнявила подруга, знаючи Калинин характер...
...Років із дванадцяти Калина Загорська через специфічну професію батьків – і тато, і мама були постійно в археологічних експедиціях – дуже часто залишалася хазяйнувати вдома сама. Вона ходила до школи, готувала собі обіди, відвідувала хвору бабусю. Сусіди часто навідували Калинку з бажанням щось допомогти дівчинці. Але маленька господарочка завжди чемно говорила: „Дякую, я – сама.” Її, самодостатню, самостійну і не по дитячому розсудливу, не приваблювали гамірні шкільні, а пізніше й студентські компанії...
Вона жила, ніби у окремому, створеному собою ж, світі... І взагалі, її дивували однолітки. Повна деградація почуттів. Крім своєї особи, їх ніщо більше не цікавило. Можливо, це було спричинено особливим укладом життя містечка, можливо, відсутністю суто духовного виховання, можливо, ще чимось, вона, поки що, не могла зрозуміти це напевно. Не вкладалося в голові, як так могло статися, адже минулого століття у містечку існував не тільки художній салон, – працював театр, величезна бібліотека, свого часу тут жили і творили видатні літератори й драматурги, художники й музиканти. Зрозуміло, пройшло багато часу, але ж мали б залишитись корені тієї інтелігенції, мала б залишитися по них добра пам’ять людська, і – продовжувачі, або, як прийнято говорити у таких випадках, ті, хто мав би берегти й приумножувати добрі традиції...
Трохи пізніше вона, нарешті, зрозуміла причину такого занепаду. Зазвичай, талановитих людей, які потрапляють у вир творчого, але жебрацького життя, методично винищують ті, хто взагалі не розуміється на мистецтві. Їх винищують морально. Їх замовчують і не поважають, не зважають на ті проблеми, що з перших днів напосідають на їхні душі і не дають можливості творчо й натхненно працювати. Єдино можливий вихід із такого становища – утеча. Фізично чи морально – будь-як, головне – утекти. У когось вона асоціювалася з безпробудним пияцтвом; хтось, у повному розумінні цього слова, тікав – виїжджав в інші міста, а то й за кордон; хтось робив вигляд, що він такий же, як і інші, „до корней волос” схожий на тих, кого у минулому називали просто міщанами; врешті-решт, усіх чекало одне – повне неприйняття, замовчування, заздрощі, іншими словами: психологічна війна, що, зазвичай, закінчувалася для людей мистецтва трагічно...
Студентка художнього коледжу Калина Загорська переїхала до цієї квартири з однієї, вельми сумної і, як біль гіркої, причини – померла її бабуся Ада.
За часів, не таких уже і далеких, сім’ю інтелігентів-дворян було оголошено „ворогами народу” і заслано у далекий Сибір. Потім – реабілітація й повернення на батьківщину, де бабусі, уже самотній старенькій жінці, вділили однокімнатну квартирку і призначили пенсію. Батьки розповідали, що сімейство Загорських усе своє життя належало до творчого бомонду цього старовинного містечка... Сімейні реліквії: фото, бібліотеку, картини дідуся Петра Загорського, Калинині батьки, як професійні історики, передали до етнографічного музею, що ледь-ледь „животів” при відділі освіти, на згадку про бабусю лишили одну-єдину річ – велике старовинне дзеркало.
...Раз по раз хтось із дівчат із її класу намагався з нею заприятелювати, якщо це комусь і вдавалося, то ненадовго. Обов’язково траплялися якісь непорозуміння, і тоді дружбі приходив кінець, а відтак, Калина була не в захваті від кожного запропонованого їй приятелювання... Її вабили книжки, малювання, до деякої міри, співи, музика. Пізнавати щось нове для неї завжди було радістю. Вона дуже любила читати древніх і сучасних філософів, істориків, цікавилася працями відомих психологів, обожнювала класичну та сучасну поезію, а ще дуже любила малювати свої думки й почуття. А найулюбленішим її заняттям було – залишитись на самоті і помріяти десь на березі річки про своє, як їй здавалося, далеке майбутнє. Так, ну, звичайно, вона обов’язково буде відомою людиною, або співачкою, або музикантом. А, може, й художником, так як дідусь. Тоді вони, однолітки, будуть мріяти про один тільки її автограф, не те, щоб тільки заприятелювати і безкінечно говорити про усілякі дурниці: про кохання, про модні сукні та золоті прикраси...
Так було колись, у далекому-далекому дитинстві. Нажаль, не завжди з гидкого каченяти виростає красивий лебідь, так фантастично й просто трапляється тільки в казках для маленьких дівчаток. І вона, Калина Загорська, дівчина звичайної зовнішності, знала про це. Єдине, що вирізняло її з усіх – напрочуд великі сірі очі...

...І де вона взялася ця Лерка... Іти до художнього салону, та ще й зараз... У таку негоду, та ще й... сьогодні: зазвичай у цей день, ось уже два роки поспіль, вони зустрічалися там з Ігорем. „Врешті-решт, потрібно ж колись навчитися говорити: „Ні!”... – вона дивилась на Лерку і міркувала як найкраще відмовитись, але зовсім не знаходила варіантів.
– Знаєш, Леро, у мене нема абсолютно ніякого бажання йти до салону, у мене не має часу, я зайнята, вибач, – твердо, карбуючи кожне слово, сказала Калина.
– Це твоя остаточна відповідь? – манірно крутнула плечиком, здивована такою незвичайною поведінкою приятельки гостя. - А ти знаєш, хто там чекає на тебе? Хоча, якщо він тебе більше не цікавить... Твоя справа...
Калина глянула на Лерку, намагаючись прочитати в її очах правду... Але та, крутнувшись на підборах, уже прямувала до дверей.
– Бувай! – почулося десь аж на сходах.
– Хм... Бувай...
...Він?! Калина підійшла до незакінченого домашнього завдання і різким рухом скинула додолу полотно... Уже майже по закінченому малюнку нашвидкуруч зробила кілька штрихів... З-поміж хмар на неї проглянуло обличчя чоловіка – прямий ніс, тонкі губи, зачесане на гору, сивувате, пряме волосся. І очі... Вони дивилися прямо на неї іронічним поглядом і ніби питали: „Ну, що ж ти? Злякалася..?”
„І зовсім ні! – подумки відповіла вона, – зовсім ні!”
Чомусь пригадалися Ігореві слова під час їхньої останньої зустрічі: „Я не хочу тебе бачити, ти... ти якась не справжня.., ти – божевільна!”. Власне, посварилися вони через дрібницю: Калина затрималася у коледжі, бо у її викладача, професора Мірошникова, був саме день народження й студенти вирішили привітати його на кафедрі. Усі пристали на те, що найкращим подарунком для нього буде її картина, а оскільки автор особисто має дарувати свою роботу, вона мала залишитися і сказати кілька слів не тільки від групи, а й від себе. Звичайно, довелося залишитися...
– Пане професоре, дозвольте мені від імені усіх нас поздоровити Вас із днем народження і подарувати оце... – вона пам’ятає, як Вадим Григорович потиснув і поцілував їй руку, подякував усім за таку несподіванку, і як, розгорнувши пакунок, подивився, спочатку на картину, а потім на неї, довгим, зацікавленим поглядом...
Вона вже тоді зрозуміла, що безтямно закохана у цього немолодого, але підтягнутого, спортивної статури, чоловіка. З першого курсу він почав виділяти її талант із поміж інших, опікувався її роботами, цікавився творчими задумами на майбутнє... Вона ж почувалася щасливою – уперше її помітили, вперше в житті цікавилися її думкою і не обривали зневажливим: „Ви не можете мислити так, як великі...” А як натхненно він читав лекції! Дві години пролітали так швидко, що вона встигала зробити лише вдих, а видих, судорожний і неприродний, доводилось робити тільки тоді, коли нестерпний дзвоник буденно й голосно сповіщав про кінець пари...
Після того як було випите традиційне шампанське й усі, щасливі й задоволені, розійшлися кожен у своїх справах, вона, замість того, щоб поспішити на побачення з Ігорем, пішла у зворотному від свого будинку напрямку. Просто пішла, без усякої мети. Блукаючи вулицями старого міста, змерзла і, щоб зігрітися, зайшла випити кави до якоїсь кав’ярні. І знову зустріла Його...
Вадим Мірошников був не сам, а з колегами по коледжу. Ліворуч, за столиком, сиділа його асистентка й учениця, симпатична Ніночка (так ласкаво називали її між собою студенти), Не соромлячись товариства, вона шепотіла Вадиму щось на вухо, майже торкаючись його губами. Мірошников слухав її і якось незвично й інтимно усміхався, відповідаючи Ніночці у такий самий спосіб...
На мить їхні з Мірошниковим очі зустрілися, він підхопився зі стільця і почав робити Калині знаки - підійти до столика, але вона злякано кинулася до дверей і за мить була вже на вулиці...
Вона зовсім не сподівалася побачити професора у компанії надто екстравагантної і зовсім не схожої на нього Ніночки. Тому-то і повернулася додому у страшенно поганому настрої. Як на те, біля свого будинку зустріла Ігоря, який і досі чекав на неї з букетом квітів... Навіть, не привітавшись і не вислухавши її, Ігор кинув квіти у багнюку, витер об них ноги і, майже не стримуючи себе, наговорив їй такого... „Ти – божевільна!” – ці слова і досі звучать їй у вухах...
Малювати уже не хотілося, натомість, розболілася голова, пекла образа на Лерку, що своїм візитом нагадала їй цю історію...
...Ігор був вельми цікавим, як людина, але, як зрозуміла вона трохи пізніше, надто самозакоханим і страшенно неврівноваженим. Кожне її слово про когось з однокурсників чи однокласників зустрічалося ним вороже й на крик. Що ж стосується професора, про якого дівчина інколи натхненно прохоплювалася словом, то і взагалі – нема про що й говорити. Ігор, як ошпарений, починав сварити її за легковажну поведінку, до того ж, знаходив такі слова, що... краще й не згадувати. Згодом, щоб звести до мінімуму подібні „розбори”, вона перестала говорити про свої знайомства, а відтак зосередила свою увагу на малюванні і на ньому, Ігореві. Вони зустрічалися вже років зо два із хвостиком. Квіти, дорогі ресторани, квитки на престижні виставки відомих художників, музикантів, іноді Ігор запрошував її на свої бізнесові зустрічі. Тоді вона почувалася, як це кажуть: „бесплатным приложением”... Кохання?.. Напевно, то була звичайна закоханість, бо Калина відчувала щось таке, що утримувало її від надто відвертих з Ігорем розмов... Усе, що було між ними, їй подобалося, але... За великим рахунком, вона не дуже й прагнула заміжжя, їй було до вподоби її одинакування і самостійність, їй подобалась її самодостатність, подобалося займатися малюванням і на самоті перебирати, мов індійський Будда чотки, свої думки...
І ось, на тобі, вона, як дівчинка, закохалася у свого викладача. До того ж, сталося все це несподівано, навіть для неї самої, і вона вперше, уже по-дорослому, враз зрозуміла, що оце і є воно, оте справжнє кохання...
Умостившись на підвіконні та прихилившись головою до холодного скла, вона спостерігала за тим, як, обминаючи калюжі, люди поспішали до своїх домівок. Починалася осінь, довга, холодна, незатишна й самотня пора року...
„Що, подружко, важко отак самотою? Знаю: важко. Нема з ким поговорити і кому поплакатися про свої нещастя, бо усі відгороджуються від тебе парасольками й плащами. А ти що ж думала, поспішаючи до людей, – що з ними легко, що тебе усі люблять, таку дощову й холодну, похмуру й непередбачувану, таку самотню..? Що ж... І мені важко. А Він навіть не здогадується про це...”
Раптом її блукаючий погляд вихопив із вервечки паркованих машин знайомого, кольору сталі, „мерса”. Дверцята відчинилися і вона побачила Лерку. Та, не поспішаючи, вийшла з авто, нахилилася до водія і, манірно відставивши ніжку, поцілувала його, потім змахнула рукою щось на зразок „бай-бай” і вскочила у двері свого будинку. Крізь скло промайнуло знайоме обличчя – Ігор... Ось тобі й на... Хм, а ще подруга називається, так ось хто був отой – „Він”... „Втішаєш, подружко? Ну й на здоров’я, воно тобі ой як іще знадобиться, хоча...” Не поспіхом, можливо навіть розгублено – її, зазвичай, завжди шокували такі події, тоді зневіра, мов змія, дуже боляче, хоч і не смертельно, жалила її душу – витягла з пачки останню цигарку, клацнула запальничкою...
Саме з цієї хвилини вона заборонила собі, навіть подумки, згадувати про Ігоря. Маленька кривда, нанесена їй особисто, кожного разу виростала в її душі у одну, величезну й важку хмару, ніби афронти усіх жінок світу поєднувалися докупи і... Вона ж, Калина Загорська, викреслювала з пам’яті все і всіх...
Задзвонив телефон. Байдуже обернулася на звук і вирішила, що не відповідатиме. В ту саму мить клацнув автовідповідач і почувся знайомий голос: „Калинко, якщо ти вдома, візьми слухавку, будь ласка, вибач мені, здається, я – повний дурень, я образив тебе... Я знаю, що образив, знаю, але... Я не можу без тебе, чуєш..? Мені дійсно тебе не вистачає... Якщо ти простила мені, давай завтра, як завжди, о п’ятій у салоні, добре?”
„Завтра... Як легко у тебе все, Горику... Як легко й просто... Одна справа – сьогодні, і зовсім інша – завтра... А як же ображене єство, а як же душа, яку так гидко й прозаїчно спаплюжили й зрадили...”
Десь глибоко-глибоко у душі пекла важка, до астматичної задухи, образа. Думки, одна за одною, пролітали мов осінній листопад за вікном, по обличчю, залишаючи вологі доріжки, котилися сльози...

...Професор Мірошников повернувся додому не сам. Ніночка втомлено бухнулася у крісло й сказала:
– Хочу спати! Вадиме Григоровичу, я хочу спати... Чуєте, шановний пане професоре? Я хочу спати... і тільки з Вами! Любчику, – замуркотіла кішечкою, – йди до мене, – вона простягла до Вадима руки.
– А може не треба, Ніночко? Давай просто відпочинемо і все – він пройшов у кімнату, заходився роздягатися, потім, щось згадавши, підійшов до столу. На столі лежала картина, яку йому подарували студенти його курсу...
...Загорська. Цікава дівчина. Такі талановиті студенти трапляються не часто. Якесь неземне створіння. Великі сірі очі, майже завжди якась поволока в них... А картина? „Дзеркало душі...” Коли в тебе, дівчинко, така душа, як оце, на картині...
– ...то... Як же тобі самотньо, сонечко, − продовжив думку вже вголос.
– Вадимчику, що ти там про сонечко говорив? – повернув до дійсності приємний голос Ніночки, – Ну, що ж ти, йди до мене, йди коханий. Я ж чекаю на тебе...
Вадим підняв голову і глянув на Ніночку. Вона стояла біля одвірка зовсім оголена і простягала до нього руки... Свідомість, дещо затуманена після випитого, миттєво зреагувала на звабливі форми, він повільно встав, підійшов до дівчини, жадібно припав до її грудей губами, підхопив на руки і поніс у спальню...
Перше, на що звернув увагу, як прокинувся, – тиша. Годинник показував о пів на восьму, – Господи Ісусе...
Сон... Який дивний сон наснився йому...
...Він – на березі річки. А навкруги, скільки сягає погляд, – лілії... Враз він відчуває бажання малювати ці лілії, пірнає на дно, вириває їх: одне, два, три стебла разом із квітками, виходить на берег, намагається покласти їх поруч із мольбертом.., але лілії згорають у його руках і вивершуються купками попелу на піщаному березі... Це так нестерпно, безглуздо й дико – велетенські купи попелу вкривають пісок і перетворюються на височенні монолітні гори, які сягають хмар... Раптом, на найвищій з них з’являється незвичайної краси дівчина з великими сірими очима. Вона глузує з нього, вона сміється так голосно, що вершини гір починають рушитися і важко, із гуркотінням, падають у річку...
Він злякано дивиться на дзеркало води. Лілії, Господи, квіти! Уламки гір розчавлюють їх, і по воді розходяться криваво-червоні круги...
Раптом її погляд розширяється – вона кудись дивиться, він просліджує її погляд – найбільша брила зривається й котиться в річку – саме на те місце, де пломеніє найкрасивіша, із короною, лілія...
„Господи, це ж її душа, а ті інші лілії – душі тих, кого я ненавмисне згубив... Калина...”, – різонуло у пам’ять ім’я дівчини, що тільки-но глузувала з нього...
„Калино! Калинко-о-о” – простогнав він, згадавши останню зустріч із нею у кафе, і в холодному поту... прокинувся.
...Ніночка, певно, тільки-но пішла, ба запах її парфумів ще й досі стояв у кімнаті невидимою, солодко-запашною хмаринкою. Нудний головний біль нагадував про вчорашній день, а сьогодні... „Сон, Господи, який страшний сон..." – знову згадав страхіття минулої ночі.
„Калинко! Калиночко, я ж кохаю тебе, кохаю з першого дня, як ти з’явилася у коледжі. Я їду до тебе, зараз, почекай п’ять хвилин, почекай...”
Швидко підхопився з ліжка, згадав ще... Сьогодні дуже важлива нарада у коледжі – відбирали найкращі роботи його студентів для виставки у художньому салоні. На виставці будуть присутні гості з Італійської школи живопису. Хто знає, можливо комусь із студентів пощастить захистити свої роботи й отримати гранд на навчання в Італії... Та як же він міг забути про це!
Мить – і холодні струмені студеної води уже обпікали сильне треноване тіло, у голові проясніло, і він уже подумки готував слова привітання для делегації, а ще через мить, – ловив на трасі таксі...

...У художньому салоні було велелюдно. Присутні у виставковій залі неголосно розмовляли між собою, обговорюючи подію, що траплялася у містечку раз на п’ять років. Лише студенти, як головні герої дня, вели себе врочисто й стримано: хтось розповідав анекдот про Сальвадора Далі, а слухачі корчилися від сміху, намагаючись робити це тихо. Раз-по-раз, коли до їхнього гурту хтось приєднувався, чулося голосне: „О, хто прийшов! Майбутній Рембрандт.., та ні – сам Рафаель...” Усі чекали на появу поважної делегації.
Мірошников підійшов до студентського гурту і голосно сказав:
– Доброго дня усім!
– Добрий день! – гуртом проскандували студенти.
– Чи ж усі зібралися? – запитав стурбовано і з надією. – Чому я не бачу серед вас Загорської? Хтось бачив її сьогодні?
– Ще ні.., не-не ба-га-чили, – заїкаючись, відповів розгублено Сашко Матвєєв, – від учора – то-то-ч-но не бачили. До речі ска-з-га-а ти, тут нема ні її самої, ні її ро-ро-боти...
– Давай швиденько, я приніс оце... – Вадим Григорович дістав із кейса картину, яку розглядав ще п’ять хвилин тому. – Тільки швидко й акуратно, через п’ять хвилин тут будуть гості. – і вже до студентів – Ну, як, готові?
– Завжди готові, – вибухнули сміхом майбутні художники.
– Тоді, – змахнувши рукою, – „Уперед”, – і, не чекаючи відповіді, розчинився серед блукаючих, від картини до картини, і нудьгуючих „любителів мистецтва”, сподіваючись зустріти ту, яку чекав усе життя...
...За кілька годин стали відомі результати конкурсу. Схвальні відгуки про свої роботи отримали усі студенти, але беззаперечне італійське „так”, отримала робота Калини Загорської...
...Телефон дзвонив майже дві доби не вгаваючи, автовідповідач, захлинався молодечими голосами зі словами привітання доти, аж поки не закінчилась плівка у магнітофоні...
Коли дільничний міліціонер у супроводі понятих і професора Мірошникова відкрив двері, перше, що кинулося в очі як зайшли, це – повний безлад, так, ніби у квартирі наспіх збирали найнеобхідніші речі. Посеред розтрощених і розкиданих речей, в центрі кімнати, на мольберті – картина. На полотні, залитому не то фарбою, не то чимось схожим на кров, було зображено сивоволосого чоловіка з ледь помітною іронічною посмішкою на обличчі... На фоні розбитого дзеркала, із рамою у вигляді точної копії, вирваного з річкового дна, стебла лілії, воно світилося якимось особливим світлом, так, ніби це було не обличчя, а саме кохання. Річка, витікаючи з рами, виносила на своїх хвилях геть усе з порожньої, намальованої кольором буденності, квартири: великого настінного годинника, пензлі, аркушики з ескізами, маленьку дівчинку з великими сірими очима... Десь удалині, з-поза надтріснутої рами з червоного дерева, у вікні, теж намальованому, розгорався весняний ранок: у синьо-глибокому небі височіли, ніби гори, білі пухкі хмаринки...
„Дзеркало душі – 2” – чітким каліграфічним почерком проступало у куточку картини крізь свіжий, навскісний, криваво-червоний напис – „Постскриптум”...
...Пройшло кілька років. Пригоду з таємничим зникненням дівчини у містечку просто забули. Лише раз на рік, в один і той же день, нові господарі квартири знаходили під дверима розкішний букет квітів із листівкою на ім’я незнайомої Калини Загорської...