Так близько - далеко
Одне від одного
Я можу все
Я не можу нічого
Високе так низько
В добрі стільки злого
Я знаю все
Я не знаю нічого

Послухай: мовчання
Багато промовить
Я скажу все
Я не скажу нічого
Ліками стань же
Отруєне слово
Я бачу все
Я не бачу нічого

Торкнутися шкіри
Вхопити твій погляд
Я хочу все
Я не хочу нічого
Віра в зневіру
Живе без мертвого
Я чую все
Я не чую нічого

2011 р.

Ми не схожі,
ми не ті,
Ми не божі,
Не святі.
Не далекі,
Не близькі,
В танці легкім,
На вістрі.

Приспів:
Ми не птахи,
Ми не змії,
Ми не люди,
Ми не звірі!
Одинокі,
Одинокі,
Одинокі
Наші серця

Ми так схожі,
так, ми ті,
Так, ми божі
і святі.
Так далекі,
Так близькі,
В танці легкім
На вістрі.

Приспів:
Ми як птахи,
Ми як змії,
Ми як люди,
Ми як звірі!
Одинокі,
Одинокі,
Одинокі
Наші серця.

Скачати або послухати можна тут (вибачайте за погану якість):
http://file.qip.ru/file/114582216/f835d1a5/__online.html

Шукають всі з азартом,
Хоч може це в спадковості,
Докази і факти
Своєї винятковості.
У когось чогось більше,
А хтось щось краще вміє,
Лише найрозумніших
Ніхто не розуміє!

(переклад пісні гурту "Nirvana" "In Bloom")

Здамо дітей на фарш.
Від сонця настрій наш.
Весна знов! Геть мороз!
Спермотоксикоз!

Гей, він, той хто знав
Всі наші пісні гарні,
Їх завжди горлав п’яний,
А також стріляв вправно!
Та не знав чому?
Він не знав чому?

Ми міцні як дроти.
Куревської породи.
Синцями вкриті досита.
Найкращі роки в розквіті.

Оригінал: http://www.poemvmeste.ru/Nirvana/In_Bloom.html

In Bloom

Sell the kids for food
Weather changes moods
Spring is here again
Reproductive glands

Chorus:
Hey, he’s the one who likes all the pretty songs
And he likes to sing along
And he likes to shoot his gun
But he knows not what it means
Knows not what it means, And I say |2 times

We can have some more
Nature is a whore
Bruises on the fruit
Tender age in bloom

Хто римує все підряд?
Поетичний автомат!

Хто як бабця біляші
Випікає нам вірші?

Знайте, смак у них нестерпний -
Треба їсти поки теплі!

Діалектика в нарузі -
Кількість з якістю не друзі!

Хоч рецепт старий – надійний
Вірш виходить як снодійне.

Як зарадити біді?
Скоро станемо худі!

Чи слова місити краще?
Чи читати зранку натще?

Чи зробить експеримент
З дозуванням компонент?

Щоб був вартим «п’ятака»
вірш порада є така:

Довше їх печіть в душі!
Будуть добрими вірші!

Слова заплутались, заплутались думки.
І ми сплелися у жахливий вузол.
І миті сплетено у дні й роки.
Ми ті й не ті, не вороги – не друзі.

Виходить все за межі. Де контроль?
Коли полінувався? Де не встежив?
І ось ці сосни: ось добро і зло.
Де вихід? Де ліхтар на вежі?

Все сплетено в один клубок тугий.
І спогадів коктейль терпкий і теплий.
Не бути? Бути? Є ще шанс? Який?
Чи боротьба лише затягне петлі?

Мене скоротили,
Мені пояснили:
Біда в мільярдерів,
прибутки збідніли.

Щоб графік мільярдів
Вверх пнувся щосили
У шию всіх гнати –
Мене скоротили.

Притихли тихенько
Усі політсили.
Де ж їх правда-ненька?
Мене скоротили.

Чи їх застрахали?
Чи їх підкупили?
Одного в державі
Мене скоротили?

Новини вмикаю,
Вслухаюсь щосили
Усюди зростання.
Мене скоротили.

Залишуся схоже,
Тепер без квартири.
Не дам банку грошей -
Мене скоротили.

Не збутися планам
походів на пиво.
П’ю воду з-під крану,
Мене скоротили!

Нема на шампанське
Красуням примхливим.
Прощайте коханки,
Мене скоротили.

Хотів до театру,
На курси латини.
На жаль, це не жарти,
Мене скоротили.

В одного доброго газди
Жив-був електровіник,
Подвір’я ґаздівське завжди
Він підмітав уміло.

Та метучи дня одного
На слимака наткнувся
Не змівши зразу ледь його
Зі злості чортихнувся.

– Чому це тут розлігся ти?
Питає віник строго.
– Я маю все тут підмести
Мерщій тікай з дороги.

– Повір я зовсім не лежу,
а дуже поспішаю.
Я до коханої біжу,
Яка мене чекає

Бо скоро осінь: слимакам
Ховатись в землю треба,
Я в сад сусідський, за паркан
Встигаю ледве-ледве.

Електровіник слимака
Весь час уважно слухав,
Взяв і пожбурив його в сад
Неначе каменюку.

Чи то порядок наводив,
Чи помагав коханим -
Тим двох зайців одразу вбив,
Ну, як не вбив, то ранив.

Зайців насправді не було
То лиш таке прислів’я.
Закохані тепер удвох
Й порядок на подвір’ї.

Моралі в баєчки прості
Бо як же без моралей?
Кохати кожен хай в житті
своєму поспішає.

Бо осені жнива близькі
і всі підемо в землю,
А там кохатись не з руки,
Хоча б тому що темно.

І хто закоханим поміг
Зробив той добре діло!
Ці підсумки повчань моїх
Вам, друзі, зрозумілі.

Не соромишся і не каєшся,
Що колись роздирав овець.
Ти гадаєш: усе починається
А насправді – це вже кінець!

Не соромишся і не каєшся,
Ситий ти, і у теплому місці
Але все, що тепер залишається
Це ночами повити на місяць.

Ти приручений, ти домашній,
Не хапаєш зірок з небес.
І не скаже ніхто вже нізащо:
Був злим вовком колись цей пес.

Вчуся дихати -
Хоча легше затримувать подих.
Вчуся дихати -
Щоб сп’яніти коли груди повні.
Вчуся дихати -
Поглинати пилюку і запахи.
Вчуся дихати -
Щоб кричати від муки чи захвату.
Вчуся дихати -
Щоб коли пройдеш поряд покликати.
Вчуся дихати,
Я вчуся дихати!

У світі, що втратив орієнтири.
За полюсами не встежиш магнітом,
Чомусь все не так, як би бути повинно.
Якесь божевілля панує над світом.

Що збоченням було стає тепер модою,
Пошуки волі заводять у клітку,
Усе що блищить вважається золотом,
Інфляція слово згубила навіки.

Усе ідеальне тепер має вади:
У небо летиш і вдаряєшся в землю,
Велике кохання приводить до зради,
Підкреслює світло: довкола нас темно.

Колись я мав крила,
Але
Їх загубив,
Їх загубив.
До ніг гріхи-гирі
Тепер
Взяв-причепив,
Взяв-причепив.
Хотів би я почати все спочатку,
Вернути ті часи коли літав.
Та повертаю лиш твою мовчанку,
Та повертаю лиш свою печаль.
Колись я мав світло,
Але
Його загасив,
Його загасив.
Сліпим не потрібно.
Авжеж,
Нащо сліпим?
Нащо сліпим?
Хотів би я почати все спочатку,
Вернути ті часи коли світив.
Та повертаю попіл на світанку,
Та повертаю ніч коли зітлів.
Колись мав кохання,
Але
Його загубив,
Його загубив.
Життя ще триває
Де сенс?
Хто б пояснив,
Хто б пояснив.
Хотів би я почати все спочатку,
Хотів би я вернути час назад.
Та повертаю усього лиш згадку,
Та повертаю тільки біль утрат.

Сенс шукаючи, – власне призначення,
Бездоріжжя долаючи долі
Розмірковуєм, що має значення,
А що тільки пилюка й полова
Знов втрачаючи рідних та друзів,
Ніби частки себе відтинаємо
І пройшовши по рідній окрузі
Ми нікого уже не впізнаємо.
І тікає, зникає страх вічності
Там вже всі кого хочеться бачити
Хто ми? Люди чи привиди в дійсності?
На яких же терезах це зважити?
То ж хай пам'ять про тих кого втратили
Буде нашим хрестом, буде долею.
Часу вироком хто швидше страчений
Хто на небі. А ми ще під зорями.
І нічого не буде втрачено
Якщо ми, якщо ми не загубимо.
Забуттям буде прикрим зневажено
Тільки те що самі ж і забудемо

Де ділись лицарські турніри?
Напевно лицарів нема.
Як викопних прадавніх звірів
Віків поглинула їх тьма.

Хтось скаже винно тут жіноцтво.
Прекрасні дами вже не ті,
Щоб лицарі були під сонцем,
Часи вернулись золоті.

Прибравши лицарів достойних,
Зла еволюції рука
Натомість вивела героїв
Таких як кілер, адвокат.

Тепер змінилися порядки,
І світ «тримають» як кити
Нові владики -олігархи
Від цього факту не втекти

Нема добра, немає правди,
Мене, можливо, – «занесло»
Є нова істина: насправді:
«Бабло перемагає зло»

Його б’ють, але марно-даремно,
Він не падає, певно це дар,
Є у світі боксерському термін,
Кажуть: «Вміє тримати удар».

Комусь доля дає подарунки,
Від народження хтось суперстар,
А у нас шлях один порятунку:
Треба знову тримати удар.

Щоб не бути навік зарахованим
У когорту невдах і нездар
Треба бути в житті цьому воїном,
Треба вміти тримати удар.

Знову доля шпарини шукає,
Вже цікаво: за що стільки кар?
Хоч підлога з-під ніг утікає
Треба, друже, тримати удар.

І коли хтось мене запитає,
Як я вижив, як став тим ким став?
Таємниці тут зовсім немає:
Я старався тримати удар.

Жалів собі,
жалів себе.
Прожив дебіл
життя своє.
А що за все?
Дубовий гріб.
Жалів себе,
Жалів собі...

На задвірках цивілізації,
Там де жив Миклухо-Маклай,
Зовсім інша тепер ситуація,
Кого хочеш про це спитай.

На задвірках цивілізації
Значно менше тепер людоїдства,
Зате більше гризуться-кусаються,
Тобто, в цілому, всі гуманісти.

Усіх ідолів спалено й капища,
На їх місці збудовано храми.
І дарма, що, ймовірно, на згарищах,
Та зате там усі християни.

Із задвірків цивілізації
Про культурні звитяги йдуть звістки:
Досконалими є дикі танці,
Президент вивчає англійську.

Із задвірків цивілізації,
По усьому світу мандрують,
Забезпечуючи інтеграцію
Прибиральниці і штукатури.

На задвірках цивілізації,
Там де жив Миклухо-Маклай,
Зовсім інша тепер ситуація,
Кого хочеш про це спитай.

“Дивись – он глибина, що дна не видно,”–
Застерігають нас авторитети.
“Будь обережним і, вчинивши хибно,
Не міряй, обійди у пієтеті!”

Коли ж відкинеш сміло застороги,
І вирішиш добратися до суті,
То глибини в калюжі не знаходиш,
А дна не видно лиш від каламуті!

Я бачу навколо уламки людей:
вагіни і фалоси, пари грудей,
натруджені руки і загребущі,
мізки, повні знань, але не тямущі.

Он шлунки, до їжі не знаючі ситі,
А ще печінки, алкоголем промиті,
Язики пустослівні і заздрісні очі,
А я так людину побачити хочу.

Казав Заратустра це учням своїм.
Століття минули – а в світі без змін.
Чи я ж дочекаюсь коли час той буде?
З уламків потворних зробляться люди?

Ми настільки дорослі,
Що нам уже іноді страшно.
Шепче досвід
Поради свої день за днем,
Та про що би не йшлося
Самовпевнено і легковажно
Помилки ми повторюєм.
Певно глухими й помрем.

Ми настільки дорослі,
Що нам уже іноді гидко.
І не досить?
У кожного своє життя?
Що ж так жити не злочин,
Це гірше, так жити - помилка.
І невдовзі
Час викине нас на сміття.

Ми настільки дорослі,
Що нам уже іноді сумно.
Шкода злості
На себе, на світ, на життя.
Може винні не ми,
Що прожили його нерозумно?
Ми не винні!
Нещирим було б каяття.

Учора я бачив Правду,
Вона відкрила очі мені.
Ніколи цього не знав би,
Що ж, знаю тепер, чи хочу чи ні
Вона мені розказала,
Як довго Любов убивала людей,
Аж поки Гроші не взяли
І вбили її, тобто тепер
Любов мертва,
Її нема,
Любов мертва.

Учора я бачив Правду,
Вона відкрила очі мені.
Ніколи цього не знав би,
Що ж, знаю тепер, чи хочу чи ні
Вона мені розказала,
Яка трагедія сталась недавно,
Заздрість убила Щастя,
Щастя немає. Це правда. Це правда!
Воно мертве,
Його нема,
Щастя нема.

Учора я бачив Правду
Були з нею дві у чорному діви
сказала Правда: знай же,
Дурненьку оцю звати Віра,
А інша, Правда сказала,
Сліпенька, ім’я їй Надія.
Обидві глухі і ридали,
Бо злочин вчинили Гроші
Убили Любов, і отже
Немає на світі Любові.
Любов мертва,
Її нема,
Любов мертва.

Тобі чомусь мало
Синиці в руці,
В пошуках слави
Знаходиш синці?
Ніхто не підкаже,
Ніхто не шепне:
Чому ж ти блукаєш?
Спинися, дурне!
Он лебедям жирним
Не треба мети.
Тихі і мирні.
Таким будь і Ти!
Ті лебеді, хлопче,
Не лишать води.
Люди досхочу
Приносять їди.
Скажеш – противні,
Юначе, однак
Лебедем жирним
Ти станеш. Так-так!
Хвиля по хвилі мине,
день від дня,
Казку читав
«Гидке каченя»?
Тоді зрозумієш,
Даремно шукав,
Лебедя доля-
Це його став.
Лебедем жирним
посеред води,
ситим, лінивим
будеш і Ти!

Знав жінок багато,
але Ти не схожа
На жодну,жодну з них!
Зовсім не така Ти
Ти радість, Ти свято,
Як сонце – одна Ти
Як жити без Тебе міг?

За мотивами "Killing me softly "
Убий!
Убий мене ніжно!
Одними,
Одними словами.
Слова,
Ці слова святі й грішні
Я мріяв
Почути роками.

Убий!
Убий мене ніжно!
Одними,
Одними руками.
Нехай
Нехай надто пізно
Усе,
Усе, що між нами!

Убий!
Убий мене ніжно!
Одними,
Одними устами.
Нехай,
Нехай це і грішно.
Нехай,
Нехай гра без правил!

Убий!
Убий мене ніжно!
Одними,
Одними словами!
Одними,
Одними руками!
Одними,
Одними устами!

Ще, здається, усе попереду,
Повен сил я, надій і планів.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала
Виглядає чомусь погано.

Ще є порох і є потенція,
Хоч багато всього за плечима.
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала
Синій ніс і мішки під очима.

Кров струмує судинами-венами
І бадьорий ще серця стукіт.
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала
Трем-тремтять так жахливо руки.

Ще життя ніби все попереду
Бо пожив то всього лиш трошки
Тільки в того, хто дивиться з дзеркала,
Сивина й павутиною зморшки.

Усі жертви можливі принесено
Приз в кишені уже – практично.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала,
Посміхається знов скептично.

Ще, здається, усе попереду,
Повен сил я, надій і планів.
Тільки той, хто дивиться з дзеркала
Виглядає чомусь погано.

Це, звичайно, не варто вивчення,
хоч такий не один, на жаль.
Я історію самознищення
Вже дописую на скрижаль.

І нічого не має значення,
Коли випито стільки отрути.
Можна тільки просити пробачення.
От, чи варто? Вже важче збагнути.

Відчуваю фіналу наближення.
Я вдихаю, ковтаю і вприскую.
Та чому шлях обрав самознищення?
Сам себе уже вкотре запитую.

Що ж - змагаюся з світом, померши
Я звитягу сумну здобуваю.
В самознищенні буду першим!
Життя стрічечку перетинаю.
2008-04-06

Ми живемо на різних планетах,
Ми живемо у різних світах.
Хоч у світі Твоєму спека,
замерзаю по той бік скла.

Склом прозорим розділено всесвіт.
Розуміючи суть просту,
Я прямую у власну безвість,
Щоб зустріти Тебе – не Ту.

Різні правила, різні закони,
різні мрії в нас і сподівання.
Зупинившись стоїш на «червоне»,
Я ж повз Тебе в цей час пролітаю.

Шибки офісів, хат, лімузинів,
Окулярів закопчені скельця
Розділили нас, розділили
Навпіл Твоє і моє серце.

Ми живемо на різних планетах,
Ми живемо у різних світах.
Ти далека, безмежно далека,
Хоч всього лиш - по той бік скла.
2008-04-05

Пустелі квіти
Сплять вночі.
І бачать сон
Чарівний дивний,
Що грім гримить
І ллють дощі.
ні, не дощі,
А справжні зливи.

Та ось коротка ніч мине.
Розбудить квіти промінь сонця,
Щоб спекотний черговий день
Їм пережити довелося.

Так і мені знов снишся Ти,
Твої усмішка і волосся,
І навіть дотик губ п’янкий
Відчути знов мені вдалося.

Але зникає сну міраж,
Чекає день. І знов без Тебе.
Дощ за вікном – сумний пейзаж.
Так грішному мені і треба.
7.09.2005

Коли ми закінчили,
«Теплий прийом».
Дістала Ти товстий
З полиці альбом.
«Давай погортаєм,
Дивись – гарні хлопці,
І всі мене знають,
Були в мене в гостях»
Щелепа відпала,
Покрився весь потом,
Коли Ти сказала,
що я в Тебе сотий!
Я сотий, я ювілейний!

Всі однокласники,
Хлопці з під’їзду,
Плюс ціла секція
по джиу-джитсу!
Я сотий, я ювілейний!

Чотири ді-джеї,
Два гітаристи,
Сторож з музею,
З Полтави туристи.
Я сотий, я ювілейний!

Даїшники товсті,
П’яні хірурги,
Пихаті поети
і драматурги.
Я сотий, я ювілейний!

Хлопці смагляві
Із Пакистану,
Хакер був навіть -
Розмножувач спаму.
Я сотий, я ювілейний!

Я знав, що не перший
Було б надто просто.
І от, вже не радий,
що згодився в гості.

Ходив по воді
ще й босим,
і не на bis,
а просто.
Хлібину ділив
всім щиро.
Хто з нас повторив
це диво?

Гей!
Гей, чоловіче,
Той, що пройшов сто доріг.
Гей, розкажи усім іншим
Все, що ти бачив на них.
Гей!
Гей, чоловіче,
Той, що колись усе міг.
Гей, розкажи усім іншим
Як час тікає з-під ніг.
Гей!
Гей чоловіче,
Той, що мудріший за нас.
Гей, розкажи усім іншим
Правду усю без прикрас.
Гей!
Гей, чоловіче
Що був за межею не раз.
Гей, розкажи усім іншим
Як час тікає від нас.
Тікає -
Лишаючи зморшки,
Тікає -
Лишаючи шрами,
Тікає -
Лишилось лиш трошки,
І він -
Поквитається з нами.
2000

Пані Г.
Трагедія - банальне слово,
Але як матюкнутися?
Коли любов прийшла,
А не судилось збутися.

Не суджено їй збутися,
Але і не позбутися.
Не дала доля шансу
В житті їм розминутися.

Докупи не звелися
Стежки-дороги долей їх.
Лиш раз переплелися
Й розбіглися, як злодії.

Хто скаже: Скільки жити
Всередині палаючи?
Вогонь свого кохання
Вдень і вночі ховаючи.

Хто скаже: Скільки жити
Щодня себе караючи?
Тяжкий гріх замолити,
У тисячне стараючись?
2006-04-29

Біль в голові,
Пронос чи запори,
Допоможуть Тобі
Таблетка і кола.
У причинах невдач
Не копайся ніколи,
З’їж таблетку, не плач,
Попий кока-коли!

Не будуть стояти
Великі заводи,
Хтось буде багатим,
Купи кока-коли!
Даремні протести,
Що ж можна зробити?
Цей хрест Тобі нести,
Це їсти й це пити.

На роботі і вдома
Усім щось треба
А Тебе втома,
а в Тебе нерви.
Всі проблеми вирішує
одна таблетка!
Ти ж потрібний всім іншим
Лиш як маріонетка.

Усіх немає вдома -
Це саме, саме так
У далеч невідому
Летить самотній дах!
Царя давно немає
У голові моїй.
Зате по ній кружляє
Думок веселих рій.
Все геніальне просто,
Ти знаєш – друже мій?
Можливо – Ти теж геній
Бо Ти такий простий!

Навіяно You’ll see (Madonna)
Ти думав –
я загину в самоті.
Ти думав –
я не зможу йти одна.
Дивись!
Ти думав – у серці
моєму лиш Твоя любов,
Дивись!
Чекай!
Та все даремно…
Ти думав –
Я пробачу злочин твій
Дивись!
Ти думав -
Поблукаю – повернусь!
Ти думав – без Тебе
Я не побачу новий день,
Дивись!
Чекай!
Я не повернусь!

Мало, ще мало,
ще трохи, ще трохи,
вчора, сьогодні,
завтра і потім.
Давно уже час
натиснути на гальма.
А може - ще раз?
А може - востаннє?

Мало, ще мало,
ще трохи, ще трохи,
І не зупинюся
поки не здохну.
Знов відчуваю-
Мовчить вічність грізно
Я припиняю!
Але уже пізно..

Налий мені "100",
А краще - "150"
Хай не знає ніхто,
Що по зброї ти брат.
Невблаганно жорстокі
Закони життя
Минуть швидко роки
І ти станеш як я -
Героєм програних війн,
Розбитим, нещасним.
А життя не пускає з обійм,
І глибше не впасти.
Бутерброду не треба
Краще ще "50"
Не потраплю на небо
Ні, не треба порад.
Це здається, що просто:
Розливати життя по "100"
Йдуть без зайвого лоску
На параді у рваних пальто
Герої програних війн,
Розбиті, нещасні
А життя не пускає з обійм
І глибше не впасти.

Жив собі на світі жук
У хліву, в великій купі.
Мав що їсти, мав подруг,
Та йому щось було тупо.
Щось такого він хотів,
Сам чого не міг збагнути.
Жук покинув рідний хлів,
Жук покинув рідну купу,
Переповз через поріг
І осліп від сонця світла
А за тим звалився з ніг
оп’янівши від повітря
Поряд курочка ішла
(або пташечка летіла)
І побачивши жука
Не полінувалась – з’їла

От і баєчці гаплик
Що ж за байка без моралі?
Якщо в купі жити звик
То живи собі там далі
От і баєчці кінець
Хто ж підкаже, як як нам жити
Жук, можливо, молодець?
Може й ні? Як розсудити?

Життя солодке,
життя коротке,
Дарма що зимно,
Дарма що злидні!
Я як дитина,
радію днині,
радію нині,
що небо синє!
І ми живемо
на волосині,
між вчора й завтра
посередині.
Хоч ми живемо
за мить до смерті –
на довгі роки
цю мить роздерто.

Коли я стану
пенсіонером,
Зміню радикально
Власні манери:
На живіт гітару,
На лисину картуз,
І
Заспіваю блюз!

Коли вийду на пенсію,
Я перестану
Пити горілку
Великим стаканом,
Маленький стаканчик
Перехилю,
І
Блюз завалю!

Коли вийду на пенсію,
Боже – прости!
Я обіцяю –
Здам всі пляшки
Куплю собі острів,
Там поселюсь
І
Заспіваю блюз!

Коли вийду на пенсію,
Як доживу,
Лишу я жінку
Свою стару!
На молодичці
Я оженюсь,
І
Заспіваю блюз!

Як вперше, як вперше, як вперше,
подихом разом завмерши,
минуле й майбутнє все стерши
на мить ... ,
але і не менше.