Зіронька маленька натяга ковдринку
На свої зіркові рученьки ясні,
Татко-Місяць ніжно цьомає дитинку,
Мама-Сонце тихо заспіває їй.

Спи і ти, дитятко, спи.
Хай тобі присняться світлі сни,
Дрімота солодка прийде,
Миле немовлятко засне.

Зірочки засвітла у піжмурки грались,
Гойдалки із хмарок Вітер розганя,
А вони всі гуртом весело сміялись,
Та приходить Нічка – спатоньки пора.

Засинайте зіроньки, лю-лю,
Ігри залишайте Сну.
Закривай очатка й, лялю, ти
Сильним щоб у завтра йти.

Зірочкам насняться хмарки пурпурові,
Казочки небесні і пісні дзвінкі.
Хай крилом прилинуть ангели казкові,
Сон небесний тихий принесуть й тобі.
29.07.10.

ВоНа торкнулася мене – а я цього і не помітив,
Все біг по стрілці в нікуди, читаючи чужі зеніти
ВоНа зробила витинанку із клена листя золотого
Дмухнула вітром у фіранку, так ніби зовсім випадково
А ще, мов майстер проти ночі, зронила на піску пір’їну..
Заплющив спраглі, сильні очі. Я зупинився, мов дитина,
Котра біжить на зустріч світу, і чує маминий ласкавий
Напевне найтихіший погляд. І тут ВоНа - така неждана.
На склі намалювала осінь, холодним морем заспівала
І зникла, ніби й небувало, далеко десь за неба краєм.
2009

Заходжу. Тихо на порозі.
Хоча чи є він цей поріг?
Шукаю усмішку на розі
Десятка видимих доріг.
І щастя хочу ухопити
За штанку дзюркоту води,
В кишеню щоб його вмістити,
Запам’ятати назавжди.
А потім з кимось розділити
Його з кишені задарма
Дрібницям тішитись навчитись...
Та не вдається ...от біда.
18.08.09.

Краплі дощу гнуть до долу
Боляче ріжуть обличчя
Ніч запрохають до столу
Смуток у душу кличуть
Хоч гострі вони та сині,
Як лезо. Спинись. Не треба.
Крізь них дивися віднині
Там видно клаптик неба.
16.04.08.м.Київ

Я словоплет, майструю, бач, коралі
Із цих перлин людянського буття
Нанизую, чіпляю, прикрашаю
Словами ниточку життя.

Я словоплет, майструю з них корзину
Кладу солодке, кислке та гірке
Малюю чорну, білу днину
Кому яка пасує. То таке

Я словоплет, краду чужі усмішки,
Збираю сльози, погляд крадькома
Цим символом кладу доріжку,
Сплітаючи чужі людські серця.
12.04.08.м.Київ

Пам’яті Віталія Кушнірика
Найкращі йдуть найшвидше
Немов спішать кудись
Ті, що хучіш хотіли жити,
Спиняються колись
І спалахом згорають
Не знають, а як ще
Можливо шлях прожити,
Як не яскравим днем.
Вони ідуть найшвидше
Немов спішать туди,
Де небо, щоб вже вище
Продовжити іти.
25.03.08 м.Київ.

Квіти не люблять плівки
І букетів розкішних не треба,
Так вони стануть гвинтиком,
А не вітром, що пахне небом.
Так в них не знайдеш посмішки,
Дядька джмеля і меду,
Не обмотуйте квіти буденністю,
Хай їм сняться луги зелені.
09.03.08.м.Київ.

Коли я буду у віці,
Звісно, як доживу до цього.
Я хочу бути чорною або білою
Лиш би не стати ніякою.
Може я втрачу червоний свій
Колір цілованих вуст
Лиш би не стати сірістю,
Квітку згубити свою.
Може я стану бурчункою,
Чи не дійду до кінця,
Лиш би не стати байдужою
З пусткою замість лиця.
09.03.08.м.Київ.

Кава буває гарячою,
Коли щастя б’є фонтаном у душі,
Кава буває пекучою,
Як небо сіре, йдуть дощі.
А ще вона стає терпкою
В світанку гарячої ночі
І ніжно багряною, солодкою
У ліжку з цілунком охочим.
А інколи кава гірка,
Та залишає незабутній смак
Вона, як захід сонця –золота
Розкішник поклик і таємний знак.
09.03.08.м.Київ.

Я кішкою підкрадуся до тебе у танго,
Спочатку ніжною, бажаною,
А потім гарячою, нежданою.
Як буря, спокій твій вкраду безжально у нашому танго.

Пір’їною прилину я у вальсі,
Огорну ароматом погляд твій
Ледь чутним помахом крилатих вій.
Як птиця я прилину вранці у нашому вальсі.

Хмільним бажанням з’явлюся у румбі,
П’янким вином наповню кожну мить,
Нашепчу вогник свічці, хай горить.
Залишуся всюди, любов’ю граючи у нашій румбі.

А якось я прийду до тебе вранці,
То усмішкою, сумом, забуттям.
Я буду різною: знайомою і незнаною
Я прийду вранці для нашого ще ненародженого танцю.
02.03.2008.м.Київ.

Я вдячна долі за її тепло,
Що будить ніжним променем щоранку,
Де завірюха вертить за вікном,
А я сміюсь у відповідь світанку.
Я вдячна долі за мою стезю,
Яка лягла між дивних квіто-барвів,
Тоді як інші сліпнуть на красу,
А я, зажмурившись малюю фарбу.
Я вдячна їй за мій політ,
Високий злет дивакуватих мрій,
Що не прикидана камінням до землі
Як інші деколи. За мій зеніт,
За колір мій і віру в дивні ідеали
І за кохання, що малюю для землі.
Спасибі, доле, що даруєш карти
І шанс зіграти партію мені.
16.12.07 м. Київ

Знімаю маску зі свого обличчя,
Важка вона, бо глинистий пісок.
Майстри з дороги на узбіччі
Якось її зліпили для ляльок,
А я взяла й оділа недоречно
І дивно, але маска підійшла.

Тепер ми вдвох ходили по бруківці,
На диво масці з глини для ляльок
Хтось малював автографи і квіти,
А ми, злетівши, знов робили крок.
І на кусочку глини майствої
Намалювався кольоровий світ.

Цей мікрокосмос на шматочку глини
Почав своє невидиме життя.
Яскраві та єдині, світлі днини
Додали кольору у мій каскад
Із буднів, свят і особливих днів ¬-
У волошкове, жовте та червоне.

Із кожним днем малюнки все росли,
Хвилини малювали нові грані
І наші з маскою дороги розійшлись -
Із усмішкою я її подарувала.
Тепер щосили із новим життям
Я мчу уверх, вона ж комусь дарує шанс.
18.11.07. м. Київ

Чайка
Я йду вперед, я бачу світ -
Красивий, милий, досконалий.
Я бачу небо не таке, як ви,
Мабуть тому, що я дитина.
Я вільна і я йду без перешкод,
Для мене не існує жодних правил,
Ось висота і небо лиш моє
І безліч стежок, що вливаються в дороги.

Хтось скаже, що я вбога, як зола,
Чорна й недалека, мов ворона -
Птаха міста, саме та,
Перед котрою все життя – лиш ноги -
Кроки людей, що мчать кудись
Чужому щастю навздогін:
Миттєво із закритими очима
І серцем повним пустоти

Я бачу тінь опівдень, як вона зникає для всіх вас
І світлий промінь в сніжну бурю посеред зими.
Для вас моє падіння – це кураж,
А я цим помахом униз лиш набираю висоти.

Моє небо синє-синє,
Моя мрія сильна-сильна,
Мій закон - помах крила,
Я чайка.
09.10.07

До твого чола схилю я небосхил,
Мов Атлант… з жіночими руками.
Лиш тобі я присвячу політ
Атому любові між вустами.

Випадково я зайду у храм
З ароматом квітів у долонях,
Поки місяць свій шукатиме вігвам
Вогником пошлю тобі свій погляд.

Лиш для тебе зірку запалю
Й тихо попрошу у ангелочка
Долю щоб оберігав твою,
Від незгод беріг твоє сердечко.

Коли ж перший промінь загорить,
А твій сон Гіпнос ще берегтиме,
Непомітно стану каплею в тобі,
Спокоєм твоїм, твоїм вігвамом.
22.05.07

Я живу не тут, а десь вгорі,
Там, де вітер й сонце заблукали,
Де сховались всі людські гріхи,
А кохання вічності зосталось.

Тут так добре, затишно мені
І сама з собою наодинці
Я лечу, мов ангел угорі,
І люблю так віддано, як птиці.

Помахом крила я бачу твій
Погляд, силует, самотній спогад
Ангеле земний, невже тобі
Також хочеться криштальної любові?

Небо і земля прилинуть до зірок
Адже вдвох – воістину велика сила,
Лети, мій ангеле, до мене, до висот
Любов’ю я дарую тобі крила.
18.12.06 м. Київ

Волошка синя – глибина душі!
Ти увібрала в себе дух землі
І сіна скошеного смак,
Зіркове небо у очах.
Як лагідність недоторканих вуст,
Ти разиш серпом серця стук.
Безмовний жар в моїх очах –
Блакитні квіти у твоїх руках.
10.06.03.

Найвища ніжність білого крила...тримала камінь,
Пір’їни, вірні, в небо піднялись, цвівши вустами,
Коханням скупані до голизни з квітучим серцем
Й очима сині неба висоти, даровані відверто.

Як тонкий контур квітки пелюсток тримає колір,
Чи вічні ноти пісні у пташок – зникає гомін,
Як світле біле – вічна доброта – цитує чорне
І як вода, лиш капелька одна, метал розгорне.

Так пара цих лебідок, молодих, крильми у небо
Тримали мертвий камінь для води, упершись твердо,
Любов’ю повні душі цих пташок кохались дуже,
А те, що камінь за крильми – то все байдуже.
01.12.02.

Нічна остання станція метро.
Туди уже не їздять поїзда,
Туди уже не йде ніхто,
Це не початок, це – кінець кінця.

Кінець струмка, що влився в море грозове,
І хвиль початок і туману ввись,
Початок моря синього, але ж кінець струмка,
Що так біжав кудись.

І намагання взнати, а що там,
Де ця межа городить світ,
Де цей кінець прибіг в отам,
Куди не їде поїзд-всюдихід.

Кінець це буде темний коридор,
Та ні – це просто пауза, стоп-кадр.
Та що я можу знати про кінець всього,
Коли в житті не була у метро?
28.08.02

***
Я заколишу тебе ніжністю,
Білі квіти торкнуться щоки,
Шовкопрядові вії свіжості
Срібну краплю нестимуть роси.
І багряним світанком прилину я,
Ластів’яним крилом доторкнусь,
Грізним морем твій сон берегтиму я
Й боязливо тобі усміхнусь.
Хочеш, мила, любов’ю зігрію я?!
Чи прилину серпанком у дім?
Розбуджу солов’їною піснею
Пелюстковий блаженний сон твій.
Ти так спиш, а я просто любуюся,
Як краса уквітчає тебе.
Ось світанок приходить, милується,
Осрібливши кохане лице.
03.05.01.

Цвіт дерева! Не облітай, зажди!
Ще день, ще мить, хвилиночку залишся,
Затримай спалахом цю мить весни –
Цвітіння мить і радості зориця.
Порадуй білосніжністю мій зір,
Зігрій морозним вітром серед літа.
Я ж так прошу! А ти наперекір
Танцюєш снігопадом розмаїтим.
Для тебе час – це мить,
Зажди – не квапся,
Ще покрасуйся на гіллях своїх
Я ж так прошу – зостанся! О, зостанся!
І пелюсткову вічність подаруй душі.
29.04.01.

***
Театр любить тишину,
І велич любить мовчазну,
Розкішну посмішку у дами,
Бокал шампанського і драми.
Він справді в захваті від квітів
І щирих сліз, серцем зігрітих.
Він просто мліє і німіє
Від джинсів, кедів розмаїтих.
Можливо Вам ніхто й не скаже.
Не треба. Це його образить.
12.02.08 м.Київ

Приходить ніч, зорившись звисоти,
Проснулись книжки і нашіптують казки,
М’яка пошука шорудить біленьким пухом
І видно подиху молекули на вухо.
Я поринаю в володіння темноти...

Я, мов п’янкий, пухкий еклер,
Із поцілунком вишеньки. Тепер
Нашіптуючи колискову для кота
В моїй уяві виниранє висота
Я поринаю в володіння сну...

І тут в мою країн входиш Ти
Малюєш фарбою яскравість і зірки,
Моє морозиво наповнюєш солодним джемом
Й даруєш цілий світ лише для мене
Я загортаюся тобою і лечу....

11.11.07. м Київ