Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  

  Вірші, проза, аналітика, огляди
Тетяна Роса (1964)

Отримані коментарі | Залишені вами коментарі| Інші коментарі

Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-12 16:46:41 ],
на сторінці твору     "Гнила помста або швондерське препарування літератури"   Чорногуз Ярослав

Пане Ярославе, я людина пряма. До того ж, у якійсь мірі, інтроверт, тож не надто переймаюсь ставленням до себе. Можу стриматись, можу сказати не все, що думаю, - але у тому, що кажу душею кривити не буду. Коли я прочитала цей ваш вірш – нічого не написала. Не прийшовся він мені до душі. Ну не прийшовся, то й не прийшовся, мало що, може у невдалий час на очі трапився. Та й сприйняття у мене таке, що спочатку суміш відчуттів, а потрібні слова прийдуть, коли їм заманеться. Але, оскільки вже навколо цього вірша сформулювалась доволі неприємна ситуація, скажу. Тим паче, що після першого сприйняття час пройшов і враження не змінилось.
Так, мені звукоряд не видається недоречним анітрішки. Я взагалі вважаю, що навіть збіги приголосних – це теж засіб виразності. Або ще, інколи, навіть дуже інколи, збіги приголосних можна розглядати як рису особистого почерку автора (якщо збіги виглядають, як деякі недоліки, котрі одних псують, а іншим надають шарму) – тобто є практично постійною ознакою. Не завжди твір має литись чи летіти, часом треба щоб йшов важкою ходою, гуркотів кам’яною брилою чи рикав. Тож не бачу поганого і у «РЛВМНВЛВЛВЛ, ще й поєднанні ХВ, СВ». Особливо у «ХВ, СВ – тут вони не з сусідніх слів збіглись, а є частиною одного слова. Ми що, маємо відмовлятись від таких слів, де є «ХВ» чи «СВ»? Аж ніяк. Тобто цей закид, як на мене, абсолютно штучний. А от об «чар» трохи зашпорталась. Виринуло «чаш», підтягнуло «чар» як скорочення від «чарок» і вже потім – «чарів». Тобто можна вбачати двозначність. Ну то таке, на світі багато двозначних слів, нехай читач орієнтується на контекст, еге ж?
Образи, що вимальовуються у творах, мені ближчі, аніж схоластичний перфекціонізм технічної сторони віршування. Тож йтиму своїми відчуттями і баченням…
«Розлив туман волосся хвилі світлі
На плечі ночі в далі осяйні.» - 1) Розлив туман (своє) волося - хвилі світлі на плечі ночі ( Довговолосий пан-туман поклав голову на плече панянці-ночі?) (й десь) далі? А до чого тут «осяйні»? Не туди думка пішла. Повертаюсь до початку. 2) Розлив (звільнив від пут зачіски чи капелюшка) туман (її) волосся на плечі ночі – далі осяйні. Наче склалось. Можна йти далі. Йду описом панянки ночі, по дорозі прожовуючи у думці що ж то за «чар». «Плато чола» - а що, для ночі підходить, підкреслює величність образу. І – упс: «Кущами затемніли дуги брів». Тобто… це як «поміж кущів» чи «такі, як кущі»? Перше відмітаю, бо не логічно, ну не можуть брови у кущах шастати навіть у дуже бурхливій уяві. Але ж і «дуги брів затемніли, неначе кущі» і «кущі затемніли, неначе дуги брів» - різні образи, визнайте. Бо у першому про елегантність не йдеться – вчувається якась погроза, гнів. Або підкріплює мужність образу. Пасує більше туману, як чоловічому образу. Адже, як на мене, «кущами затемніли дуги брів» таки ближче до «дуги брів затемніли, неначе кущі», аніж до «кущі затемніли, неначе дуги брів»… Та нехай, можливо, це для підкреслення характеру жіночого образу, ну сувора там, чи гнівлива… Не буду зациклюватись.
«Увігнута гора. Її вершина –
Була , мов кирпа носика, вгорі.» - хм… «Увігнута гора»… Де увігнута? На маківці? Чи уся, тобто це не гора, а навпаки? А, це таки про схил, бо далі мова про ніс. Але оте «вгорі»… «Її вершина була… вгорі.» Ну так, а де ж ще. Нащо про це говорити? Чи «вершина… мов кирпа носика, вгорі»? Тобто бути вгорі - це ознака кирпатих носиків? Та ще й не кирпатий (беземоційно), не кирпатенький(ніжно) а кирпа (зринає простонародне «зараз як вріжу по кирпі…» чи «кирпу гне») Не хоче ота кирпа у моїй уяві до носика клеїтись, ну ніяк не хоче… Лізу до словників… Ну звісно! Як воно може клеїтись, якщо «кирпа» - це ще й абсолютно самостійне слово, синонімічне до словосполучення «кирпатий ніс». Хоча «вершина –… мов кирпа(тий) носик(а)» - дуже навіть симпатично…
«А попід нею – цілий гай калини –
Рубінами розтулені вуста.» Уявляю цілий гай калини… Нічого схожого на рубіни в уяві не спливає. Уявляю гроно – о, тут рубіни присутні… Підставляю калиновий гай замість калинового грона – не хоче, каже, «я здаля іншого кольору». «Рубінами розтулені вуста.» - таки знову двозначність. 1)Чим вуста розтулили? – Рубінами. 2) «Рубінами(виглядають) розтулені вуста.» Ну не дурна ж, обираю з двох варіантів логічній у цьому контексті і йду далі.
«У ямках вушок – наче дві перлини…» - ніжно, гарно… щось у жіночій душі починає бриніти, коливатись разом з мелодією рядочка… «Нарцисів консистенція густа.» - ще наче коливається, але раптом «пш-ш-ш» - здулось, наче повітряна кулька. Що то за «консистенція», що вона тут робить? Життєвий досвід підказує, що це має бути щось, до чого кожна застосувати слово «густина»… Вушка пахнуть нарцисами? Чи то дві галявинки густо всіяні нарцисами? І чому саме нарцисами? Це що, натяк на деяку самозакоханість жіночого образу, тобто ночі? Та… хай собі, деяка міра нарцисизму – не така вже й рідкість… якщо не занадто… Але ж «густа»… та ще й у вушках… Натяк на те, що пані не хоче чути нічого, що їй може не сподобатись? А це часом не сатира? Треба читати далі, там з’ясується…
О… о-о-о… о? Дивишся? Вушками? Мав би бути хоча б натяк на очі… А, фух, було ж… там, на початку… просто забула, поки з вершини до нарцисів добиралась, адже пейзаж такий мальовничій…
«Кохане личенько понад землею
Так вабило промінням золотим…» Тобто? Це не про ніч? І взагалі, «личенько понад землею»? Тоді до чого тут плато, полонини, озера, гора, кущі, нарциси? Усе це було видінням у хмарах? Та ну… До біса усі ці дрібниці… Романтично ж як… Цього у пана Ярослава не відняти…
Пане Ярославе, ви талановита людина. Можливо, я не змогла оцінити це ваше творіння у повній мірі, бо до моєї колиски колись давно феї щось принесли, а щось по дорозі загубили, хто зна. Але це таки не найкраще з того, що ви написали, визнайте чесно.
А панові Олександру Сушко маю подарунок. Ви ж наче друзі, тож, передайте, будь ласка. Я не хочу на цю тему говорити, втомилась. Він розумна людина, думаю, зрозуміє. А може й сам у коментарях побачить. http://karasyov.blogspot.com/search/label/%D0%B3%D1%83%D0%BC%D0%BE%D1%80
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-12 19:00:50 ],
на сторінці поезії     " Про "вишуканість" світу "поези""   Роса Тетяна

З дитячими хворобами нічого не вдієш. Ніхто не здатен перескакувати через сходинки особистого росту ні у якому розумінні цього поняття. Можна тільки уповільнюватись чи прискорюватись. Чи взагалі регресувати під тягарем нерівномірного розвитку граней особистості, що, само по собі, є загрозою формулювання патологічного бачення світу, якщо не гірше. І поки людина не зрозуміє своєї проблеми і не буде сама шукати шляхів розв’язання проблеми – ніхто їй допомогти не зможе. Нав’язування вищих щаблів розвитку певним країнам зазвичай призводить до втрати ними здатності до нормального, самостійного існування внаслідок руйнування багатьох внутрішніх засад. Так і з людьми: розуміння приходить тоді, коли людина до цього готова. Ви можете щось підказувати, але, чи, наприклад я, скористуюсь підказкою, буде залежати не стільки від мого вибору, скільки від внутрішньої готовності сприйняти щось для себе нове.
:))Нічого не розумію ні у квантовій фізиці, ні у механіці. Ні у просто фізиці, хімії, чи математиці. Але усі вони мені подобаються, особливо, коли набувають квантової якості. Зараз намагаюсь довести до ладу другу частину «Плями Роршаха». До вподоби мені образи людей не від світу цього: можна наповнювати до безкінечності. У тому числі і найбезглуздішими інтерпретаціями квантової механіки. І тут таке посилання, наче подарунок.:)) От думаю тепер, чи додати туди ще й квантової заплутаності, чи просто хаосу вистачить.:)
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-12 21:36:04 ],
на сторінці поезії     " Про "вишуканість" світу "поези""   Роса Тетяна

Та ні, то я про локальний хаос у голові моєї ЛГ.:)) Це ніяк не пов’язано з «тут» ) Та й взагалі, хаос виглядає хаосом тільки з середини чи з близької відстані. Та й то тільки з точки зору емоційно прив’язаного до ситуації стану. Здається, хаос має свою математичну модель. Тобто можна казати, що його не існує. А щодо квантової нелокальності… Ну так, ми відкриваємо це явище для себе. Але ж вона, ця нелокальність, була й до того, як хтось її усвідомив першим. Як би світ не змінився у наших очах, він все одно буде підлягати певним законам свого існування, незалежним від нашого усвідомлення і наших бажань. Ми змінюємось, але все одно залишаємось самими собою, навіть усвідомивши квантову нелокальність нашого буття.)
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-19 22:12:38 ],
на сторінці твору     "Етюд безсніжної зими"   Сіренко Артур

Вартісна річ. Не для розваги писано. І не для того, щоб читачеві емоції полоскотати. Початок – наче ні до чого не зобов’язуюча прогулянка вздовж прозорого струмка, а далі – входиш у воду – і вже й не помічаєш, що це вже й не струмок, а потік, у котрому не поплаваєш човником, спостерігаючи зорі, а маєш іти по воді, а вона штовхатиме тебе у спину, навіть подеколи збиватиме з ніг, тож роззирайся і обмірковуй свій шлях, бо маєш справу з цілим табуном течій, що вирують кожна сама по собі, водночас поєднуючись у єдиному пориві таки збити з ніг самовпевненого заброду і хоч трошки навчити помічати не тільки бажану душі красу, а й власну недосконалість. Але уже маєш мету – дійти до кінця. І зрозуміти, чому вода має присмак полину і болю… «Але є ще люди, які творять Вітчизну в своїх текстах. І є люди, які підуть на смерть за неї, якщо знову це буде потрібно… що нині наше життя це продовження тексту, а текст це продовження нашого життя. Ми пишемо літературні твори не тільки на папері чи моніторі, але і на білих сторінках дня і чорних сторінках ночі. А в кого який виходить текст – це вже залежить від сміливості і чесності автора.» - саме виринуло у кінці голою правдою життя, від якої так багато бажаючих заховатись у своїх текстах…
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-19 22:21:24 ],
на сторінці твору     "Фантомний біль дицентри"   Роса Тетяна

Так, цілком в вами погоджуюсь, але боротьба добра і зла на рівні егрегорів - то вже перехід у глобальність. А початок цієї боротьби завжди на рівні осягнення проблем із власними тінями і потягом до самообману...
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-20 22:19:20 ],
на сторінці поезії     "Пора"   Сушко Олександр

Спочатку не зрозуміла, проти чого душа протестує, а потім дійшло: проти трону... Тож додам до теми:
Отож я і кажу: як розуму немає
Юрма осла не в упряж запрягає
А наділяє булавою, щоб до скону
Він нею дубцював її із трону.
"Що цар, що президент – лохам нема різниці,"-
Лохва ж бо має морди, а не лиця,
Тому під бекання «Ми зробимо їх разом!»
Накрила всю країну мідним тазом.
З країн самодостатніх радять люди:
Аби не гавкати собакою із буди,
Щоб не тяглась рука до корвалмента -
Впрягати в плуга треба президента.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-20 23:08:36 ],
на сторінці поезії     "Море"   Логоша Оксана

Подобається все: ритм, динаміка, образи. Але, як на мене, "Хтось вже пропав" вибивається з загальної мелодики перевантаженістю приголосними...
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-20 23:43:25 ],
на сторінці поезії     "*****"   Лукас Мессір

Якось пасіка зі своїм наголосом не вписується. А взагалі посміхнуло, особливо закінчення.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-21 13:48:55 ],
на сторінці поезії     "Щось не так"   Муза Нічия

А мені дуже подобалось оте "Перемелюю сіль"...
"Що собі не роби –
Ні туди, ні сюди...
От пірнути б якби
За обійми біди." - подобається така зміна. Але тепер наче ще б додати чотири рядочки (щось про нестачу глибини для пірнання,наприклад), бо і рими з останніми подібні, і ще наче чогось не вистачає, щоб доливання води до "Йордану" було зрозумілим. Так мені здається з мого читацького погляду... А так дуже подобається, ото і слідкую за змінами.:)
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-21 14:02:32 ],
на сторінці поезії     "ОБІЙМИ"   Білінська Ірина

. Справді. Ось так воно і виглядає, жіноче кохання. Дуже ніжно, жіночно написано. І, на мій погляд, вивершено за формою.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-22 19:50:16 ],
на сторінці поезії     "Візьми любов мою, як ліки"   Чорногуз Ярослав

Гарно, пане Ярославе. Але, як онука бджоляра, хочу звернути вашу увагу на те, що бджоли пилок не вбирають (у себе), а збирають на задні ніжки і так його і несуть до вулика. А от нектар - то інша справа...
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-22 19:58:20 ],
на сторінці поезії     "Мова"   Сушко Олександр

Вірно підмічено: шансон і водка, а Пушкін - лиш обгортка...
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-22 20:24:52 ],
на сторінці поезії     "Передсвітанкове"   Соболь Микола

Свого часу у ПМ здорово діставалось за риму "себе-тебе-небо". "Рук тонке гілля"викликало асоціацію з тим, як на концертах, буває, молодь під музику руками у горі хитає... Може, "колише рук її гілля"? Ну щоб було зрозуміло, що "іду туди"- це до калини, а не у якесь інше місце...
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-22 20:57:27 ],
на сторінці поезії     "***"   Сливка Галина

"Горять мости на ковзанках подій," - класний образ, місткий.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-22 21:19:08 ],
на сторінці поезії     "Глядач"   Смірнов Матвій

"Як падають підбитими птахами,
Мов ангели, сріблясті літаки" - здається, там коми просяться.
Майстерно намальована картина небуття ЛГ, коли у людини душа вигоріла...
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-22 21:34:31 ],
на сторінці поезії     "Колообіг"   Кацай Олексій

Як завжди, зачаровує поєднання космічного і земного у едину гармрнію образу.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-23 11:15:56 ],
на сторінці поезії     "Ти..."   Роса Тетяна

Дякую, пані Вікторіє, за відгук. Мені, як і будь-кому іншому, важливо знати, що вдалось, а що ні. Нikikomόrі – це люди, що з-за певних травмуючи подій перестають спілкуватись з навколишніми людьми. Моя ЛГ занадто любить людей, але людські недоліки перетворюються у її власний біль і вона зачиняється із своїм болем сама у собі, тому і сама собі hikikomόrі...
А рейтингування не діє, бо у давні часи, коли я вже довела своє право на існування у ПМ, дозволяла собі власну систему оцінювання, тобто, якщо хтось відверто слабкий серед своїх «віршів-спаму» раптом міг написати щось варте уваги – я могла завищити оцінку, щоб людина відчула, що їй щось, нарешті, вдалось. Люди залишаються людьми, навіть якщо вони поети, тобто я бачила, як виставляються завищені оцінки «маститим» чи просто друзям, і занижуються «ворогам» за неприємні коментарі чи просто від відчуття заздрості. І могла поставити завищену оцінку, якщо вважала, що хтось переді мною її несправедливо занизив. .. Тобто мої оцінки інколи виглядали, як безпідставно завищені. А оскільки я досить часто встрягала у суперечки, якщо була присутня під час її виникнення, то «друзі» почали виказувати приязність у вигляді оцінок під моїми творами. От начальство і «поставило мене у куток», позбавивши рейтингування . І тепер у мене немає іншого шляху отримати оцінку від інших, окрім коментарів з зауваженнями. :)
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-26 01:20:34 ],
на сторінці твору     "Правила життя від Лао-цзи"   Майстерень Редакція

«Любов до самого себе - це те, чого людині не вистачає сьогодні.» -абсолютно погоджуюсь з пані Іриною. Але ми і є люди. Тому я дозволю собі розширити думку пані Ірини, звісно ж, за допомогою власного бачення проблеми. Ми чомусь розмовляємо про такі речі так, наче нас особисто вони не стосуються. Отже, це не якімось гіпотетичним людям, а нам, конкретно і тобі, і мені, і йому, і їй не вистачає любові до самих себе. Багато хто пригадає якісь конкретні факти і скаже: « Та нічого собі! Це їм любові до себе не вистачає? Та вони ж егоїсти, вони взагалі нікого, окрім себе, не бачать!» А… давайте у цьому емоційному висловлюванні дещо змінимо. Просто замість «їм» та «вони», для початку скажемо «нам» та «ми»… Що, неприємно? А зараз підемо ще далі: міняємо «їм» та «вони» на «мені» та «я»: « Та нічого собі! Це МЕНІ любові до себе не вистачає? Та Я ж егоїст(ка), Я взагалі нікого, окрім себе, не бачу!» Що? Внутрішній протест? Мозок бунтує, кричить: «Не може бути! Це не про мене! Дурний експеримент!» Отут час зробити глибокий вдих (і подумки зняти капелюха перед тими, у кого така заміна займенників не викликала ніякого неприємного відчуття), повільний видих… і подумати: «А що ж це його отак зачепило, мій мозок, звідки це обурення?» А от тому і зачепило, що любові до себе не вистачає. Ми ж від початку віків знаємо, що за погане треба карати, погане треба засуджувати, погане треба знищувати. Ми не можемо визнати себе поганими, бо це означає, що ми маємо самі себе засудити і… покарати чи навіть знищити. І ми можемо навести приклади, коли хтось саме так і зробив. А це неправильно. Це не має нічого спільного з любов’ю до себе чи взагалі з будь-якою любов’ю… Це протирічить першому правилу Лао-цзи: «Пошанування усього живого». Ми живі. Ми маємо право на почуття, у тому числі й погані, егоїстичні. Бо вони походять від нашого Его, котре забезпечує наше існування. Ми шануємо своє право. І хочемо, щоб його шанували інші. Але скільки б ми цього від інших не вимагали, вони з нами не погодяться доти, доки не виникне паритетних відносин, тобто: « Я визнаю твоє право любити себе, недосконалого і егоїстичного, бо ти визнаєш моє право любити і визнавати себе разом з усіма недоліками. Ми визнаємо права один одного, отже, ми рівні. Немає підстав для війни, якщо жоден з нас не хоче порушувати кордонів егоїстичних амбіцій іншого, аби не отримати удару у відповідь, бо ми обоє маємо право захищатись.» Тобто приходимо до того, що конфлікту немає, поки не порушено чийогось права на любов до себе цілісного, разом з недоліками і кордонами, вибудуваними наявним у кожному з нас Его…. А ви помітили, що ми скористались другим правилом Лао-дзи, тобто природною щирістю? Ми були щирими у своєму бажанні не картати себе за наявність недоліків… Хіба це не прояв любові до себе? Залишається тільки визнати, що право на таке бажання є у кожного, а не особисто у мене чи у тебе... Але, якщо вже говорити щиро, то маємо визнати, що бажання не карати себе за недоліки абсолютно без протиріч уживається з бажанням покарати інших. Чому? А тому що інші люди заступають на територію наших переконань… Упс… Але ж ми і є люди. А давайте поставимо «ми» замість… Але ж це вже було, хіба ні? Вам не нагадує це петлю Мебіуса? Тобто, коли ми говоримо про когось – неодмінно виявиться, що ми щось розповідаємо про себе. І не порушуючи цілісності власного світу ніхто з цієї петлі не здатен вибратись. Отже… «Розкажи мені про інших – і я скажу хто ти,» - так, мабуть, міг сказати Лао-дзи. А я не можу. Тому що я недостатньо себе люблю. Моє Его усе ще боїться, що у мене виникне спокуса покарати себе за недоліки, і не дозволяє мені бачити їх усі. Або ж я підсвідомо караю себе за щось, і моє Его накладає шори, захищаючи мене від саморуйнування. Не знаю. І ви про себе теж цього не знаєте. Бо ті, хто дійшов до цього рівня знання, в усі віки вважалися просвітленими. Просвітлені нікого не водять за руку. Вони тільки говорять нам, що шлях є і ми маємо його шукати і йти по ньому самотужки. Але зараз мова не про це.
Мова про любов до себе. Ми усі добре уявляємо, що таке наївність. Часто здається, ніби наївні люди роблять добро, бо вони, зазвичай, відкриті і сповнені любові до інших. А ще ми знаємо, що їх легко ошукати. І їхнє бажання зробити добро часто призводить до протилежного результату. Ми це бачимо, бо усі у певний час були наївними. І кожен у певній, власній мірі залишається наївним. Але не таким, як раніше. Ми маємо досвід: як це, бути наївними у вчорашній ситуації, з погляду себе інших, сьогоднішніх, з гулею на лобі. А вони знаходяться всередині своєї осі координат і не можуть поглянути на себе відсторонено. І не секрет, що часто й густо вважають себе дуже розумними. То чому наївних так легко вводити в оману? З огляду на минулий досвід наївності ми можемо це пояснити відсутністю у нас, тодішніх, певних маркерів для розпізнавання зла. Тобто, щоб зрозуміти, що хтось хитрує, ми маємо знати, як це і для чого робиться. А коли ми це знаємо – знання стає нашою частиною і ми можемо ним користуватись. Раніше у нас не було вибору, адже ми не могли користуватись тим, чого у нас не було. Але з’являється досвід – і у нас автоматично виникає право вибору, користуватись набутим знанням чи ні, і якщо користуватись, то у яких межах і для чого… Отже, якщо ми справді любимо себе, ми маємо визнати свою темну сторону, подивитись їй у очі і подякувати за те, що вона є і дозволяє нам бачити правду як у собі, так і в інших. І перестати розказувати собі казочки про те, що ми хороші, а інші погані. Бо це означає що ми настільки наївні, що дозволяємо собі дурити самих себе. Дозволяємо собі не помічати, як темна сторона керує нашими вчинками. Або прикидаємось і намагаємось кричати про недоліки інших, відводячи увагу від власних. Але, в такому разі, чи маємо ми право говорити, що любимо себе? Ні, не можемо. Чому? Бо позбавляємо себе щирості. Без щирості щастя не буває. Ми позбавляємо себе щастя. Міняємо його на сурогат: задоволення від почуття переваги над кимось. Я далека від того, щоб стверджувати, ніби ми маємо поступатись іншим. Поступливість – це плече, на котре спирається зло. Так само, як наївність. Бо ми маємо пізнати власну природу і не дозволяти іншим ліпити з нас меблі для власної зручності. Бо той, хто кращій за нас, ніколи не опуститься до таких дій. А гіршому – має бути зась. Ми не маємо права намагатись зробити інших зручними, бо це свідчить тільки про одне: ми створюємо брехливий світ , у якому нам буде зручно самих себе обманювати. Це свідчить про те, що ми себе не любимо.
Дуже складно віднайти межу між захистом права залишатись собою і спробою зробити інших зручними… Ми помиляємось, заступаємо на чужу територію і… вибачте на слові, отримуємо в писок. Якось два півня бились, знаходячись по різні боки паркану з сітки-рабиці. Клювались, налітали на сітку грудьми і поступово рухались до краю паркана. Знаєте, що вони зробили, коли побачили, що перепони між ними більше немає? Пішли у зворотному напрямі. І бились через рабицю, поки не з’ясували якісь свої стосунки. Розумні то були півні, еге ж? Може це й смішно виглядає, але я б сказала, що вони внесли у своє з’ясовування стосунків елемент лагідності, про який говорить Лао-дзи. Дві пташки спроміглись зробити те, що так важко дається нам, коли ми потрапляємо у пастку емоцій. Тваринам легше. Вони себе не обманюють і завжди знають, за що б’ються. А ми кажемо, ніби боремось за правду, але реальність полягає в тому, що нас влаштовує тільки та «правда», котру ми собі намалювали. А ще ми можемо витратити купу часу і сили не на те, щоб бути майстрами у якійсь справі, а на те, щоб хтось визнав, ніби ми є майстрами. Бо ми не любимо себе і намагаємось компенсувати це за рахунок перемоги у боротьбі за визнання. Нам не вистачає лагідності до себе. Ми мчимо вперед, закусивши вудила, попри те, що вже перестали помічати світ навколо себе… Ми ж маємо довести… Довести що? Довести кому? І головне – навіщо? Якщо ти майстер, то хіба тобі не достатньо задоволення від зробленого? Хіба не достатньо усвідомлення, що ось є моє «щось», котре робить світ кращім? Не радісно від того, коли це «щось» починає самостійне життя? Чому ми так вперто намагаємось поставити знак «дорівнює» між собою і продуктами нашої діяльності? Актор не стане рятівником людства від того, що дуже талановито зіграв роль якогось супкр-пупер-мена. Навпаки, може виявитись, що він вам руки не подасть, якщо ви впадете у калюжу, бо не хоче забруднити свої черевики. А невихований хлопчина, котрий не знає у які двері автобуса заходити і кому місцем поступатись, може кинутись у полум’я, щоб врятувати вас чи ту ж саму бабусю, якій перед цим місцем не поступився. Ви не помічали, що найчастіше ідуть захищати Батьківщину зовсім не бездоганно виховані молоді люди? То чи варто ставити знак дорівнює між людиною і її вчинком, між майстром і його творінням? А якщо ні, то чи варто нам доводити, що ми є тими, ким хочемо здаватись, натомість того, щоб просто бути тими, ким ми є? І ми знову повернулись до питання щирості із самими собою, адже ми доводимо іншим, що ми є кимось тільки тоді, коли самі у цьому не впевнені. Бо або нам не вистачає любові до себе, аби бути впевненими у тому, ким ми є, або її не вистачає на те, щоб любити себе такими, якими ми є, і не намагатись обманути себе, створюючи міраж у чужих очах. Нам не вистачає лагідності на те, щоб сказати собі: «Стій… Бачиш, он повзе жучок «сонечко». Він просто живе. І йому байдуже, що ти вважаєш його корисним… Дозволь собі просто жити, нікому не доводячи ким ти є». Бо тільки дозволивши собі бути самими собою, бути лагідними до себе, ми починаємо дозволяти це іншим… І тоді нам стає байдуже, що хтось скаже щось неприємне про наші брудні черевики. По-перше, мій одяг чи взуття – це не я, а по-друге, чиясь думка про мене – це теж не я, а по-третє, я хочу мати надію, що хтось простягне мені руку, якщо я упаду у калюжу. Врешті-решт, простягнувши руку тобі - тому, хто в калюжі, я дізнаюсь на скільки сильна моя чорна сторона, бо тільки вона дасть мені зрозуміти, що є твоєю метою: вилізти з калюжі чи затягнути мене до себе. І на скільки сильна моя біла сторона, бо саме вона дасть мені можливість не малювати німб над власною головою, бо це ж у мене була потреба витягнути тебе з калюжі, не розібравшись до кінця, який урок ти маєш затямити, потрапивши у цю халепу.
Звісно, це тільки мої роздуми. Я відпускаю їх жити своїм життям. Тому що з тим, що так буде правильно, погоджуються і темна, і світла мої сторони. А ви прочитаєте і у вас будуть власні думки з приводу прочитаного. А я… я точно знаю, що побачити свою темну сторону я можу тільки читаючи інших між рядків. І що наблизитись до реальності я зможу тільки тоді, коли навчусь бути рівно посередині між своєю світлою і темною половинами. А поки що я вчусь вибачати. Для початку собі. За свою наївність. За те, що маю темну сторону. За мою впевненість, що маю світлу сторону також. Якщо я собі пробачу… Можливо, тоді я зможу осягнути, чи є у мене світла сторона, чи я собі її малюю… І у яку гру я граюсь з собою і… з вами. І навіщо….
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-26 01:41:49 ],
на сторінці поезії     "Ти..."   Роса Тетяна

"Напівживою" зазвичай називають, коли мова йде про фізичні страждання. А коли йдеться про стан душі, то вирази йдуть на кшталт "напівмертва з горя". Принаймні я так відчуваю, тому так і написала ... Дякую за розуміння, пані Галино.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2020-01-26 01:44:09 ],
на сторінці поезії     "Ти..."   Роса Тетяна

Дякую за відвідини, пане Шоне. Якщо ваша ласка, не соромтесь на критику, я дуже цього потребую...
1   ...   107   108   109   110   111   112   113   114   115