Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  

  Вірші, проза, аналітика, огляди
Тетяна Роса (1964)

Отримані коментарі | Залишені коментарі| Інші коментарі

Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-06-26 01:22:19 ],
на сторінці твору     "***"  

Ярославе, вибачте, що турбую, та ще й не з приводу Вашої поезії, я так зрозуміла, що Ви на мене гніваєтесь і на мою сторінку ні ногою, тож намагатись продовжити розмову там немає сенсу. А між тим я здивована і шокована Вашим коментарем, який, на жаль, вчасно не побачила. У нашій з Патарою розмові про майстрів, що пишуть майстерно і водночас так, що після їхніх віршів щось у душі залишається, взагалі не йшлося, то з чого ж Ви зробили висновок, що ми маємо це за ідіотизм? З усього різноманіття поезії я взяла два полярні види, аби пояснити свою думку про те , що вважаю вагу серця важливішою за вагу слова. То що ж Вас так образило? Адже ні я, ні Патара і думки не мали закидати навіть найменший камінець у Ваш город. Я завжди готова вибачитись за випадково нанесену образу, але, будь ласка, поясніть, на що ж Ви образились?
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-02 12:12:19 ],
на сторінці твору     "***"  

Гарний вірш І Олена права:«Схоже на правду» і в деякій мірі є правдою. От тільки ревнивець – це не той, кого кидають, бо кохання вмерло, а той, хто боїться обману, боїться, що кохана людина, втративши кохання не буде відвертою, а нанесе підступний удар в серце, ставлячись як до зручної речі: речі цінують , за речами доглядають, ними навіть пишаються, але ж не кохають, якби вони думали та мали почуття, людям був би зайвий клопіт. Є дві категорії, які зводять у купу, бо їхнє поводження у деякій мірі схоже: дійсно ревнивець з комплексом недовіри і деспот, що дивиться на кохану людину як на придбану річ і відмовляє їй у праві бути особистістю. У Вашому вірші, Анатолію, швидше йдеться про такого собі деспота, а не про ревнивця.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-02 15:47:35 ],
на сторінці твору     "***"  

Страх бути обманутим, зведеним до стану речі, якою користуються, поки зручно, і бажання володарювати душею іншого, звести до стану речі - одне й те ж? Миритися з тим, що той, кого кохаєш, витирає об твої почуття брудні ноги, бо треба любити людину такою, як вона є, з усіма недоліками? Щось занадто близько до мазохізму. Той, хто зраджує - не кохає, бо обманювати кохану людину неможливо, але ж то не чесно: не кохати, але прдовжувати користуватись коханням іншого. То хіба бажання уникнути такої ситуації є збоченням? Ревність перетворюється на хворобу, коли набуває ознак манії, а у іншому випадку - це свідоцтво душевної сліпоти того, кого ревнують, бо ця людина зі своїм его не допомогає ревнивцю віднайти загублене почуття рівноваги і довіри. Чому? Можливо, вона кохає не ревнивця, а його кохання до себе? Але ж хіба це КОХАННЯ? Якщо я кажу комусь, що я його кохаю - хіба я не надаю цим право козаній людині на монополію володіння моїм коханням (але не моєю особистістю)? Якщо мене ревнують - значить я зробила якусь помилку, і дозволила коханній людині засумнівалась у моєму коханні. Якщо я його кохаю - я буду боротись за відновлення рівноваги. Але, якщо я не кохаю, а продовжую користуватись його коханням - то я деспот, що уявив, що має монополію на іншу людину.Якщо я - деспот, то я не хочу втрачати свого володарювання і буду боротись за своє уявне право на першість над іншою особистістю, але якщо я - ревнивець, то я боюсь втратити кохання, але підсвідомо шукаю доказів цієї втрати, бо це означатиме кінець страху і страждання, тож, коли я отримаю ці докази, швидше за все відречусь від свого кохання, аби не стаждати далі, якщо я не маю відношення до мазохістів, звичайно. Тож погодитись з тим, що це дві стадії однієї хвороби, не можу, бо це таки дві різні. Але ця полеміка до вірша відношення не має, бо він мені таки подобається. :)
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-04 00:19:19 ],
на сторінці твору     "***"  

Люблю цікавих співрозмовників, з якими можна трошки посперечатись,до того ж без образ.:) Чесно кажучи, я не впевнена у тому, що наші думки різні, швидше за все, ми просто по різному акцентуємо, усі відмінності, наймовірніше, несуттєві. Але повертаюсь до нашої дискусії. От Ви говорите: «любов і страх - несумісні речі». Якщо боятись того, кого кохаєш – цілком згодна. Але боятись образити кохану людину, боятись зробити їй боляче, боятись її втратити з будь-якої причини – цілком природно, отже не такі вже вони і несумісні, ці почуття. Цікаво, а що ви маєте на увазі під контролем над коханою людиною? Адже якщо я не цікавлюсь її життям – хіба це не байдужість? Якщо я користуюсь тим, що мені добре поряд з цією людиною, а потім – роби, що хочеш, я не збираюсь цікавитись де ти і як ти – це не прихований егоїзм? А якщо я турбуюсь про людину, хочу знати, де вона знаходиться, що за люди поряд з нею, аби мати можливість якось допомогти у випадку непередбачуваних обставин – хіба це не є в той же час контролем? Отже справа не у контролі, а у меті, з якою він здійснюється. Той, що кохає, контролює ситуацію заради турботи і у тій мірі, яка відповідає гармонійності відносин, ревнивець здійснює контроль заради підтвердження або спростування своїх страхів, а деспоту потрібен контроль заради контролю, бо це доводить його владу над контрольованим.
До речі, брати приклад трошки з іншої опери, і застосовувати до неї мої слова по мазохізм не зовсім правильно, бо це таки різні «опери». Але сліпа материнська любов є злом. Якщо мати прощає своїм дітям погане ставлення до себе, то хороше ставлення вона отримає хіба що посмертно. Звичка – друга натура. І якщо вона отримує погане ставлення, страждає від цього і не намагається змінити ситуацію, поки є можливість, то паралель з мазохізмом напрошується сама собою. Або з дурістю. Якщо я хороша матір, я повинна дати дітям зрозуміти, що до мене треба ставитись гідно. Дати зрозуміти без злоби і помсти, просто тому, що мій обов’язок – вчити дітей нормально співіснувати з іншими людьми, у тому числі й зі мною. В решті решт, почуттю власної гідності і вмінню поважати інших дитина повинна вчитись у власній родині, а не у виправних закладах, як то часто трапляється у випадках хронічно сліпої материнської чи батьківської любові. Щодо покарання і контролю, то покарання я вважаю крайнім випадком впливу, якого бажано уникати, знаходячи інші шляхи порозуміння, адже розуміння дитиною неправильності свого вчинку уже саме по собі є карою, а от контроль – то прямий обов’язок батьків. Контроль заради турботи, контроль, який не суперечить дитячій самореалізації і самостійності. Бо спостерігати за тим, як дитина вчиться плавати з тим, щоб ненав’язливо надати слушну пораду і не дати втопитися і забороняти заходити у воду, або хапати дитину за руки-ноги і загрібати ними замість неї – то не одне і те ж. Абсолютний, деспотичний контроль над дитиною, що позбавляє її можливості дорослішати є злом, тут я з Вами погоджуюсь на всі сто.
Про безнадійно закоханих – так вони ж не всі страждають, адже дехто вміє зупинитись на межі платонічного кохання і радіти тому, що у коханої людини все складається якнайкраще. І є такі, що вміють черпати у такому коханні світлі почуття, а не страждання. Отже, не всі вони мазохісти. Хоча страждати – найлегше, але не набридає – тільки мазохістам, тож не кожен страждалець хворий на цю крайність, бо нормальна людина, в решті решт, відпустить того, хто її більше не кохає –хіба я можу не погодитись з цією Вашою думкою? А от з цим твердженням: «якщо з якоїсь причини воно (кохання) зникає - інший вже не має ніякого права ні на що» - погодитись не можу, бо у того, кого більше не кохають, залишається право на повагу і самоповагу, на відвертість і чесність, право знати правду, і якщо той, хто більше не кохає – нормальна людина, він повинен це враховувати і будувати нові відносини виходячи з цих прав.
Ви праві: ревнують не тільки тоді, коли коханий чи кохана оступиться, але я все таки насмілюсь стверджувати, що безпідставних ревнощів не буває. Поясню. Зради може не бути, але якщо я, наприклад з причини природної стриманості і впевненості у тому, що й так усе гаразд, спровокую у коханого сумніви у тому, що я його ще кохаю – хіба це не підстава для пробудження ревнощів? А далі я буду трошки зла. «Та й навіть якщо я оступився, хіба сумнів у моїй вірності не означає зневіру в мені, що кохана не вірить у те, що я самотужки можу виправитися? Яка ж тоді це любов?» А яка ж то любов, якщо Ви дозволяєте собі оступитись? (без особистостей – я розумію, що це сказано у контексті «наприклад») І чому кохана має Вам тепер вірити? Той, хто обпікся молоком, на воду дує. Якщо граблі луснули по лобі, хіба не слід навчитись дивитись під ноги? З Ваших слів виходить, що втратити довіру до того, хто обманув, є більшим злочином проти кохання ніж зрада. Здається, це з опери чоловічої логіки. Але я не чоловік, і у мене інша точка зору. Той, кого зрадили, має усі підстави взагалі не вірити у кохання того, хто зрадив. Отже, якщо з боку зрадника зрада була суцільною дурістю, невмінням керувати своїми інстинктами, то саме він повинен доводити, що його кохання таки існує і намагатись відновити довіру, якщо інша сторона на це погодиться, звичайно. «Ревнивець шукає доказів зради, але знайшовши їх не заспокоюється до кінця - зерно недовіри зріє в ньому до нового зручного випадку.» О-о-о, який поганий той ревнивець! А як має поводитись у такому випадку нормальна людина, тобто якщо натрапить на докази зради? Заплющити очі і сказати: «То мені здається»? Чи підстрибувати на радощах? Людина з якихось підстав шукала докази зради, можливо, щоб впевнитись, що їх немає, але таки знаходить, а зрадник(зрадниця) відхрещується, бреше і вона вже аби довести самій собі, що у неї немає параної, що їй нічого не привиділось просто змушена шукати нових доказів! Або погодитись на рольову гру у нібито кохання, бо там, де нещирість – кохання бути не може. Або ж Ви забули додати слово «уявних». Ревнивець шукає чогось, що зійшло б за докази. До цієї ситуації найбільше підходить характеристика «безпідставна ревність», бо підстави все одно є. Таким був мій батько. А підстави – зерна деспотизму, що крились у його характері і невміння матері дати відсіч такій його поведінці. Він навіть вважав, що страх і повага це одне і те ж. Але нестача жорстокості заважала йому стати справжнім деспотом. Він був нещасною людиною, що заплуталась у власних почуттях, людиною, що боялась власну дитину тільки тому, що ця дитина була здатна не відводити погляд першою, а зламати її – не вистачало духу, та й почуття батьківської любові не дозволяло. А зерна деспотизму вимагали влади і він використовував ревність як привод принижувати, щоб мати зверхність хоча б над дружиною. Отже ревність була не причиною, а наслідком. Хоча для пошуків несправжніх доказів зради може бути і дуже проста причина – у людини «манечка» і їй потрібна допомога не другої половинки чи психотерапевта, а лікування у психіатра. Останні два випадки – це ілюстрація до ваших слів «Ревнивець стає деспотом». А взагалі людські стосунки – цікава тема, чи не так?
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-04 00:37:24 ],
на сторінці твору     "***"  

Дякую, Ярославе, за небайдужість.Рада бачити Вас на своїй сторінці і завжди буду рада будь-яким Вашим зауваженням, мені цікаво з Вами спілкуватись.Я теж не люблю недомовленостей.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-04 22:44:51 ],
на сторінці твору     "***"  

На вірші без розділових знаків у мене свій погляд, що не співпадає з поглядами більшості, тому оцінку не ставлю. Але під час читання виникли деякі питання і міркування, я їх вискажу, а Ви, Володимире, вже вирішуйте, слушні вони, чи ні. Ось тут: "Не в здиблених полів попід копитом" - чи не одруківка? Здається, мало би бути "полях"? І ще наче краще б читалось, аби поміняти цю строчку з наступною місцями. І дві останні строчки: і там, і там "ти", і в останній строці воно, на мій погляд, заважає. Чи не можна його якось прибрати, наприклад, змінивши "насієш ти" на "насіється"? Чи якось інакше...
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-04 23:32:07 ],
на сторінці твору     "***"  

Николета, мне кажется, это стихотворение следует немножко подправить. Я бы удлинила вторую строку, например, так: "Полны мерцанья звёздного богов". А четвёртую было бы неплохо сократить, в моём представлении это выглядело бы так:
"Ее улыбка мне казалась светом
Взаимопонимания без слов". А ещё, на мой вкус, милозвучнее бы звучало не "за любимой силуэтом", а "за любимым силуэтом". Извините, если Вам неприятно моё вмешательство.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-04 23:51:23 ],
на сторінці твору     "***"  

Це один з найбільш вдалих Ваших віршів, Ніколетто,хоч сюжет мені зовсім не сподобвся, але ритм і рифми звучать.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-05 00:14:59 ],
на сторінці твору     "***"  

"Що розлітаються, як пір’я" - уявляється картинка, як хтось народ колошкає, аж пір’я летить.:) Мо’ краще змінити, наприклад, на щось таке: "Що крил змахнувши білопір’ям"?
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-05 00:20:51 ],
на сторінці твору     "***"  

Понравилось, придираться не буду.:)
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-06 01:36:07 ],
на сторінці твору     "***"  

Ніколетто, сонечко, якщо Ви не відчуваєте логіки, то це ще не означає, що її нема. Ви говорите у коментарі "безсмертні душі, що літають у нічному небі хаотично, наче пір"їни" - так, згодна, але "розлітаються" і "літають" не одне і те ж. "Розлітатися" - це в різні сторони від чогось, і це вже не хаотичний рух, бо у нього є напрям. Ніхто Вас не примушує застосовувати мій варіант, бо можна подумати, і придумати щось гарніше,ніж запропоноване кимось нашвидкоруч, але у моєї критики є причина, як бачите. Я розглядаю Вас, як дівчинку, що має потенціал, але заздрити залишаю собі право на потім, якщо Ви досагнете того рівня, щоб я могла таки позаздрити, а не дивуватись помилкам. Тож бажаю успіхів на цьому шляху!
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-06 02:09:19 ],
на сторінці твору     "***"  

Так, Ніколетто, ритм і рифми - не головне, головне - краса, для мене ще - думка. До речі, я друкую свої віршики, щоб побачити щиру реакцію читача, що більше мене тямить у поезії, а Ви для чого? І ще. Стверджувати, що щось є моєю думкою тільки тому, що у Вас склалось таке враження, але Ви не знаєте того напевне нелогічно. І якщо я сказала, що мені не подобається сюжет, то невже Ви вважаете, що це наїзд? Навіть твори геніїв не усім подобаються, це нормальна ситуація.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-06 02:50:57 ],
на сторінці твору     "***"  

Николетта, Вы торопитесь с выводами, я избегаю употреблять слова, значения которых не знаю.Если я сказала "не звучит", то это и надо понимать, как "не звучит", а не "не воспринимается по смыслу". Вы пишете, что и не думаете обижаться, но по всем последующим словам я вынуждена сделать вывод, что Вас раздражают любые, даже доброжелательные замечания и вообще иное мнение. По этой причине общаться с Вами не интересно. "Это весьма печально." Кстати, на ПМ есть функция "отключить нежелательного собеседника - воспользуйтесь, если Вам так не нравится то, что я пишу.:)
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-09 21:51:54 ],
на сторінці твору     "***"  

"хай по-хижому зуби гострячи,
темнота невідомістю лащиться
ах, якою зробив багатою -
половинка для мене залишена!" - Я у захваті від Вашого вірша, Вандо.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-09 22:57:30 ],
на сторінці твору     "***"  

Як на мене - майстерно-гумористично.Вірш має лікувально-профілактичні властивості.:)
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-09 23:07:44 ],
на сторінці твору     "***"  

Вправно справляється зі своїми обов'язками домашнього улюбленця і власника зеленої жабки, що душить нашого песика у випадку перебування котика у когось на руках.:)
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-07-15 09:57:32 ],
на сторінці твору     "***"  

Анатолію, Ви запропонували продовжити дискусію. З задоволенням, ну як можна відмовити собі у спілкуванні з розумною і цікавою людиною!
Тож почнемо.:) Ваша теза: «Мався на увазі страх втратити кохану людину, той страх, що приводить до ревності. Тому що цей страх поступово заповнює всі почуття, і для любові місця не лишається». Пробую співвіднести її з власними почуттями. Чи боюсь я втратити кохану людину? Так, боюсь. Уже більше двадцяти років боюсь. За цей час страх повинен би був уже зробити вказану Вами дію. Але не зробив. Чому? Я що, якесь виключення? Звертаю погляд на своїх знайомих. Та ні ж, я по всім параметрам підпадаю у категорію середньостатистичної особистості. Вони теж бояться. Бояться втратити з будь-якої причини. У тому числі й з-за того, що коханий (кохана) втратить своє кохання. Близька людина є частиною життя, а інстинкт самозбереження велить це життя захищати. Як говорить народна мудрість, не боїться тільки дурень. Треба досягти апогею самозакоханості і самовпевненості, аби вважати себе єдиною вартою кохання особистістю. І тут набуває значення почуття довіри. Особисто мені хочеться вірити у те, що мій партнер, втративши до мене кохання, буде достатньо чесним і відвертим, аби повідомити мене про це не чекаючи, поки я сама здогадаюсь чи це стане так очевидно, що здогадаюсь навіть я, бо саме мені найменше хочеться вірити у те, що мене більше не кохають. Мені це потрібно, аби не втрачаючи поваги ні до партнера, ні до себе перейти на інший рівень відносин, що буде влаштовувати нас обох. Але чи достатньо мій супутник сміливий, чесний, відвертий і не егоїстичний, аби поважати моє право на інші відносини та свободу у разі, якщо він мене більше не кохає? Якщо у мене з якоїсь причини виникнуть сумніви у його здатності бути відвертим і спроможності до життєвих змін у напрямку інших, більш відповідних ситуації відносин,– я буду ревнувати. Отже, не знаю, як кому, а мені напрошується висновок, що ревнощі є страхом не перед втратою коханого, а перед ймовірністю обману і зради. Тобто ревність не є недоліком однієї із сторін, а симптомом неправильно побудованих стосунків, що підштовхують одну із сторін до невпевненості у щирості іншої сторони. Неможливо у односторонньому порядку побудувати правильні стосунки чи ефективно виправити помилки, бо для цього потрібна взаємодія сторін, аби врахувати дійсні потреби і особливості характерів, а не ті, якими один з партнерів наділяє іншого у своїй уяві ( а це у якійсь мірі має місце обов’язково, бо люди не здатні до стопроцентного розуміння і засвоєння отриманої інформації і особливістю людського розуму є те, що він самостійно заповнює прогалини здогадками і вигадками.) Отже, реагувати на недовіру образою, злістю - вкрай нерозумно, оскільки це викличе ще більшу недовіру, бо свідчитиме про відсутність розуміння. «Якщо людина не хоче мене розуміти – то чи кохає вона мене взагалі?» - думають обидві сторони і тріщина у їхніх стосунках поглиблюється. Ви вважаєте, що почуття провини також приведе до погіршення відносин? Але ж якщо у мене, припустимо, не буде відчуття провини за допущені помилки, то чи буде у мене стимул їх виправляти? Відчуття провини - це не приниження, воно навіть може посилити почуття кохання вдячністю за те, що провину зрозуміли і вибачили. Просто не треба намагатись загладити провину вчинками, які вважаєш принизливими для будь-якої з сторін – я б керувалась таким мотивом у виборі засобів для виправлення помилки. Пошуки взаємного розуміння я вважаю єдино правильним шляхом для подолання недовіри і пов’язаної з нею кризи відносин. І якщо «Людина недосконала і для неї природно помилятися» - то помилкова ревність у відповідь на помилкові кроки у стосунках є абсолютно природнім явищем, бо було б апріорі неправильним припускати можливість помилки тільки для однієї сторони, а від іншої вимагати надлюдської непогрішимості. Оскільки стосунки – це взаємодія, то відтак, вони вимагають взаємних зусиль для побудови, хоч якими б вони не були – рівнозначними чи між лідером і ведомим. І подолати кризу у відносинах , на які вказує ревність, можливо тільки при обопільних зусиллях… Але це все стосується тільки ситуації взаємного кохання між нормальними особистостями. Як стверджує народна мудрість, абсолютно нормальних не буває, то чи не звідси усі проблеми?=) Саме відсутність розуміння і взаємних зусиль призводить до того, що страх бути зрадженим у нормальної, але недостатньо сильної людини може набути ознак патології і перетворити цю людину на пацієнта невропатолога у кращому випадку і психіатра – у гіршому.( Виникає питання: чи кохали цю людину, якщо дозволили їй пройти цей довгий шлях? Чому партнер проґавив, не проконтролював цю ситуацію? Якщо А кохає Б і навпаки, то чи зможе хтось з них ігнорувати проблеми іншого? Чи всі розмови про кохання – маска, за якою криється байдужий егоїст?) І що вже говорити про тих, хто від природи має хоча б маленьку схильність до патології. Але хай ними лікарі опікуються, бо тут ставити діагнози і піклуватись про лікування мають спеціалісти і близькі люди під їх керівництвом.
А от коли розмова йде про стосунки, коли один кохає другого, а другий цим коханням користується, є сенс звернути увагу на роль ревнощів і контролю у цих стосунках. Я уявляю такі варіанти:
1)Ревнує той, хто кохає.
а) Він (вона) здогадується про односторонність свого почуття і здійснює контроль над об’єктом свого почуття з тим, аби впевнитись у своїх здогадках і не будувати стосунків наосліп.
б) Він (вона) знає про односторонність свого почуття намагається здобути факти, які змусили б іншу сторону визнати відсутність відвертості у відносинах і перейти до фази побудови інших стосунків, які б більше відповідали дійсності.
в) Ревнивець знає про відсутність кохання з іншого боку, але він схильний до диктатури і контроль потрібен для того, щоб не випустити об’єкт кохання з-під свого впливу і не допустити виникнення у того кохання до когось іншого.
2) Демонструє симптоми ревності і здійснює контроль той, хто не кохає. Собака на сіні: і сам не гам, і другому не дам, бо мені так зручно.
а)Це самозакоханий і недалекоглядний самодур, для якого головне – почуття влади над об’єктом, яку він і підтримує за допомогою контролю і сцен ревності. Ця патологічна особистість навряд чи здатна на кохання взагалі.
б) Слабка, інфантильна особа, така собі риба-прилипала, знайшла собі зручний і вигідний об’єкт, на плечі якого можна звалити всі життєві проблеми, і ревність є наслідком панічного страху знову залишитись з життєвими проблемами один на один.
Здається, ці 2-а і 2-б створені один для одного, а усе лихо від того, що вони камуфлюються під нормальних людей і навіть самі перед собою не здатні визнати правди про свою сутність.
Якщо А планує зрадити Б, то ні про яке кохання з його боку мови немає, а його партнер є випадком 1-а, 1-б, чи 1-в. Я б вважала єдино правильним виходом розлучення, якби не існували подружжя, які згодні «не помічати» зрад, прагматично керуючись життєвими вигодами чи інтересами дітей. Ревність не є засобом боротьби зі зрадою, вона свідчить швидше про визнання безсилля перед ситуацією, інстинктивні спроби самозахисту і конструктивною бути не може, як Ви правильно зауважили. Ультимативна постановка питання типу «намалювати перед А лінію і сказати: "Якщо ти її перейдеш - можеш забиратися під три чорти"- це не ревність, а спроба переходу до інших стосунків, вона дорівнює заяві « Я розчарований(розчарована) у наших стосунках і не бачу потреби їх зберігати. Хочеш – спробуй сама (сам), а я подивлюсь, чи зможеш». Тут мова йде про готовність до кардинальної зміни стосунків, а не про спробу зупинити зрадника. До речі, розмови з суперницею є справою безглуздою. Як говорить народна мудрість, свиня болото знайде. Усунеш одну – з’явиться інша. І будеш усе життя болото розгрібати. Зрада, як і ревність, ґрунтується на неправильно побудованих стосунках, і важко уникнути рецидиву, не розібравшись у першопричинах їх виникнення.
Якщо А хоче подражнити Б, щоб розпалити пристрасть, він є випадком 2-а, бо якби А кохав Б, він не став би ризикувати коханням і ставити над партнером експерименти. Правда існує досить велика ймовірність, що А – не дуже розумна людина і не може розібратись навіть у власних почуттях, не те що почуттях партнера.
Я маю знайому, чоловік якої, подібно до дружини вашого колеги, дзвонить їй по «сто» раз на день. Вигадує для своїх дзвінків будь-які приводи, у тому числі й «я ж хвилююсь» чи «я скучаю». А криється за цим «адамів» комплекс – бажання повернутись у втрачений «рай», у цьому конкретному випадку – у центр уваги своєї дружини. Так було не завжди. Колись цей чолов’яга пробував до мене залицятись (як згодом виявилось – не тільки до мене, добре хоч не одночасно) і стверджував, що вони з дружиною вже давно лише друзі і вона все зрозуміє і з легкістю погодиться на розлучення. Я мала види на цю людину як на друга, а не як на коханця, тож ситуація мене зацікавила. Нічого не розповідаючи про цю розмову його дружині я поцікавилась її думкою стосовно їхніх сімейних відносин. Виявилось, що вона його кохає і, намагаючись бути хорошою дружиною і зробити його щасливим, буквально відмовляє собі у праві бути особистістю. Абсолютна готовність до поступок, до визнання його правоти навіть там, де нею і не пахне, ніяких ревнощів і згода мовчки ковтати образи. Ясно, що вона ні сном, ні духом не знала про їхні «давно вже дружні стосунки». І я трошки попрацювала над тим, щоб зробити його існування не таким безхмарним. Моя знайома згадала про самоповагу і право мати власну точку зору. І про право на повагу згадала, і своє бажання почуватися коханою. А також затямила ту істину, що неможливо бути щасливим поряд з людиною, що сама себе опустила до рівня зручної речі. Цікаво, що з наступною кандидаткою у пасії у її чоловіка теж прокол вийшов. Не знав, бідолаха, що та жіночка хоч і одиначка, але закохана у мого чоловіка. А вона, не довго думаючи, розповіла про його спроби стрибнути в гречку не комусь, а його дружині. А та, у свою чергу, звернулась за порадою до мене, тож у мене була можливість закріпити «порчу». Нещасний швидко вирахував, звідки у його нещасть ноги ростуть і чому у його дружини зуби прорізались, тож, називаючи мене злою жінкою, мав на увазі що я стерво. Але мені від того ні холодно, ні жарко, зате яка ж втіха спостерігати, як він навколо власної дружини круги нарізає, намагаючись бути у центрі її уваги. Знімаю капелюха перед цією жінкою: вона зуміла повернути втрачені стосунки. А за його постійними дзвінками якщо і криється якась доля ревнощів, то в основі їх лежить почуття провини, яке диктує йому думку, що дружина має повне право поставитись до нього так, як він колись поставився до неї. Але ж вона не мстива і кохає свого набридливого чоловіка.
Щодо дружини Вашого колеги по пиву.:) Ви впевнені, що там контроль з метою самоствердження, а не з метою відслідкувати кількість пива, аби коханий не прийшов додому «на рогах»? А може він такий «хороший», що вона перевіряє, чи не час забиратись від гріха подалі до мами чи когось з подруг? Звичайно, це не кращі варіанти, але у нашому суспільстві, на жаль, досить розповсюджені. Люди часом не такі, якими здаються. Зізнаюсь – я припустила образливі для Вашого колеги варіанти у відповідь на Ваше образливе припущення стосовно його дружини, яке ніяким чином не було з вашого боку аргументоване. :)
О, здається, доповзла до «інституту шлюбу, що у сучасному вигляді безнадійно застарів» Здається, таке твердження озвучувалось ще на початку минулого сторіччя. Шлюб ще тоді намагались відкинути. І ідеї тимчасового шлюбу та вільного кохання такі ж бородаті. Це нагадує періодичні хвороби, які мають властивість час від часу повертатись. А шлюб, гад, живучим виявився. І не має значення, яким чином його укладають: перед Богом чи у державній установі, чи просто зійшовшись під одним дахом. Бо кохання і секс - це не одне і те ж (тут Ви абсолютно праві). Бо навіть у старості, а швидше найбільше у старості чоловік хоче мати поряд близьку людину, яка не відвернеться тільки тому, що хтось інший молодший і привабливіший. І це стосується чоловіків більше, ніж жінок. Жінки легше пристосовуються, у тому числі і до старості. А розлучень побільшало не тому, що шлюб базується на застарілій моралі, а тому що разом із застарілою мораллю ми відкидаємо культуру відносин, яка диктувалась тією мораллю, і постаємо перед фактом відсутності моралі і культури взагалі та ще й зі своєю нездатністю вигадати щось нове і прогресивне докупи. Як наслідок – неспроможність підтримувати довготривалі стосунки. І виринають ідеї тимчасових шлюбів та вільного кохання, які існували ще мабуть на етапі тваринного рівня розвитку людства. Воістину все нове – це добре забуте старе! І інститут шлюбу ніколи не створювався заради інтересів жінки і дитини, а поступово виник тому, що дві істоти протилежної статі хотіли бути разом і також поступово, ґрунтуючись на інстинктах, між ними виник розподіл обов’язків. Зверніть увагу на тваринний світ, і Ви побачите, що людство не таке уже й винахідливе, бо там існують усі прототипи людських стосунків, і не тільки стосунків, а й винаходів, навіть більше: природа давно користується такими винаходами, до існування яких ми ще навіть не допетрали. І перекладання батьківських обов’язків на плечі няньок, дядьок чи суспільства теж вже пройдений етап, що себе не виправдав. Щоб це розуміти, достатньо мати навіть поверхневі знання дитячої психології і законів формування людської психіки. Можна було б аргументувати все це кращим чином, але я вже й так розвезла викладення своєї думки у жахливо догу форму, тож дякую Вас за витрачений на читання час, наголошую, що це всього лиш мої роздуми, а я не претендую на непогрішимість і швиденько ставлю крапку.:) Я теж,як і Ви, буду рада, якщо наша з вами розмова буде комусь на користь.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-08-15 13:36:29 ],
на сторінці поезії     "ЛЕНЬ В ОБРАЗАХ. "ОДИН И ОДНА""   Карпінська Марина

Пил один беспробудно горькую,
хота дома любовь ждала.
А она не носила тапочки,
и жила закусив удила.
Жили двое, любя и мучаясь –
и умны, и красивы, и…
Жизнь растратили в небе тучею,
не меняя привычки свои.
Лень меняться навстречу друг другу
выедает глаза и мозги.
А без них, словно в дикую вьюгу,
впереди не увидишь ни зги.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-08-16 19:09:53 ],
на сторінці твору     "***"  

Знаєте, Михайле, я думаю, не варто поспішати з образами. Мені теж вдалось зареєструватись не з першого разу, та й зараз час від часу виникають які-небудь технічні проблеми у спілкуванні з цим сайтом, але не думаю, що це щось особисте. І, мені здається, немає сенсу перейматися питанням, з ким саме з редакторів випало спілкуватись: вони команда і повинні відстоювати командні погляди і узгоджувати дії, бо якщо цього немає – це уже проблема . Щодо цього віршу, то я б не назвала його набором слів, бо набір слів не може мати думки, а тут вона є. Та й у емоційному забарвлені набір слів буде поступатись. З поетичністю проблема – то правда. Вірш пінисто-лозунговий, такі кидають у натовп для підтримки певного психологічного стану. І хоч він і закликає подумати, насправді бажання думати не пробуджує, а швидше підштовхує до дій за інструкцією, яка має іти слідом за віршем. Усе, про що у ньому говориться, лежить на поверхні, хоча і дійшло ще далеко не до всіх, як це не дивно. Хоча, мабуть таки не дивно. Я ось чому так подумала: наші вибори зводяться до гарячкових пошуків особистостей, таких собі суперпатріотів, які б розрулили ситуацію. Але ж патріотизм буває різний: державний, корпоративний і т.д. І усі наявні угрупування , на які розпадається те, що ми голосно називаємо народом, зацікавлені у лобіюванні своїх інтересів. Які, до того ж, часом суперечать одне одному. І ми мріємо про особистість(чи особистостей), яка з усім цим впорається. Що поробиш, зграї, племені, угрупуванню, державі, церкві, усьому, де є ієрархія, потрібен лідер. У випадку з державою ситуація найскладніша. Лідер, що буде відповідати сподіванням і пересічного трудівника і представника бізнес-еліти – істота практично нереальна. А ще є інтереси держави, які суперечать інтересам інших держав. Інтереси кланів, які взагалі не зацікавлені у непроплачених і незалежних лідерах. Наші клани відверто і цинічно лобіюють закони, які б унеможливили появу на політичній арені незалежного, непроплаченого діяча, який відстоював би інтереси держави, бо державні кордони, як і закони, що захищають державні інтереси, а також інтереси найнижчих прошарків ієрархії суспільства, заважають інтересам бізнесу. У таких умовах я дуже сумніваюсь у життєздатності лідера – патріота народу (в найкращому сенсі цього слова) і держави. Навіть якщо він проб’ється до якогось рівня – його знищать. Я так оглядаюсь на ту дещицю, що я знаю про історію, і роблю висновок, що ми ніяк не виберемось з періоду перерозподілу капіталу, але ж, хочеться того мені, чи ні, а суспільство повинне пережити цей період, раз уже стало на шлях власної перебудови «за образом і подобієм» далеко не божим. І результати виборів не змінять напряму руху. І якщо у результаті виборів ми досягнемо того результату, що народ у образі пересічного громадянина, робітника-хлібопашця-інтелігента-представника малого бізнесу (а не бюрократа та бізнес-елітного хапуги) буде мати свій зиск від того розподілу – отримяємо крок у напрямку тієї України, якою можна пишатись, і яка, можливо, виховає нарешті того патріота, про якого ми мріємо, ідучи до виборчої дільниці. Правда, крім, виборів, є ще один дійовий засіб для змін на краще: сильний профспілковий рух, але профспілки у нас більше схожі на дресированих джинів, яких бізнес-еліта випускає з пляшки у потрібний їй момент політичної боротьби. А нічого альтернативного щось особливо не спостерігається. Ось на такі думки спромігся мій далекий від Високої Творчості пересічний мозок в результаті читання Вашого вірша. Достойний у моїй уяві – це хитрий і геніальний щодо законів «монах»-ідеаліст, якому нічого особисто собі і своєму оточенню не треба, аби лиш користь державі і народу. Та де ж таке чудо візьмеш!:)
Хоча власне, я починала писати цей коментар зовсім з іншого приводу: хотіла підтримати Вас, Михайле, стосовно поетичної школи. Я теж не вказувала, до якої школи належу, та хто мої вчителі. І це зовсім не є проявом неповаги. Молоді, що виховувалась у певних літературних колах і має певні зразки, які вона ідеалізує, виконати це завдання легко. Людині, що формувалась поза літературними колами, просто читаючи все, що чомусь зацікавить (це я тільки про себе, Михайле, Ви про себе вже сказали, але думаю, що не одна я така), і під впливом усієї прочитаної абракадабри почала писати вірші, важко співвіднести себе з якоюсь певною школою. У мене особисто рука не піднялась – як можна вказувати когось вчителем, якщо ніколи не мав наміру його наслідувати. Оспівування дореволюційних нігілістів у радянських школах зробило свою справу.:) Корифеям – корифеєве, я визнаю їхнє значення, важливість і місце у літературі і не збираюсь ні змагатися з ними, ні наслідувати їм. Вони визнані генії, а я звичайна людина. Кожному своє. Якщо вже я пишу вірші, то хочу ними поділитись без того, щоб вчителі від сорому в могилах перевертались. І хоч я й не вважаю себе обдарованою особистістю, вислів Редакції про те, що я є ніхто, бо у мене немає вчителів, раз я їх не вказала в про файлі, прозвучав для мене вкрай образливо. Я не сама собі геній, і взагалі до геніїв ніякого відношення не маю, але так принижувати мене за те, що маю забагато комплексів і не хочу лицемірити, називаючи когось своїм вчителем – це занадто. Не варто так відверто демонструвати свою зверхність, тим більше, коли говориться від імені Редакції. Якщо шановна Редакція і справді такої думки, то вона мала б взяти на себе працю і відмовляти подібним до мене на підставі недостатньої геніальності у можливості існувати у цьому просторі, бо то ж не діло, щоб ніхто під ногами у людей плуталось. А якщо цього немає, то не треба й висловлюватись подібним чином.
Я ще раз підкреслюю, Михайле, що не вважаю, наче Ви поділяєте мої недоліки і комплекси, просто закид Майстерень Редакції щодо вчителів мене теж стосується.
Коментатор Тетяна Роса, [ 2009-08-16 19:20:04 ],
на сторінці твору     "***"  

:))
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25