Ти хочеш відкрити ці очі?
Залюбити у себе вуста?
Обіймати, голубити, пестить, кохати...
Але я непроста, непроста.

Я не вірю словам і дарункам,
Не сп"янію від дотиків рук,
Не обпалить твій подих трунком,
Не обмане шаленість губ...

Я сама розчинюсь у небі
Ти з повітрям ковтатимеш лід,
І забудеш про мрії далекі,
Бо шукатимеш сонця слід.

Та не бійся, я буду з тобою,
Не прохаю нічого за те,
Ми з"єдналися разом душою
Доля нас тепер поряд веде...

Я подумки злітаю в небеса,
Проходжу полем і милуюсь житом,
Стерню змочила вранішня роса,
Туман на березі і сонця злиток.

Ще мить і розправляє крила птах -
Він вільний перед волею і небом,
Не зв'язаний кайданами в думках
Повільно піднімається над степом.

Ступаю полохливо серед трав,
Не мій це світ - я в ньому лиш людина...
І знову прокидаюся у снах -
У мареннях побачила Країну.

Щодня одноманітна суєта.
Кудись спішу, роблю і не стигаю
А ввечері тремтять від сліз вуста
І серце камінь смутку притискає...

Думки щораз додому враз несуть,
Де народився, щоб без усталі страждати,
Ці почуття наснаги додають
Любові до Країни,що не вмів кохати.

Тихо лежу в теплій воді,
Вона закриває мої очі,
Пестить, ніби долоні -
Хоче змінити тебе серед ночі...

Я чекаю на тебе ранком,
Коли місто бурхливе ще спить,
Ти прийдеш, але на світанку,
Щоб ніхто не побачив таємну мить...

Я чекаю тебе, коли ти мене
Ненавидиш, губиш, але цілуєш,
Я плачу, коли тобі боляче,
Але чому-чому мене ти дратуєш...

Я мрію стати твоєю тінню,
Дарую квіти твоїм коханкам,
Я ніби мелик у павутинні,
Який помирає сонячним ранком,
Я хочу бути поряд,
Щоб ти побачив мої очі..
Ти все ще віриш в свою єдиність...

Тільки я тебе більше, більше не хочу...

Знову лежу в теплій воді,
Вона обіймає мене до схочу,
Пестить, ніби долоні -
Тільки я тебе більше-більше не хочу...

Теплий погляд, яскраві дарунки
Сині очі, мов неба блакить,
І твої полум'яні цілунки
Перетворюють в щастя цю мить.

За вікном не вщухається злива,
Все біжить, поспіша, не встига,
І нехай ця вода бурхітлива
Келих наший наповнить сповна...

Як я хочу тебе обіймати,
Коли бачу посеред людей.
І не соромно - годі картати,
Адже в інших немає очей.

Бо всі люди, немов поніміли,
І засліпли, не бачать красу,
Не кохають нікого, бо встиги
Почуття запродати на сум.

Ну що з того - не будемо разом,
Випадково не стрітимся знов,
Та в душі - я так вірю - назавжди
Буде жити до тебе любов!

Густий туман, що можна різати ножем,
Ховає мої сльози від людей.
Іду собі, закутана плащем,
Похована у царстві цих тіней.

Я йду покарана, за віру та добро,
За залишки надій і сподівань,
Бо я живу й несу нескорене чоло,
І не зрікаюся своїх слабких страждань.

А вітер б'є мене и хитає, мов лозу.
Бо я беззахисна і сильна, як стіна.
Мене не спиниш ти, і я не зупинюсь,
Так, я самотня, та душею не одна.

У мене в серці - тисячі зірок,
Я кожну даруватиму тобі,
Крокуючи по світу - кроком крок,
Ти відчуватимеш, що щастя - на землі.

Зорі із неба впали,
Світло, немов кришталь,
Правда нас не зламала,
Те, що було,- не жаль.

Я тебе оповила
Свіжістю своїх дум,
Янгола з глини зліпила -
І втамувала свій сум.

Ти вже для мене найкращий,
Ніби все так і було,
Тільки от погляд гарячий,
Стиглі вуста і чоло...

Я не таким тебе бачу,
І не такого люблю,
Щастя, і долю, і вдачу
Я у тобі не зліплю...

Ти - лише образ коханий,
Той, що цвістиме повік.
Тільки от знову ночами
Стала шукати я світ...

Знову мій погляд блукає,
Очі шукають кришталь, -
Марно. Бо долі немає.
Я не знайду свій Грааль...

Як нам важко сказати "кохаю"
І нестерпно почути "люблю"
Від людини, тобі непотрібної,
І до кого не маєш жалю.

Але серце підказує мовчки,
Не шепоче, ні, просто болить,
У ті ночі, які ти проводиш,
З тим, від кого душа не горить.

Не гони ти його і не кайся,
Що не любиш, а ділиш себе.
Це - мені, це - тобі, ну а погляд,
Він до іншого знову веде...

І спливає та думка таємна,
Ну чому, коли прагнеш ти стріч,
Залишаєшся, ніби розхристана,
Перед осудом сірих облич.

Всім потрібно тебе розп'яти,
За любов, за довіру життю...
Бо бояться вони поспитати:
Як же жити із словом "ЛЮБЛЮ"?

Ну а правда здається простою:
Не мовчи, коли хочеш кричати.
Збагатієш від цього душою,
Бо вона спромоглася кохати.

Море пенится, бушует и сметает корабли,
Серо небо словно чует приближение зари,
Полоса над горизонтом осветила все кругом,
Солнце лишь грустит о чем-то и жалеет о былом.

А на берегу спокойно все еще отрадно спит,
Только ветерок легонько у прибоя шелестит.
Где-то чайка пролетела, слышен крик ее вдали -
Только нет к ней больше дела. Мир наш утонул в крови.

Повертаюсь додому пішки,
Набігає на очі сум,
На вустах - гіркоти усмішка
І запалений мозок від дум.

Все гадаю про те, що було,
Те, що є, і що буде знов,
У душі моїй все поснуло,
Ніби осінь всмокталася в кров.

Я все йшла і летіло листя,
Облітала думок полова,
Горобини червоне намисто
Нагадало, що скоро зима...

Похололо в душі - і надворі,
Заморозило всі почуття,
Я любила... й чекала на долю -
А вона принесла каяття.

От якби мені стати птахом
І звільнитися від почуттів -
Лиш тоді я б тебе відпустила,
Відродившись в країні снів.