"скажи мені, чим живеш"

живу?
чесно?

"ти бавишся словами, як вогнем....
Твоя душа з моєю – паралельно"

живу! живу шалено і вогненно
часом листи до осени пишу
та й тим отак якось живу
даремно?
і кола по вікні воджу...
натемно
перемальовую віконне скло
в нічну вологу палець опускаючи
спітнілі вікна дихають на тло
вологий кисень морозно вдихаючи...

І знову лиє дощ,
І без кінця вологи,
І холод у серцях,
А треба допомоги.
А треба трохи тиші...
І трохи розуміння...
І мудрости краплину...
Де жадане прозріння?
І знов наздоганяю
Маршрутки, час, людей,
А в голові – смітник
Безплідних дум-ідей.
Я в соціополоні.
Довкола – психів стадо.
І десь в свідомості бринить
Суцільне desperado.
Але в нічній постелі
Звільняюся від болю.
Буденність – це ніщо
Думками я з тобою...

Моя троянда мила посумнішала.
Голівку журно опустила вниз..
Хотіла б, щоб вона була сильнішою,
Та тільки серце біль пекучий стис...

Вона живе у тому почутті,
Яке два серця радісно плекають,
Яке цінують і оберігають.
Чому ж тоді пелюстки ці сумні?..

Я – твій наркотик? Так, авжеж.
Я – твоя звичка, витримана часом.
Ти віддавався їй сповна,
Та зрозумів шкідливість з часом.

Ти відпустив мене мовчазною байдужістю
Холодних, трохи знуджених очей.
Я ще стояла. І чекала дива...
А ти – в своє життя нових гостей...

Плаче звесніло лютий,
Зúмою геть забутий.
І навіть друзі-вітри
Запах весни принесли...

Усі чекають тепла.
В лютого доля така...
А я тáк ще хочу зими!
Й на санях – з крутої гори :)

В тебе стільки усяких справ.
В них мене вже віддавна немає...
Скажеш: “Є”, – ти. “Та от, на жаль,
Твого приоритету не знаю.”

Так пульсує зболено час,
Гематоми лишаючи в серці...
Наш вогонь, схоже, майже погас...
Бачу втомлений погляд в люстерці.

Не тримай тільки, прошу, мене,
І, будь ласка, не треба мовчання!
Знайду сил – відпущу свою вірність
Неіснуючому коханню...

Скільки ще цих напружених буднів?
Я вже вкотре питаю неба.
Розівчилася бути з тобою.
Ще не вмію бути без тебе...

Засумований вітер шепоче у вухо
Про пахощі осени і самоту...
Я його пожаліла, уважно послухавши.
Він всміхнувся – зустрів саме ту...

Я хотіла йому розповісти про тебе,
Але він підхопив мене і закружляв...
Я танцюю із вітром, думками – з тобою,
З тим, хто ще нещодавно мене обіймав...

Така наповнена тиша! Ясна і казкова...
І так незабутньо Він уповні світив.
Така рятівна прохолода, така красива
Природа у передчутті сонних див.

Мені Він співав своєї тужливої пісні...
Хмарки таємничий серпанок творили у небі.
А Вітер куйовдив дерева в сусідньому лісі.
І я відчула нараз, що хочу до Т...

Жменька турбот
Палітра нот
Низка подій
Шнурочок мрій
Присмак сну
Намисто дощу
Суниці в долоні
А краплі солоні!
Щасливе маля
Розбите горня
Здивовані очі
Розмови дівочі
Замилування
Шалене бажання
Погляд у небо
Рухатись треба!
Пташка в руці
Цьом на щоці
Твоїй
Мій
Втома
Вже вдома

Як дивно життя говорить мною
І серце кидає безжально навсібіч,
А вихор емоційного прибою
Вдаряє глухо ехом в мою ніч.

Так я живу... Сміюся і сумую...
Дивуюся і нуджуся з життя...
Два образи, дві маски театральні
І келих, недопитий ще до дна...

Сьогодні все було вороже надто:
Лукаві посмішки, глузливі голоси,
Не ті емоції, порожній натовп.
А все тому, що поряд був не ти...

Сьогодні я пожила ненавмисно
Чуже життя, а може – нічиє...
Хтось розв’язав разок свого намиста,
А я визбирувала... (Ніби то моє...)

Сьогодні вечір навіть не вітався...
Зустрів з підозрою, без звичної вже гри...
Поодинокі жебраки, сумна бруківка...
А все тому, що поряд був – не Ти.

Яка стривожена душа...
Складаю іспит перед Невідомістю...
Не знаю відповідей, а
Поезія ображена прозовістю...
Питальні знаки кину навсібіч!
У відповідь – все ті ж питальні знаки...
І тиша, тиша... і суцільна ніч,
а я ж ліхтарика забула взяти...
Шукаю гарячково я підказок...
Але, хто скаже, як їх віднайти?..
Ти знаєш, я не звикла до поразок:
Спіткнулась, підвелася – далі йти...
Але куди? Довкола – темна ніч,
і лабіринт думок в її полоні.
Я й Невідомість – віч-на-віч,
і жаху зародок в її холоднім лоні...

Чистий аркуш в руках. І знову
Вони чудернацько лягають,
Рівненько і кострубато...
Поволі мене відпускають...
І я звільняю свій мозок,
Розпружую тіло тонке,
Рядок за рядком сполучаю
Реальність і мрії в одне...
І рима запалює розум,
Емоції б’ють через край,
Висновую думи шовкові,
Вистелюю їх, наче плай...
Замислено, м’яко і ніжно,
Шалено, розхристано я,
Стежиною тою ідучи,
Сягаю краю вірша.

Я не стану тобі рабою,
Не обійму перша тебе..
Я тебе не прагну до болю,
І закоханість, певно, мине...

Та залишиться дотик ніжний,
Блиск очей і погляд п’янкий,
І вологі пекучі губи,
Солод запаху твого терпкий...

Плавні конвульсії тіл
Спазмами губи впиваються в губи
Рух концентричних кіл
Крила вогню здіймаються в грудях

В тиші кричать серця
Пальці шалено кохаються також
Ти – вже не ти, я – не я
Хочемо Нас нестримно пізнати...

Хочу пити жадібно вологу
Із осінніх овочів та фруктів,
Насмоктатись соку різнотрав’я,
Що росте на вранішньому ґрунті.

Хочу захлинутися дощами
І скупатися в якійсь калюжі,
І наввипередки бігати з річками
(хоч до мене їм, мабуть, байдуже:)

Буду злизувати піт з ранкових вікон
І вмиватися озерним плесом,
Розповім таємне щось криниці,
Адже ми із нею – наче сестри.

Хочу відчувати животворну
Силу Всюдисущої Води..
Жити хочу! Хочу струменіти
Під священні ритми рідини...

осінь 2007

Would you like to be my bosom poem?
One of those enlightening my soul...
I’ll consider you to be the masterpiece
Indicating “From my best” below...

Would you be my only wing on back?
One, which helps to feel alive but stay...
You would ask: "What’s with the second one?"
"Tear it off. (I) Don’t wanna fly away..."

Прямує Хтось.. Комети, грози,
Будинки, трави, крамарі,
Дороги, сцени, тротуари,
Театри, книги, пліткарі...

Все пролітало, пробігало,
Проходило, ішло, повзло,
Безслідно в небуття минало
За кадром кадр, як у кіно...

А Хтось прямує, сам не сам
Зі своЇм неповторним шляхом
Співає, молиться богам,
У хмарах пролітає птахом...

Куди веде той шлях єдиний
(У прірву, рай чи забуття),
Відомо лиш тобі, людино,
Свій шлях обрала ти сама...

I know nothing.
Just feel.
I’m the feeling myself...
I go on to the end...
I’m just feeling your hand...

I’m the string of the Earth!
Neither last nor the first...
And I tremble each time
When you’re touching me guy...

Сонце здійняли, прибили цвяшком
До неба, сказали: „Нехай буде день”.
Я вилітаю в віконце пташком,
Щоразу иншим, иншим щодень.
До вечора змінюють декорації:
Фарби темної додають;
І навіть запах моєї акації
Згущує фарби свої; снують
Тіні речей та істот довкола.
Метушаться даремно вони:
Ніч їх поглине в чорнім полоні,
І оголосять: „Нехай будуть сни”...

Усім майстрам і майстренятам – добраніч :)

Сьогодні буде тет-а-тет.
Мій тет-а-тет зі світом: він і я.
Віч-на-віч говоритимем про вічне,
Світитиме одним-одна зоря.

Загримотить у небі, блискавиця
Розкроїть раптом небозвід, і я,
Готова підійнятись, навмання
Здійсню політ.

Здіймаюсь стрімко, ні – мене здіймають,
Несуть потоком вогняним, та я
Вже їх не потребую, виростають
Позаду два моїх крила.

Не бачу тих, що ходять там внизу...
(Невже і я колись була одною?..
Одною з них...) Я більше не повзу –
Лечу, дзвеню струною неземною.

До рівня хмар? Не хочу, ні, – я хочу
За хмари, відірватись від Землі...
І вже в Стрільця сузір’ї стріли точу,
І Віз Великий тягну на собі...

Я стану небом, зорями, світами,
Я стану вічністю на хвилю, але враз
Так несподівано двох крил моїх не стане, –
Нова туманність з’явиться у нас...

Життя іде
І вже запахло осінню
І літо догоряє оксамитом
А я стою
Стою у травах босою
По-літньому осіння як молитва...

А я стою
Стою у травах босою
Вмираю-догоряю разом з літом
Щоб теплим феніксом
Вогнепростоволосою
В листопожежі осени згоріти...

Ти чуєш, як плаче літо,
Тихенько причаївшись у садку?
І, як неслухняні діти,
Ніяк не хоче йти воно до сну...

А, може, ти чуєш осінь?
Сміх її сумний, а чи п’янкий...
Я ж солодке літечко духмяне
Запущу сьогодні в свої сни...

Літо догоряло за вікном...
Стало раптом сумно, дуже-дуже.
Перекинулося полум’я на листя,
Та мені на це чомусь байдуже...

Іскорка на згарищі лишилась,
Відірвалась та й летіла світом...
У чиємусь серці зупинилась,
Проросла червоним ніжним цвітом...

А я п’янію від життя,
Занурююсь по вінця в роси,
Дзвеню – натягнута струна –
І заплітаю мрії в коси.

Блукаю босоніж по лісі,
Луну гукаю між дерев,
Ловлю її чудну сторицею
(А може то вона мене...)

Так вогко. Притулюсь до дерева,
Заплющу очі й полечу...
І знають зорі, знає небо,
Куди я лину, як засну...

Згасло сонце, лечу в безодню,
Серце шкрябають сотні котів:
Я сьогодні тАк не хотіла,
Ти сьогодні тАк не хотів..

Дивно, ніби й невинна зовсім,
Та собі би дала стусанів:
Я тобі пояснити не вміла,
Ти ж - повірити не зумів.

Але, знаєш, то тільки крапля
У озерці життєвих сліз:
Впала дзвінко на тихе плесо -
Вітер хвильки малі поніс...

* * *
Дорога звивається
Змія Я лечу кудись
не сама Дзвуками
розслабляюся і тремчу
Заплету думки свої
і засну...

* * *
Бачу сон
Він пестить моє волосся
Губи обпікають мені чоло
Я незрушна
Вій моїх колосся
Лиш тремтить в очікуванні чогось...
Я в обіймах
Пригортає мужньо рукою
Горнусь я Пробігає по тілі струм
Але враз прокидаюсь кішкою п’яною
на його плечі під автівки шум...

Маленькі ролі великі люди
Натхненно грають до кінця
Велика гра маленьких людей
Неймовірно тішить Творця :)

Лунко вершками збиваються хвилі
У свіжість поглядів і відчуттів
Гарно складаю на березі крила
І віддаюсь на поталу воді

Напиваюся нею досхочу
Кожною фіброю кожною складкою
Я й надалі ходитиму боса
Розпечений камінь стане печаткою

Ти будеш знов сама,
Напруга струсить тіло:
Це хтось відчує те, що ти хотіла,
Це хтось ущерть заповниться бажанням;
Не знає хтось, що ти іще неспіла...

І буде сон:
Два дерева сплелися,
Два запахи в новім зійшлись парфумі.
Тепер вже час: ти віть її торкнися -
Два тіла струсоне бажання в сумі.

Художник емоцій... Натхненно і чисто
Я різнобарвно малюю життя.
Творіння моє – яскрава жар-птиця,
Яку випускає на волю душа.

Обожнюю: порухи серця найменші
Малюють картини моїх почуттів.
А я не ховаюсь, і не боюся,
Бо галереї мої – не пусті.

Запрошень сюди не чекайте, друзі,
Але, якщо вже дуже кортить,
Можу і вам яскраву жар-птицю
В душі розбудити – нехай летить...

Вони такі тривожні...
Вони такі правдиві,
навіть, коли брехливі.
Вони, зазвичай, карі,
глибокі й безмежно гарні,
виразні і таємничі,
дикі і симпатичні.
В них слабкість і сила водночас,
в них “хочу” і “не хочу”,
в них “я від тебе шалію”,
в них “просто не розумію”,
в них “хто ти” знаком питання,
в них паростки кохання...
В них дзеркало скляне,
І я там бачу себе...