Я знаю як жити у центрі кульбаби,
планетку мою розірвуть баобаби,
і візу закриють до нових вітрів,
а я цілуватимуть поміж рядків

з тобою

Щаслива, щаслива, щаслива
танцюєш окрилено рок.
Пірнаєш по крильця у зливи,
тремтиш, як осінній листок.

Далека, далека, далека
від світу закритого в банці.
Горланиш колючі ти треки
і губишся в мороці станцій.

Холодна, холодна, холодна,
як риба чи мертва надія.
Ілюзій та сонць в тобі сотні
і кожне по різному гріє.

Самотня, самотня, самотня.
Так порожньо в ситому місті.
Рахуєш будинки висотні
і кроки униз, що затісні.

Щаслива, щаслива, щаслива.
Навічно прикута дорога
до тебе. Приблуда і злива -
заручниці власного бога...

Повзе у вечір львівська електричка,
заспані вікна просяться у даль.
Ти тихий сум заплутуєш у звичку
і відлітаєш вслід за Нахтігаль.

Втікаєш з доми, втоми і дилеми,
холодне місто губиться в слідах.
Тебе засмоктує суха система
мій одинокий, віршокрилий птах.

Дороги завжди заростають зіллям,
приречено замруть в роках польоти.
Ми вміємо лиш зараз бути вільні,
ми лише поки...

Повзе у вечір львіська електричка,
весна шалено дихає у скроні,
ми гратися не вміємо у звичку,
такі далекі і щасливо-сонні.

Слова затихли до грози
на вістрі раненого вірша.
Мовчи! в подолі принеси
суцвіття втрат. Скоріш-скоріше.

Загоїм рани сон-травою,
щоб оживляти горе-світ.
Забудемся удвох з тобою
до завтра. спалах, горицвіт

і сонце вкрадене на виріст
і танець сонно-чорних крил
відрізаних. Туманна сирість
затягує магічний вир,

там пахне скошена трава
і щем ув"язнений ліворуч.
Завчи промовчані слова,
на жаль не вмію бути поруч...

Біжиш у небо, гублячи знайомих,
бо відстані між вами в сотні мрій.
Колишуть казку і щоденні втоми,
це вибір їх - сімейний буревій.

В солоні сварки вгрузли по коліна.
Кастрюлі, серіали, діти.
Ви мали разом йти в Афіни,
на прощу вирієм летіти...

Окремо заплутуєш стежку прудку,
попереду в тебе Тибет і Карпати.
Вигулюєш вірші на повідку,
а час консервує усмішки і дати.

Сон пронизують гітари
голосяйними плачами.
Клапті вирвані зі хмари
моляться услід за нами,

гори голови схиляють,
стежки горнуться до тебе,
кеди наші пил збирають
з кожного закутка неба.

Я, напевно, трохи привид,
відчуваєш, морок сонця
закликає? це лиш привід
танцювати на долоньці

сивочолої планети.
Полиново-вільні душі
канули навік у Лету.
Ми пропащі, ми заблудші,

ми залегкі для тяжіння,
поринаємо у вихор.
Наша подорож нетлінна.
Оживаєм. Тихо-тихо.

тінь птахи врізалась у вирій
згустки металу
колихались на вітрі
солоно кричали гітари
небо кашляло фейєрверками

зустрілись
на відстані протягнутого слова
на зламі блискавок

знаєш
а зараз зима
і промені твоїх усмішок
затерлись у пам"яті

мабуть
ти просто був
фестивальним привидом
із очима
позиченими львівських каштанів
не пам"ятаю...

крихти туману
повісились на траві
і облузували холодом ступні
зима підкрадалася ще тоді

осінні крила лоскочуть п"яти
стежки зв"язали у снопи
і знову змушують чекати
відпустки волі
зараз спи

заручники роботи
в"язні правил
рахуйте дні до сонця і зарплати
навчайте босомріїх жити далі
вербуйте подих у робочі грати

клаустрофобія у ваших рамках
тісні знайомі
туфлі
рими
я буду вільна доостанку
тому і лишимось чужими

осінні крила лоскочуть п"яти
розпластались дороги
ти хотів
на вістрі спокою тримати
я побрела на заклик вітряків

портфель за спину
й подамся у школярі

там світ такий великий
і мама всесильна
зализує рану
на колінці поцілунком
вбиває поглядом усіх бабаїв
і варить найсмачнішу
казку з галушками

душа в мене чиста
бо по вечорам
полоще у любистку
вчить розмальовувати
фломастерами дні
щоб не виросла дальтоніком
а щоб взагалі не виросла
натягує портфеля-першокласника
і чобітки 34-го розміру

я чомусь виросла
стаю навшпиньки
і не можу дотягнутися
до маминої любові

не забереш з собою
бо дві косички ще змалку
врослися корінням
у небо волинське

ніхто не зрубає
стовбур родоводу мого племені

зможеш бути лише туристом
у світі модерних кав"ярень
і середньовічного повітря
нанизаного на куполи собору

моє споришеве подвір"я
ніколи не стане
прирученим газоном
ти можеш на нім
побудувати капличку
і приносити у жертву
квіти для Лади
задобрювати місцеву владу
і голубів
та всеодно будеш чужаком
у зграї пралуцьких ворон

хочеш стану ніжно-молочною
запікатиму вірність в мундирах
буду домашньою квочкою
перевозити зради на крилах

наївно дитячо ти мрієш
узувши русалці колоші
тісно у твоєму акваріумі
затишно в твоєму волоссі

хочу додому
назад у маківку
щоб жити не суботами
а росами й туманами

я б цвіла блідо-блідо
щоб нікого не виручити
і нікому не зробити
виручку
зеленою голівкою

стану сірою
щоб на ранок прокинутись
у спасівському букеті