...утік на захід хвіст зорі...
Леся Романчук

Утік на захід хвіст зорі.
На сході сходи у майбутнє.
Моя любов, як тигр могутня,
Звірячи точить пазурі
Об хвіст зорі!

Моя любов стрімка і хижа,
Великий і голодний звір,
У неї гострий-гострий зір,
Їй ніжність - їжа...

Тож звір вона, і їй не вір,
Примружить очі, замуркочить...
Й в жаги кипучий кине вир.

Проституция президентская,
молодецкая стать предательства.
Эх, страна моя, волость энская,
где сиятельство от стяжательства.

Богословие в нас фамильное,
и оранжевость кривобокая...
Повяжите бондану стильную,
и читайте молитву окая.

Птицы беркуты, птицы курицы
ощитинились, одубинились.
Небо Киева нынче хмурится.
Йолку вдруг в партизаны приняли.

Все путем. Не зовите Путина.
Он границы завел колючие.
А калужский старик, иудина,
Папередников словом мучает.

Пароходы и луноходики,
винтокрылые вертолётики -
пусть над нами взлетают ходики
и сдувают песчинки готики.

Пробиотики, биороботы -
так внутри вызревает музыка,
мы не люди уже, а хоббиты,
по майданам не ходим - юзаем.

Дай ты силы нам балалаечной,
от орды златой дай нам волюшку!
Захвати с собой ключик гаечный
чтоб чинить добро, Боже, в полюшке!

Я стану рядками
І шелестом віршів,
Я буду роками
Самотнім від тиші.
Я тіло полишу,
Я втілюсь у знаки,
У Сонце, у небо,
У квіти, у злаки.
Та тільки промовить
Мій віршик дитина,
Я словом воскресну,
Я знову - людина!

В июньском трепете листвы
Созрели рифмы налитые.
А от Молдовы до Литвы
Вскипают тучи золотые.
Темнеет неба бирюза
Сверкают молнии лихие
И декламирует гроза
Гремучие стихи стихии

Развеют прах над Родиной моею,
И предоставлен буду я Борею,
Паду на нивы, хаты и мосты,
И на родные, до поры, кресты.

И заживу пылинкой и былинкой,
И зацвету зеленою травинкой,
Парным прольюсь из крынки молоком
И прозвучу журчащим языком.

Быть может я наивен и смешон,
Но буду я стихами воскрешён!

То біль мій
Травневий
Бузковий
Вишневий.
Німію
У червні.
Нікому,
Нікому
Ні крапки,
Ні коми,
Ні болю
Не зичу,
Кохання
Ховаю
І зиму
Я кличу...

"Ми є жертви поезії..."
Вікторія Осташ

Ми є жертви поезії,
Вона нас вполювала,
Вона чинить репресії,
Рим нас душить навала.

А ми терпим тортури,
Ці кайдани нам любі,
І віршовані мури
Нас тримають до згуби.

Летіли дні, листи, ракети.
На перехресті двох віків
Вгризались зуби у планету,
І вили, вили хижаки.
Пусті тенета...

Тортури і тюрми, кайдани і грати -
Не треба, не треба в ці іграшки грати.

Навіщо ця влада, навіщо ця сила,
Коли тільки воля кохана і мила?

Коли тільки тіло старіє в неволі,
Страждає, нудьгує і плаче від болю.

А душу крилату кайдани і грати
Не в змозі зневолить, не в силі зламати!

Кати не досягнуть своєї мети.
Є сила у духу - безсилі кати!

"...Прийшла в твоє серце..."
Софія Стасюк

Замріяний
За зорями...
Знесилений
За горами,
Засмучений
За кручами,
Із мріями
Обручений...
Твоїх очей
За чарами
Не сплю ночей
Покараний...

Юний, гарячий, веселий
Липне цей липень до липи,
Лізе нахабний в оселі,
Синіми віями кліпа,
Гронами зорі на села
З вечора сипле і сипле.

Пропуская обед и рифмуя "прикосновение",
Открываю такие души своей откровения,
Что неясные помыслы вдруг обрастают мыслью,
А слова телефонные обретают иные смыслы,
И забытая нежность пронзает меня бамбуком,
А рука привычно стучит по груди ноутбука.
И роятся стихи - отголоски вселенского взрыва,
И звучат, и кричат, и латают судеб разрывы...

Поглянь у небо! Ніч. Зима.
Сльза на вії кам'яніє.
Небесну сферу ліс трима,
На скронях лісу сніг сивіє.

А зорі, зорі, як горох -
Порахувать немає сили,
А Місяця легке перо
Вірші нотує небосхилом.

Послухай! Диво! Ніч. Зима.
У лісі чорнім править тиша.
Мовчить мороз і слів нема,
Крім тиші... Тиша. Тиша лише.
Німа. Німа...

Маятник слова качай-ка поэт,
Альфу возьми и омегу...
Я - ветерок, придыхание, свет,
Крошево наста и снега.
Олово мягкое вылили в лес,
Вызрели в поле туманы.
Сколько в душе моей было небес
Кровушкой вышло из раны.
Облаком в зеркале озера я,
Музыкой маршей военных.
Узник метро "Маяковская" - Я.

Ніка, вірю, переможе!
Очі, ой! Дівочі...
Вірші чує - голос божий,
І римує ночі,
Крихти-зірки, кроки-ріки,
Озеро-зеро...
Вірші пише - людям ліки,
Ангела пером!

Пеной морскою вскипают слова,
Астры вплетаются в строфы.
Синие ночи озвучит сова,
Тусклые сумерки - дрофы.
Ежели ели с елеем святым
Ринутся в рай муравьинный,
Небо приблизишь созвучьями ты,
Ангел поэзии дивной,
Кроткий послушник мирской красоты.

Світанок за вікном і небо вище, вище.
Благословив Господь травневу цю пору.
А там, де виріс я, лишилось попелище,
Та розквіта смітник у нашому яру.

І з кожним днем душа до неба звісно ближче,
Та вдягнена в одежину стару.
А там, де я помру, нема ще кладовища.
А може я, Ісусе, не помру?

Василю Симоненку,
Василю Стусу

Стерегли нас часи зголоднілі злодійські і хижі.
Ми для них були ласим і бажаним кусенем їжі.
І вони нас зубами, зубами своїми змололи,
Кісточками і кров"ю зросили невільницю голу.

І з степів наддніпрянських ми словом взялись проростати.
Ми не маєм сердець, але ж душі у нас - стратостати.
І на землю рідненьку з небес ми уже повертаєм,
Бо безгрішні були, а її ж бо важаємо раєм.

Дощі проходили ходою тихою,
А слідом кралася за ними спека.
Ліпили ластівки гніздо під стріхою.
Чому під стріхою? Бо там безпека.

А ми малесенькі в садочку бавились,
Бабуся лагідна нам куховарила.
Коли? - невчулися, коли? - прогавили,
Дитинство водночас пішло за хмарами.

Літали ластівки все нижче, нижче все,
Тим самим пташечки дощі пророчили.
А ми тягнулися все вище, вище все,
І нахилялися в кімнати входячи.

Зросли, розбіглися в світи віддалені,
Лиш тільки ластівки живуть під стріхою.
А бабця любая із дідом праведним
У вічність рушили ходою тихою.