Ще на зорі тисячоліть
Ісус дав заповідь таку:
Як себе - ближнього любіть,
І Бога в серці бережіть.
Під сонцем це найвища суть,
І нам пора б її збагнуть.

Шевченко центром атакує,
Ребров підтримує його.
−„Динамо” !!!−, стадіон скандує,
З любов’ю журить де кого.

Що хтось не вцілив у ворота,
Що не тому той пас віддав −
І вже пішла умів робота,
Як Марадона тут зіграв.

Та що нам славний Марадона?
Шевченко кращий, без образ.
І знову з центру „Барселона”,
Розпочинає в котрий раз.

1997р

Українці мої, Українці!
Схаменіться, благаю я вас.
Об’єднаймось, мої українці,
Бо прийшла та пора і той час.

Нам не варто ділити Вкраїну.
Наділились уже у віках:
Яничари стріляли їй в спину,
Познущався татарин і лях.

Та чи ж мало хто нищив її?
Розпинали „брати” хто як міг,
Та старались найбільше свої.
Все ж Господь Україну вберіг.

Так єднаймось, мої Українці!
Це здається останній наш шанс.
Бо ми згинемо всі по одинці.
Хто державу збудує за нас?

Ми лежали у лузі між трав.
Шепотіла мені: „Я люблю”.
А я ніжно тебе пригортав
У безмежнім зеленім раю.

Ми хмеліли від запаху м’яти,
Від кохання, любові, тепла...
Нам хотілося світ обійняти,
До нас доля прихильна була.

Ми дивились в небесну блакить,
Зачаровані вдвох дивосвітом.
Берегли найпрекраснішу мить,
Подаровану сонячним літом.

На добру пам’ять першому
Президентові України,
від вдячних земляків...


Вже не рік ми маєм те, що маєм:
Нам всміхається безрадісна майбуть.
А я все між крапель пробігаю
І не намочився ще нічуть.

Парасольки, бачите, не треба:
Я сухим виходжу із води.
Спритність – це дарунок неба,
А без неї, близько й до біди.

Я скажу: нелегко це робити,
Ви повірте сивому мені.
Я колись учив, як треба жити,
І тепер – я знову на коні.

А якщо відвертим буть до краю:
Непогано все ж таки прожив.
Попаду, напевно, я до Раю.
Я, здається, зовсім не грішив.