собаки догавкали вчасно.
Життя лиш припудрило ніс.
І дивно так бігти не варто,
бо є у свіх вищий каприз.

не варто бажати утіхи.
Та що тут поробиш? Війна
сказала не лузать горіхи
і тихо весь світ розвела.

та ми все долаємо вміло.
І сонце вже світить на все.
Веселість - це все, що важливо,
і щастя - воно не німе!

згадаю сьогоднішню ноту
І крикну собі навздогін,
що все ж подолала мороку,
хоч я всім живу вперекір!
(2010)

«Кохання» лиш визирне завтра.
Так, ніби те сонце встає.
І подушка мряку морочить.
І бантик повис – трошки пре…

В «кохання» узули ми ноги,
Велика серйозність страхів,
Та наші оббиті пороги
Не стали початком віків.

В «коханні» прощається винен,
У ньому вся мудрість німа;
Та наше брехнею обвите
Все ж доля відкрила сама.

«Кохання» - лиш звук на світанні,
Як леґінь від дівчини йде:
Непевність у звуці прощальнім -
Дівчині це не підійде!

Для когось «кохання» - дарунки,
Для іншого – віра у те,
Що здатен він є на ґатунки,
Що вищими мірами є.

Та любощі хворі, брехливі…
І світ цей заквасив мотив
Про те, що «кохання» є дивним –
Боккаччо не скаже в докір.

замерзлі люди зігріваються морозивом,
дідусь сідає поміж двох красунь.
і все у світі ніби заворожено,
коли із лампочки не висиплеться ртуть.

ха, люди добрі, як між вами лячно,
начхати, бачила сьогодні вже мільйон.
сховати все життя у капці важко,
а своє знищити чомусь для вас закон...

Чом заздрість перейшла в постійний стан;
її ніхто й ніколи ще не кликав.
мені здається: все життя хтось спав.
Та хочу я кричать, а не мугикать!

Існує світ без "безлічі" ідей,
де всі ми демонструємо незграбність;
моє життя ще не дозволив сейм,
а я все борюся за пунктуальність.

Культура - то для мене звична річ,
я знаю, як вести себе в дебатах;
та варто призабути про ту ніч,
ту ніч проведену в обіймах ката.

Уваги лиш просили очі,
життя благало:"Вражень дай!"
А ти лиш плакала щоночі,
що все закінчилось,тут край.

Хвороба вкрала усі сили,
життя насправді кращим є;
усе твоє йшло до могили;
я не скажу:"життя таке..."

Тобі вже завтра помирати,
а ти жартуєш нині ще
бажаєш труднощі здолати
майбутнє вмерло, серце-все!

все має мати свій кінець
оце і трапилося з нами
ти не побачиш мій вінець
ти зник у спалаху від камер

ти знаєш ми завжди вгорі
тому самотність разом з нами
ти десь заснув в своїй норі
а я вже бавлюсь між зірками

ми назавжди забудем гріх
отой шкільний (ще із-за парти)
ти не показував свій здвиг
ти просто вміло грав у карти

Якби забрати всі "якби",
то в роті б виросли гриби;
то всі б ми жили на ура
й життя б не лилось мов вода;

Ми жили б краще ніж могли
й казали:"Нащо ті гриби?
Адже житття,то штука важна
і жити варто,хоча й страшно"

Та всі бояться тої миті,
\коли гриби забили пики;
коли твій шлунок каже:"Грець,
тобі,либонь, прийшов кінець..."

Тому,давай не нарікати,
бо жити варто,варто й знати:
життя-то кльова штука,друже,
не нарікай, усім байдуже.

ЇЇ ім'я не було у тих списках;
вона сама себе впізнати не могла,
коли зіграла роль нечесну,
хоч чисто,роль "Чуже життя".

Мелодія спинилася в оркестрі,
запала тиша,зал увесь чекав
на те,що вирветься із вежі
царівна замкнена. Ти сам...

Ти сам замкнув за нею двері,
примусив думать в самоті!
А ноги б ті сходили б милі,
дістались цілі у житті.

Вона підніметься угору,
вона все ж встане і дійде.
ЇЇ життя прикрасить злото,
твоє ж занепадать почне.

Вона кохала...ні-любила!
Але ж любити можна й борщ...
Ти знаєш все:у неї віра,
тож ти чоло своє не морщ.

Стояло моє щастя від мене не далеко
боялась підійти,та це не шлях лелеки.
Ступивши перший крок я зойкнула від страху:
моє життя не крах,моє життя в порядку!
Змінити я його боялась-сила Звички;
тепер вже все одно-покинула "сестричку".
Сміттям були думки,бо втіхи в них немає,
бо все насправді так,і прагнуть люди Раю.
Забудьте все,молю,листи мої і вірші...
Моє життя не страх,я не боюся більше.

Щоб сподіватися потрібно
не тільки мріяти про щось,
а тільки знати й не вагатись,
у тому,що колись та хтось
здійснить бажання,щоб не було
загадано в твоїм умі.
Але для цього треба бути
упевненим в самім собі.
А ще,щоб все було реальне,
доступне друзям всім твоїм,
та натяки твої й бажання,
не завжди зрозумілі їм.
Тому кажи усе конкретно:
"Хотілося ,щоби колись..."
Тоді і мрії не даремно
проскочуть в тебе.
Тож дивись...

Я жити можу! Жити буду!
Бажаю відіграти роль в житті
своєму,але тільки другу-
не те ридання уночі.
Я жити хочу!Але мушу
все усвідомити в мені,
бо справді треба,треба бути,
не варто зраджувать собі.

Знання-це сила,і не тільки;
знання-це те,чого тобі
все бракуватиме, й повіки
захочеш ти знайти її.

ця сила всіх притягне знову
магнітом книг і пізнання,
адже життя не тільки своє
хочеш розгадувать щодня.

Полон історій-надзвичайний,
жагучий,пристрасний мотив...
Та ні! Це зовсім не завзятість,
це віра в правду й вічність рим.

Такі фарби розлиє книжка...
Як кожна книжка на Землі,
вона собі візьме з-під тишка
душу і серце,що в тобі.

Ти не лякайся,це на краще
хіба погано знати те,
що все казать дедалі важче,
книжка ж мов пісню піднесе.

Полювання-це моє профі життя
чоловік,що стоїть-ось вам жертва.
Я готова до праці і моє знання
помагає занадто конкретно.

Ось чому я завжди перекручую так
щоб ніхто не помітив різниці:
чи це я, чи це він-хто,для чого і як
розійшовся без сварки чи криків.

Все життя-полювання,а я тільки та,
що все може тримати в порядку,
бо є сумніви,що ще чіясь голова
буде жити. Ось фотка на згадку!

Я живу,я жила і я житиму тим,
що полюю на всіх "чоловічих".
І от знову прийде мого каяття здвиг
і скажу я last-жертві у вічі:

"Я живу лиш полюючи,ти зрозумій,
чоловік будь-який - -моя жертва.
Ненароком потрапив під постріл мій
ти-пухнаста і біла овечка"

Ось так-здуру-проходить і моє життя.
Скільки там мені зараз?-Шістнадцять?
Я живу,розумію:лиш доля моя
уполює мене-не інакше...

У неї проблема і я не без неї,
та наша d-lema кричить в висоту.
Для чого ми маємо різні ідеї,
якщо ті проблеми стоять на виду?

Ота вся стіна нам-стоїть перепона
і я перед нею, не бачу причин,
Бо та уся гвардія перед законом
зробити не може найменший прорив.

Закони - то вулиця - інша проблема,
бо вулиці різні на твоїм шляху.
Ліхтар засвітився. Немов панацея
зіб'ють і його у житті,на яву.

І твою ідею загасять по тому,
бо знають:вершини достойна вона,
тож ти не зважай.Течією такою
плисти варто їм.Адже ти не така!

Вона любить себе, кохає лиш кар'єру
ЇЇ вбиває все, про що свідчать манери.
Негода у душі,негада для страждання-
найкраще співжиття,красиве співчекання.
Колись усе пийде, покаже свою гордість.
Вона любить себе,нема покори в слові.
Їй так хотілось йти у ногу із собою,
та тут її життя заплюталось. Кудою?..
Для чого жити так,чому потрібна хвиля
Кохання там нема. Вона-русалка мила.
Лиш хвиля-це ніщо,замало це для неї.
Їй хочеться усе,бо в неї мало віри.
Їй не потрібен "хтось"-вона рада собою
Переживати щось вже втратила охоту.
Та це не егоїзм,це зовсім не оцінка;
вона сама собі; вона-самотня жінка.
Від неї шаленіють,вона-основа тут,
на неї поглядають,а їй байдужий кут
Там глухо та нікчемно-все розуміє та.
Але її надія згорить в останній раз.
І знову усміхнеться,та доля, все ж страшна;
котра покаже знову всі свої 32.
Так усмішка сувора,так, внеї вона є,
вона-дівчина Соня,вона знає своє...

Є дуже смішні речі у житті,
заради них приречений ти жити.
Та іноді здається уночі,
що все даремно, бо не варто пити
чужої крові, яку ти зберіг,
щоб завше підкріпляти свої сили,
але насправді знай,що ти не втік.
Відповідальність породила крики...
Та ти все ж досягнеш вершин
і ти досягнеш статусу і рівня,
який в дитинстві снився всім,
а ти на це прийняв благословення...

Що краще-"щастя" чи "нещастя"...
Такі вже різні поняття.
Я так хочу забрать трикрапку,
але "нещастя"-це життя.
І вам вже чулося сьогодні:
життя-синонім для невдах,
бо тільки ті плювать хотіли,
що "щастя" є поруч нас...
Але "щасливими" не буде
певно ніколи і ніхто;
я так люблю своє минуле,
Але "нещастям" є воно!
Ми любимо себе такими:
у журбі чи радості плачемо...
Тому бажаю,щоб вам сили
"нещастя" в завтра додало!

...і каркають ворони, а я уже не я;
змінити б всі кордони, а як тоді сім'я?
Я знаю, що корисно позлитися в тиші,
та пам'ять про намисто стоїть в моїй душі...
Намисто це чарівне, бо те намисто - я,
а кожна намистина - то суть мого життя.
Чому порвалась нитка,невже у розсип знов?
За що таке терпіння: попалась я?..Агов!
Чи я не є людина, чи це мені кортить;
моя свідомість мила, та я-це тільки мить.
Всесвітній час великий, та це лиш час життя
здається маловірним. Для чого ж жила я?
Я не знайшла людини - для мене не святе;
я тільки прагла сили пройти через усе.
Та вичерпати знову змогли усе в мені.
Я подивлюсь навколо і скажу собі: "Ні!"
В житті є моя сила, життя-це та біда,
яку лиш раз, бо мила, дає доля твоя.

Рожевий ранок,рожевий вечір,
рожеве листя...Його нема?
Ах тоочно! Здрастуйте! Ноги на плечі.
А очі мої дивились дарма.

Та небо рожеве-ніхто не сперечить
я знаю,що бачу у себе з вікна.
І десь пурхне пташка-собою зачепить
струну неспокою:"Приходить весна"

Її уже чути в кімнатнім повітрі
і запах зайшов,ніби з вітром в вікно,
А я тільки знов,так щоб як непомітно,
згадаю із нею весняну любов.

Весняне життя лиш доповнює змістом
моє існування і ваше буття;
Той птах заспіває незримим солістом,
Кохання мелодію випустить в даль....

Моя Україно,скільки ти терпіла?
Чому так палала,навіщо горіла?
Якщо я не зможу тебе укріпити,
якщо ти не зможеш мені доручити...
Важливо-я знаю; потрібно-це так,
Я часу не гаю,я йду по слідах.
Маленькі стежинки-от,що розгребли,
насправді ж Ти тернами йшла до мети,
яку укріпити наказано всім,
та ми не всі діти...А діти кричім:
"Моя Україна,її я дитина,
дитина,що вік слово це берегтиме!"