Леонід Первомайський
Леоні́д Первома́йський (Ілля Гуре́вич)
(17 травня (4 травня) 1908 року — † 9 грудня 1973, м. Київ).
Народився 17 травня (4 травня) 1908 року в родині ремісника-палітурника в місті Костянтинограді Полтавської губернії (нині — м. Красноград Харківської области). Тут минули його дитинство і юність. Навчався в початковій школі, потім у перших двох класах Костянтиноградської гімназії (1917—1920) і в семирічній трудовій школі (1920—1922). Після школи працював на Карлівському цукровому заводі, бібліотекарем у Зачепилівському районному будинку селянина, завідував хатою-читальнею там-таки. 1924 року вступив до комсомолу. 1925 року переїхав до міста Лубни, працював у робітничому клубі, секретарем редакції в газеті «Червона Лубенщина», в окружкомах КП(б)У та ЛКСМУ. Тоді вступив до Лубенської філії Спілки селянських письменників «Плуг». Вже наступного 1926 року перебрався до Харкова, працював у редакції дитячого журналу «Червоні квіти». Належав до літературного об'єднання «Молодняк».
У листопаді 1928 року Первомайський їздив до Туреччини, а 1932 року — на Памір.
В роки Великої Вітчизняної війни Леонід Первомайський був на фронті, працював кореспондентом радіомовлення Південно-Західного і Донського фронтів та військовим кореспондентом газети «Правда». Нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ступеня, медалями.
____________________________________________
Творчість анонсуються редакцією "Майстерень"
* * *
Свиснув поїзд, дихання прискорив,
Тільки ніч — і летить вдалині
Повз зелені вогні семафорів
І повз зір мерехтливі вогні.
Повз кущі і дерева похилі,
Повз туманних озер каламуть,
Повз далекі, забуті і милі
Сни, що наче з дитинства встають.
Повз життя, повз любов і розстання,
Повз осінні холодні гаї,
Повз затиснуте в горлі ридання,
Повз гарячі обійми твої.
Де ти зникла? В ранковому полі
У яку одійшла далину?
Не доволі чи, може, доволі —
Без спочинку, без щастя, без сну...
Не спиняючись ні на хвилину —
Тільки чути тремтіння коліс,—
До світанку, немов до загину,
Мимо грізної паводі сліз.
Мимо! Мимо! Лиш прядива диму
Чеше вітер об мокрі дроти.
Мимо щастя чужого і мимо
Голубої, мов сон, темноти...
1939