Холодними пальцями вітер
жене сірі хмари на страту,
пелюстки поламаних квітів
вкривають собою фрегати.
І тягнеться сонячний промінь
укутати ковдрою плечі
та вітер на ніжності повінь
накидує ватяний вечір.
Жене сірі хмари між неба
повітряні замки минає,
та тисне той вечір на плечі
і смуток мене огортає.
Загострено-стомлена невидь
кінцева зупинка і постріл
і впали підкошено хмари
на встелену квітами постіль.

утро
налитое в чашку картонную
мягкими лапами вытечет
в сонное счастье
белых эмоций
белых как красное
и полусладкое
утро

Нити переплетались воедино
солнечная радуга
пронзала брюхо неба
вытканно-сотканного
в
кокон
в
котором шевелилось
нечто маленькое
но требующее тепла.

Босые ножки мелькали
в пространстве трансовых состояний
вытекали глазные яблоки
от
солнечных игол
от
странного мазохистского счастья
невозможного в обьяснении
но со сладким привкусом.

Мягкое облако-мороженое таяло
капало в пропасть молчания
где девочка с голубыми ресницами
в
свитре
в
синем как небо двухслойное
выдергивала из теплого кокона
миллионы нитей счастья.

Пазл збираю до купи,
Склеюю, щоб не розпався.
Рвуться місця нестиковки,
Рветься картина моя.
Світ цей із цілих частинок
Тисячоліття складався.
Маю тепер розібратись
Де помилилася я...:)

Хвиля осіннього настрою манить,
Почерк лишає на склі.
Тіло-це янгол? Чи те, що ним стане?
Відповідь дайте мені.
Вулиці з небом - це вже перехрестя.
Шлях вибирати - дарма.
Бігають янголи-люди...Нашестя
В місті, якого нема.

Атмосферність,
зіткана із небесної легкості,
сонячних променів
нанизана на крони прискіпливих сосен
ридма накочується на мене.
Захлинаюсь,
оповита пахощами лісових і польових квітів,
мов павутиною...
Гублюся
серед високої трави,
а душа ще вище-
десь між хмарами ховається
і гойдається на повітряній каруселі,
лишивши тіло на полонині,
Зітканій із атмосферності...

Кілометрами
Краяні миті
Розіллються в порожні бокали.
Випиваю до дна, щоб залити
Смак самотності й терпкої кави.

Далі метрами
Міряю совість,
Все шукаю в собі пофігізму.
Та зривається спокій натомість,
Весь пропалений сонцем крізь призму.

Сантиметрами
Свіжі потоки
Прориваються часом в задуху.
Так і буде лиш протяг, аж доки
Відчинитися вистачить духу.

І буває як розпач приходить
Все закутую щастя у светри.
Хоча відстань між нами проходить
В міліметри...

Я видихаю
Повітря,
Замкнене в простір-
Дивний маленький
Всесвіт.
Круглий,мов булька...
Це нескінченна
Палітра,
Де кольори перемішані
Так,щоби з розуму
Звести.
Бульки кружляють
Настирливі, наче...
Бажання?
Все переплуталось,
Поруч мій подих
Літає.
Мильні емоції
Мильне(чи чисте?)
Кохання.
Булька,якої
Лиш пару секунд
І немає.

Позрізаю із сутності шкіру,
Щоб одразу під лезом гарячим
Розлетілись,мов зерна імбиру
Бризки сонця,натиском страчені.
Аромат пронесеться в повітрі,
Задурманивши хтиву свідомість
Апельсин,розіп'ятий на вістрі
І присмак солодкий...
Натомість.

І тоді весь Всесвіт відчиниться подивом німим,
Коли ти дозволиш йому поринути в себе.
Вся ця неосяжна краса є тобою самим
Ти це знаєш, бо відчуваєш потребу…
Жити!
Жити.
Жити....

Сосни кронями,мов долонями
Небеса п'янкі обіймають,
Промінь падає,вітром зморений,
І багряну кров проливає.
Знов шепоче ліс про свою печаль
І затягує у німі пастки.
Місто близиться і гуде...На жаль
В нім розчиняться чарівні світи.
Бо чимдалі в шум,тим ясніш одне:
Там попереду камінь скрізь проріс.
Промінь сонячний хутко промайне
І прощальний лист кине в ліс...

Людей міліарди-скажені потоки...
Стою перед світом чужим.
Все тіло зсудомлене смутком жорстоким
Моїм...
Я часом тікаю від себе самої
У себе ж...Зімкнулись краї,
Згортає реальність затерті сувої
Мої...
Самотність палкі розкриває обійми-
Сиджу і ридаю мов псих.
В душі-ще небачені сумнівів війни
Моїх...

Розгублені атоми згублених душ
Химерно танцюють від стоми.
Кружляє печаль, та її ти не руш –
Вона пізнаватиме, хто ми…
Самотність прямує у ритмі танка
Дедалі стає гарячіше.
Усе залунає, мов юність п'янка,
І соло заплаче тиша…

Зів'ялі в смутку пелюстки троянд,
Обмежені у власному некрозі.
Скляна в'язниця-витвір віртуозів,
Де кожна квітка смертник… арештант.

Вже ледь помітно дихає бутон
У холоді тепла чужих квартир,
Що так невпинно тягне в інший вир.
Зів'янувши, перейдеш рубікон...