Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  

  Вірші, проза, аналітика, огляди
Сергій Татчин

Отримані коментарі | Залишені коментарі| Інші коментарі

Коментатор Сергій Татчин, [ 0000-00-00 00:00:00 ],
на сторінці твору     "***"  

Розлога дифузія на тему блю.

Думав назвати «Ре, Місс і Я» й вибудувати в контекстові назви (Осінь місс, їй мій кісс, пліс… – було би епіграфом), але передумав і назвав – як назвав.

Реца мала бути вчора, але вчора зненацька переросло в завтра – в силу відсутності у міжгалактичних справах, так що обіцяна розлогість переросла всі допустимі межі: в якості спокути за недотримане слово. Тим більше що рецензент несвідомо відчуває щось більше ніж текст – щось таке близьке й знайоме крутиться в його голові, чи то жорна півкуль перемелюють одну-однісіньку недовтілену думку, а яку – сказати не може: аж свербить.

/перерву після-пива-сниво на середині,
і дістану із мрії дурня – мене кохати…/

Лунає Mahler, той який Gustav. І дуже навіть в тему, мушу зауважити. Тільки що шелестів дощ. Рецензент довго (декому не-дуже-уважному може видати – тупо) дивиться у вікно, так довго, що кам’яніє – принаймні саме це здається зовні. А за вікном ніч. І от в ній, в цій страждальній темряві ввижається йому щось таке рідне, особистісне, потойбічне… Скажімо, Че. І не тому що наш рецензент в душі антиглобаліст, чи, боронь-Боже, революцьйонер, чи може полюбляє балуватися сигарами… А просто Че ввижається йому в дощ завжди. Без причини. Ні, не те щоб причини немає зовсім, вона є, але настільки невловима й абстрактна, що її нібито й нема. Хай буде так: деперсоніфікований Че для нього – як старовинний друг, з яким так і не довелося подружитись. А як би вони дружили! О-о, як же ж вони дружили б!!! Тут мармурові риси рецензента дещо м’якшають, очі робляться мрійливими, він трохи криво (хтось би абсолютно сторонній сказав – недобре)всміхається, помічає перед собою каламутний екран і…починає:
Алюзії.
Алюзії й паралелі.
Алюзії, паралелі й ремінісценції.
Алюзії, паралелі, ремінісценції – і – дифузія. Повна взаємна дифузія рецензента як читача і вірша як тексту крізь тонке нашарування загальних умовностей. Рецензентові легко сприймати цей вірш, бо він знає (чи вдає що знає – цього достатньо:) звідки ростуть ноги. Він і сам дивиться на світ крізь такі самі окуляри: з тієї ж самої крамниці, від того ж самого Крамаря. Єдина відмінність – в ціні, вона у кожного своя. Ліве скельце насичено-жовте, праве бездонно-блакитне. Він і сам іноді – навіть влітку! – мружить праве око, і тоді навкруги – типу осінь. Скажімо, жовтень. І відповідно – настрій… А якщо ще й вітер з косинцем-дощем!.. Ну, а якщо примружити ліве – тоді… Що «тоді» – рецензент тлумачити вважає зайвим, авторка й так знає. А якщо почне вдавати що не знає, то рецензент має твердий намір написати на цю тему якусь римовану штуку (слів на 247 мінімум) – виключно для пояснень… До речі, ноги ростуть не тільки звідки, а й куди – дуже хороша тема, треба не забути: звідки й куди ростуть ноги (Че вдоволено либиться й згідно киває).

/як пасують ранкові роси
мені босій,
коли заходжу по стегна в просо…/

Тепер, власне, текст. Хоча, якщо хтось вважає, що все що було до цього не про текст, то є сенс зайнятися самоідентифікацією себе як поета/поетки… ну, не те щоб поета/поетки, а людини поетично налаштованої, з «тонкою-й-чутливою душевною організацією».

/і чому поряд мене інші стають щасливими…
і яка з мене рідна подруга, добра мати…
і якими медами пахнуть у мене груди…/

(Риється в пошуках чогось хоча б трішки вишуканого і, уявіть собі, знаходить! В першу чергу наливає Че й по-приятельськи підсовує до вікна, потім наливає кілька капель собі, смакує – нічого так:).

/і як небо натрусить на ніч зірок у море,
він розкаже мені про Кубу сheрвону story…/

Після «останніх» віршів складається враження що авториня знайшла свою тему (тричі спльовує), поправимось – одну з своїх тем, до яких автор (так чи інакше) вертається все своє поетичне життя. І мається на увазі не тільки якийсь там безпосередній мотив конкретного твору, а в першу чергу – погляд. Гострий і уважний, ніжний і люблячий – під певним кутом, з певної відстані, у певному напрямку. Авторка вийшла на одну з своїх автентичних доріг. Пройдеш трохи цією дорогою, пейзаж дещо міняється, але незначно – доки не вийдеш на іншу.

/як розводив на підвіконні карпатські гори,
як витоптував стежку відчаю до Гоморри…/

(О-о! воістину щасливі ті, до кого їх власні теми приходять! Чи можна сказати так – хто знаходить хоча би одну з своїх поетичних доріг… ну, хоча б стежину!! – дещо патетично вигукує рецензент, потім робить невеличкий ковток, потягається і вперто – я би сказав маніакально – продовжує).

/і тоді я піду у поле, а він – на ринок,
і відтіль принесе акваріум, повний римок…/

Ці аритмія, надщирість, зовнішня алогічність будови, але разом з тим міцне (по зростаючій) цементування почуттів, і, як результат, повне занурення читача в текст – мало не примусове, бо ж нема куди дітися – текст міцно тримає!, все це свідчить про певний рубіж зрілості автора саме як автора, а не просто дописувача поетичних текстів. (тут Че з скромно підсовує в бік авторки відчеплену з берета зірочку).

/рани заквилять: осені!..
і осиплеться небо срібленим купоросом…/

Що вразило – вільне поводження з текстом і щирі (крутиться в голові – чесні) стосунки зі словом, супер&пупер метафори – навіть не метафори, а окремі самодостатні метафоричні світи всередині загальної макрометафори тексту (в пошуках підтримки наш рецензент оглядається на захмілілого Че і той в злагоді киває головою). Смакує простота віршу, майже простомовність, коли читачеві не потрібно кожен раз напружувати власний інтелеайстерень", де тільки вони мають право голоса, а також беруть участь у формуванні рейтингу "Народний". До модернізації сайту кожен редактор має і логін простого користувача, тобто має в додаток до статусу редактора і статус простого користувача для голосування в рейтингу "Народний". Після модернізації сайту редактор зможе голосувати в обох рейтингах одночасно, не змінюючи статусу та свого імені. Тобто наші правила тут жодним чином не порушені. Редактор ставить одну оцінку, як редактор і ще одну оцінку (якщо має час і бажання) як простий користувач.

(Новіцька І) 2dementyeva 2. Навмисне збивання оцінки редактором із метою відвадити людину від сайту або ж скасувати ідейно "невхожу" публікацію (дехто собі нагадає випадок із Хвильовим, і це не поодинично).
Тут інформація надумана і, водночас, перекручена. Ми організовуємо ресурс аби дати собі, та і ншим авторам орієнтири, самі організовуємо все, в тому числі і конкурси, самі їх оплачуємо, фактично, до нещодавна тільки ми з вами, Жорже, і ставили оцінки, тож як ми їх самі собі збиваємо? Рейтинг "Майстерень", як головний - показує нашу, редакторську думку, і ми її збиваємо? Не зрозуміло. Щодо ігр із завищенням рейтингів окремим особам, то за це полетіли В. Вакуленко, М. Устенна, Кривава Мері. Павло Малкович покинув нас навпаки, за "1", та "2".
Щодо ситуації із Миколою Хвильовим, то в редакції і серед читачів склались діаметральні погляди стосовно особи автора і його творчості. Пройшли, так звані, "Хвильові" війни, після яких у "Майстерень" і у Ляшкевича Володимира з'явилися декілька ніби "ворогів", що сповіщають на форумах, які ми тут всі графомани і вороги справжньої української культури. Даремно, звичайно, вони себе так ведуть. Але як уміють, як виховали, в якому середовищі постійно знаходяться...

Д.Ж.: читаємо далі
- (Новіцька І) 2dementyeva3. "Дискваліфікація" (себто недавання спромоги людині відповісти на коментарі під час дискусії).
4. Видалення коментарів без погодження з їх автором.
5. Видалення публікацій без погодження з їх автором.
6. Видалення самого автора (звісно, без погодження з ним).

В.Л.: Тобто Ірина вважає, що вона може вести бойові дії, а ми повинні допомагати їй це робити? Тобто не зважати на Моську, що чомусь люто розпочала шуміти? Ми ж не слони. А щодо недавання спромоги відповісти, то це теж - неправда. Закривають тільки доступ до старої сторінки під старим авторським іменем. Але ви прекрасно користуєтесь "новим старим" іменем, зареєструвавшись по новому. Вас видаляють тільки з-за продовження наново агресивної своєї поведінки.

- (Новіцька І) 2dementyeva 7. Останнім часом узагалі неможливо було зареєструватися ні під яким логіном - аби не допустити ст
Коментатор Сергій Татчин, [ 2005-12-08 22:37:05 ],
на сторінці твору     "***"  

Я, коли готував його до друку, прибрав паузи між строфами - не вміщався в формат сторінки.
А потім подивився - так цільніше. А втім...
На любителя. Приходжу до думки, що строфи по чотири рядки краще працюють в короткоскладових формах і з певною мелодикою: от як, наприклад, в Вашій "Вічності".
З повагою.
Коментатор Сергій Татчин, [ 2006-02-16 12:17:00 ],
на сторінці твору     "***"  

Шановна Анно.
Несподівана оцінка - "по-людськи і чесно", розводжу руками і кланяюсь. Головна міра (для мене) - це скільки доклав серця, ну і дійсно, не переборщити з пафосом. Ну, і якщо вже бути чесним, то тут, звичайно, є трохи стьобу. Але я намагався звести його нанівець щирістю. В таких темах без деякої долі іронії (мікростьобу - в вірному розумінні) - неможливо втримати міри і схилитись до пафосу-патетики. Особливо - коли про неньку. А Че - це привід висловити моє тепло до неї... Вдячний за добрі слова.
З повагою - Т.
Коментатор Сергій Татчин, [ 2006-02-19 13:18:26 ],
на сторінці поезії     "***"   Хромова Анна

При всьому метафиричному навантаженні(тут майже згоден) особистісними архетипами, вірш сприймається напрочуд цілісно, тому що(тут погоджуюсь цілковито) приголомшує. Тобто примушує зупинитись і розгублено озиратись. Єдине, що б я зробив - це оте "Саму" опустив би ще на рядок. Тоді героїня (лірична) лишиться дійсно сама. Це - акцентує.
Кажете "обмеження креативного мейкапу фломастерами"... Хе. Це сильно.

З повагою до присутніх.
Коментатор Сергій Татчин, [ 2006-02-24 02:12:40 ],
на сторінці твору     "***"  

Де поділися коментарі? Пане Ляшкевичу?
Коментатор Сергій Татчин, [ 2006-02-24 22:56:11 ],
на сторінці поезії     "М.Фішбейну"   Татчин Сергій

Так якраз оце "Господи... Шолом!" і прикольно, в цьому й сіль (тобто - вектор)..
Жарт.
Коментатор Сергій Татчин, [ 2006-02-27 16:02:09 ],
на сторінці твору     "***"  

Після деяких роздумів вирішив знову розбити на строфи-стовпчики-катрени. Спочатку так воно й було. Потрібно деякий час посприймати так. Може так воно і краще...
Коментатор Сергій Татчин, [ 2006-02-28 12:29:06 ],
на сторінці твору     "Про Сергія Татчина. Автор Василь Терещук"   Татчин Сергій

Перечитав на свіжу голову все що понаписував - сміявся три дні. Якщо в когось достане сил прочитати - усміхніться і уявіть собі все навпаки.
Коментатор Сергій Татчин, [ 2006-03-19 10:50:19 ],
на сторінці твору     "***"  

Гарний вірш.
Прозорий.
Холодний.
Синій.
Коментатор Сергій Татчин, [ 2006-04-17 23:58:46 ],
на сторінці поезії     "Гербарій"   Зланіч Андрій

Знаєте, пані Тетянко, мені полуничний смак також не теє, але - тихо, не видайте мене Зланічу, ще образиться хлопчина. Я ж вже дорослий таку дурню пити. Але я просліджую тут зовсім іншу тему, яку вам, "наївним дівчаткам", з першого погляду і не розгледіти. Але ж і хитрющий Зла Ніч!
Коментатор Сергій Татчин, [ 2006-05-12 18:26:14 ],
на сторінці твору     "***"  

Ага - Майовка закінчилась. Чи то бехерівка закінчилась. Андрійку, дитинко, вже кілька днів як всі працюють. То я так висловлюю свій респект.
Коментатор Сергій Татчин, [ 2006-05-13 08:12:34 ],
на сторінці твору     "***"  

1.Оце-то ніжнощі! А якщо я тебе цьом, то ти мене цьом-цьом, а потім цьом-цьом-цьом... Так вся моя жіноча половина порозбігається.
Хоча, може навпаки - ще більше позбігається?
2.Дивний збіг обставин: а ми кальянили персиковий і цитрусовий тютюн /яблуневий зненацька закінчився/ і слухали всього потрохи, а більш за все Манфред Мен, тому що в минулий їх приїзд ходили на них живцем. От :)))
Коментатор Сергій Татчин, [ 2006-05-15 13:18:23 ],
на сторінці твору     "***"  

Ну що тобі сказати, Андрійку... Арт рок. Пишеться ось так "Manfred Mann's Earth Band". Потрібно взяти й слухати. Я полюбляю його вибірково, мої приятелі - більш загально. Мені до вподоби солов"ї-бомбардувальники. А є така Ю.Тимошенко, так от вона в 9 класі писала: "Я люблю спорт, особливо настільний теніс, катання на ковзанах, спортивні ігри - волейбол, баскетбол. Люблю музику Баха, Моцарта, Штрауса. А також сучасні групи - "Бітлз", "Манфред Мен", "Лед Зеппелін" й інші". Хе.
А твоя музика мені відома окрім норвезької.
Коментатор Сергій Татчин, [ 2007-02-20 00:49:50 ],
на сторінці поезії     "Тоді"   Татчин Сергій

О! Стільки коментарів. Вибачаюсь за пізню відповідь.
Всім – дякую!
Тепер відповіді на питання.

До Ксенії – коли в кінці обов`язково має бути підсумок, то це бухгалтерія... або математика. Вірші – вони по природі своїй алогічні, і частіше без підсумків, чим з ними :). Якщо стільки читачів до вас не поставили цього питання, може причина не у віршеві? А назва у цьому випадкові нічого не має пояснювати чи допомогти зрозуміти. Я її з легкістю можу прибрати – нічого не зміниться :). Відсутність кінцевого пояснення, на мою думку, якраз одна з сильних сторін твору: отой перелік прикметників епохи мовби повисає перед вами у віртуальному повітрі – без обтяжливого якоря необхідних кінцевих підсумків. Дякую.

До Мирослави – немає чого вибачатись за нерозуміння. О, як це тонко, це, мабуть, помста за невиконані обіцянки!
Тепер – по черзі:
1. мав на увазі кругом тільки себе (тобто ліричного героя). Це ж МАЙЖЕ гоголівське. Гоголівські тут тільки панночка і Хома.
2. а в другій строфі ви перенесли нашого героя по той бік фронту, а він все ще воює за наших, тобто – з нашого боку :) він – на дворі, а свічка – в хаті. Головний герой – він же метелик! І для нього свічка – як зірка! Зірка свічки, свічка зірки – різниці немає. Не шукайте логіки там, де її може й не бути. Так що навкруги все ще вечір-ніч. Свічка зірки дотліває - Опускається зашморгом світ-пітьма. Все – капєц! У ліричного героя немає вже рятівного кола – тут його й злапала панночка.
Отака от проста літературна петрушка. Хоча, може бути ще одне трактування. Але це – досить вичерпне.

Щиро дякую геть всім!
Коментатор Сергій Татчин, [ 2007-02-20 09:53:21 ],
на сторінці поезії     "Тоді"   Татчин Сергій

Мучить - не те слово :)
Доведеться, мабуть, виконувати обіцяне :)))
Коментатор Сергій Татчин, [ 2008-04-17 21:14:21 ],
на сторінці твору     "***"  

Йа попав на зміну аватарки :) це "хлопчик" чи мені видає? Моливо - то небесне молозиво, це можна взяти епіграфом до тексту. Смакую. Естетствую... Погоджусь з Юрієм щодо витримки і вичитики (зовсім незначної). Всього кілька мікропоправок. Вітаю.
Коментатор Сергій Татчин, [ 2008-04-19 11:07:47 ],
на сторінці твору     "***"  

в 14 рядків вкласти цілий всесвіт (хай жіночий, хай мікро - нехай, але ж всесвіт!). єдине - досить прозора, пасторальна картина "тепленького" раю дещо контрастує зі "Згорьована, згарована." бо останнє ближче до драми, ніж до пасторалі. але за плином тексту і вражень я майже забув присмак початку - лишився тільки вишуканий чайний букет (це зелений імператорський, верхні листочки?)
Коментатор Сергій Татчин, [ 2008-04-22 01:05:23 ],
на сторінці твору     "***"  

рефлексія на тему задавненого Суму
почну з того, що біда багатьох версифікаторів якраз у тому, що продукт їх діяльності, тобто, власне, версифакацію, видно неозброєним оком: одразу бачиш що у автора немає досвіду речей про які він пише - це голісінька фантазія на тему, яка до пережитого автором (тобто, як синонім, до авторської правди) не має ніякого відношення. тому - не віриш. і хай він (аутор тоєсть:) хоть плигне вище, скажімо;), голови, хай картинно роздере на грудях маєчку - ну, не віриш! не віриш - і все тут: не пережив, не відчув, не всотав з лімфою...і зовсім неважливо про що текст: про банальне кохання, про екскурс куди-небудь, про якісь інтимні дрібнички, чи про засилля побуту накінець...
і ось тут я питаюся себе, питаюся чисто риторично: звідки у цієї дівчинки, теоретично піонерки - практично комсомолки, цей досвід? це знання? цей... цей просто-таки Всегалактичний Український Сум... не горе, бо горе - це сильно але недовго, це тут і зараз. а ми маємо вже щось більше... це Сум, Сум - який більший за горе. уявляєте собі? бо Сум цей, думається мені, уже не те що на рівні архетипу - це коли абстрактно і над всіма, а на рівні генотипу - це коли опосередковано і по дотичній до кожного: він вже у тілі, практично у кожній клітині.
і якби, чисто гіпотетично, ідентифікували українця до українця, навіть тих - розкиданих по світові, то, мабуть, у самих потаємних куточках дезоксирибонуклеїнової кислоти можна було б розгледіти отой задавнений голод... це - на рівні крові, на рівні кісток. Сум - як напнена всередині кожного струна. і струни цієї лишній раз не торкаються - бо задзвенить!.. і що тоді з цим робити? послабші - п"ють, сильніші - пишуть, самі сильні - ламаються: і зовні може виглядати так, нібито причина у кожного своя, але все значно глибше і приведено, як мені видає, до одного знаменника - до голосу крови... от і не торкаємося лишній раз.
до речі - збочена тема для майбутніх дослідників: чому українці після тридцятих стали іншими? і це не питання історії чи, скажімо, пам"яти - треба досліджувати глибше... я - не переживший цього! - відчуваю оте все десь глибоко всередині, тілом... зрідка, звичайно ж, постійно і свідомо про те не думаєш... знаєте, як воно буває: коли до болячки звикаєш, то її й не чутно, а вдаришся хворим місцем... або пнуть туди - що частіше за все й трапляється.
і от я, вкотре, питаюся себе - звідки, ну звідкіля воно у неї... а відповіді катма. хіба що - все оте, складене до купи вище... то єдине пояснення.
і не кажіть мені, що то написано за темою, чи на тему, чи як там ще, і тому вдало... от, для прикладу, дайте мені якусь таку тему, в якій я нічогоісінько не тямлю, і заставте складати вірша! і що видумаєте, я не напишу? ні, я, звичайно ж, напишу, а якщо за гроші - то прямо не відходячи від каси:), але кольорові нитки, яким все ото словоплетиво зшито, будуть стирчати у різні боки і їх буде видно - бо це не моє, бо за це у мене нічого не болить! і ніхто мені не віритиме - скажуть що я продався, сука, і не просто за ідею, а, смішно сказати, за голиме бабло! тому я й пишу тільки про своє:) (тут аутір сумно зітхає... не платять гади... а то б я вам понаписав)...це був дещо звульгаризований "відступ для прикладу". так що неважливо на чиї твори написано, чию тему використано, бо написано - як власне, як виношене...
я, коли тут мудрствуав, побачив закид стосовно спекуляції авторки на безпрограшну тему - мушу не погодитись. аргументую: авториня філігранно пройшлась цим знеструмленим дротом над нашими головами й примудрилась не гепнутись на притрушену стружкою арену, а то б ми посміялися - нам же тільки дай. хоча, ні, не сміялися б. тут не до сміху, просто пожурили б, бо тема архівідповідальна, і братися за неї просто ради вправи, чи заради якихось своїх дивідентів - недопустимо. а старі люди сказали б просто - гріх. і оте вправне балансування позиціонує авторку як майстриню, і неважливо - теперішню, майбутню, бо вміння працювати зі словом - воно або є, або його нема (я зараз не про шліфування цього вміння, а про його наявність). це й вдалі дитячі монологи, а написати, до речі, від імені дитини, та ще й так, щоб вірилось - треба мати гостре перо й ніжне серце; це й вдалі, практично вже мітологічні, фолкпаралелі, коли я сам готовий поплакати услід народному (дитячому) плачеві; це й певний "кількісний лаконізм", бо коли читаєш - нічого прибирати не хочеться, як, втім, і добавляти: а це одна з ознак високого ґатунку. деякі зовсім маленькі дрібнички потрібно тільки трішечки шліфанути, тоді блищатиме як 5 копійок. за кордонами цього серверу авторка вже поправила графіку тексту, поприбирала заві "й" - лишилось поправити тут, бо цей текст - з відповідальних. однісіньке питання щодо "розпач", але воно тут абсолютно підвладне, бо читається одразу як "розпАч", хоча ти знаєш що має бути "рОзпач". може, це саме той випадок, коли автор диктує свою волю, а читач кориться... не знаю.
далі я міг би розібрати текст по рядочкові, але воно тут лишнє, щиро.
чомусь спало на думку, що якби авторка починала писати разом, скажімо, з Ліною Костенко, то зараз ми б заглядали їй до рота, як клясикові, і, як ті пташенята, клянчили б автограф: дайте, Ніко, афтографу, ну дайте! а вона б з висоти свого маршальського положення дещо зверхньо видивлялась достойних: цьому дала, цьому дала, а ось цьому не дала... (тут автор цього опусу одразу починає плекати примарливу надію, що колись, у рожевому майбутньому, він зможе отримати якусь фундацію на старість чи ще яку солодку пігулку від літературного міністра Ніки Новікової. і саме за цей опус. чи меморіальну дошку - аж страшно!:)
не часто я вдаюсь до таких розлогих теревень - розпатякався, розм"як. почуттям стало легко мене взяти, мабуть, тоншаю, повертаюся до джерел... чи, може, просто настрій такий? добре розмишляти на тему вселенського суму у шовковому халаті, за бокалом кон"яку і товстенною сигарою, а ще любуючись на самого себе у екрані дорого лептопа (образ компілятивний:). і ви мені, Ніко, на цю рефлексію можете нічого не відповідати (ну, там - спасіба, заходьте ще) - не та тема.
на правах постскриптуму. за помилки не ганити. бо так втомився писати, аж ліньки перечитувати.
Коментатор Сергій Татчин, [ 2008-04-25 15:03:57 ],
на сторінці твору     "***"  

кульбаби мого терпіння - то файно. маю надію, що то дозрілі кульбаби: дмухнув - і нема) посткриптум: тільки що з саду утіх, але перечитав аш вірш і захотів знову.
Коментатор Сергій Татчин, [ 2008-04-25 18:04:12 ],
на сторінці твору     "***"  

(старанно пакує праску, слинить олявця: так... для В. у Л... для діла... прасувати крила... думає: щоб таке попросити навзаєм?.. хіба що вишневого цвіту... якщо лишиться) дивнощемно вийшло, Вандо. дозволю собі питанняя, а що не пускає злетіти? ...і ще: а чого це фотка почорнобіліла? зима не відпускає?
1   2   3   4   5   ...   16