Розв’яжи свої очі,
звільни свою душу від суму -
вже час.
Що було поміж нами
за роки довіку
єднатиме нас.
Хто знає,
що далі:
мир чи війна?
Все на світі минає,
і всього зазнаємо -
горя і добра.

Приспів:
Кілометри мокрих трас
пролягають поміж нас,
все ж тепло твоїх долонь
на грудях зберіг.
Знаю, що сумуєш ти
у обіймах самоти.
Але не загас вогонь
цілунків моїх.

Співчувати не варто,
бо змішані карти -
шістки і тузи.
І зруйновано грати,
й розпалена ватра
моїх почуттів.
Ми разом -
для щастя
досить цього.
Лиш "сьогодні" існує,
немає ні "завтра", ні "вчора"...
І ми удвох.

Приспів.

31.01-02.02.2016

Планета сонця. Планета сміху.
Сюди приходять малі і великі.
Сюди усі ми колись прийдем.
Тут світить сонце і грають хвилі,
А пісня вітру здіймає крила.
Це наш омріяний рай - наш Едем.

І призахідне сонце кличе в останній шлях,
І притишене реґі у вухах.

На давніх фото ми й досі разом,
А в голові ще лунають фрази.
Я прокидаюсь, а вас нема.
Усе частіше німа самотність
Без просу ходить до мене в гості,
І снігом з неба паде зима.

А омріяне літо кличе в останній шлях,
І притишене реґі у вухах.

Хто може знати, коли підемо?
Хто може знати, чи вас знайдемо?
Хто буде з нами в останню мить?
Але я вірю у вічне літо.
Зустрінуть друзі, тепло і квіти,
І наше реґі там прозвучить.

І призахідне сонце кличе в останній шлях,
І притишене реґі у вухах.

Жити всупереч всім: і думкам, і образам, і фразам,
Незважаючи на недомовленості між рядків,
Незворотність процесу, в якому сплітаються фази
Щастя, відчаю, смутку та передчуттів.

Я знаходжу одразу образу, водночас відразу,
І зображений образ втікає, сполоханий днем.
Я мисливець екстазу, полюю на вічність дочасу,
І впольований часом, зникаю із матричних схем.

Хто ми з тобою? Хто?
Де? На яких паралелях
Віримо, живемо,
Граєм німе кіно?

Кожен по суті сам.
Клопоти і проблеми
Стишують відчуття...
Хто ми з тобою? Хто?

Невідпущений біль і слова, що зірвались невчасно,
Погляд твій, наче докір, що й досі дорешти не згас.
І лавини думок розривають, неначе фугаси,
І усе, що було, назавжди дотліватиме в нас.

Жити всупереч всім, хто не з нами, і хто поза нами,
Жити наперекір, залишаючись завжди людьми.
І нехай кожен раз, доки вечір не згас, між зірками
Нашу спільну любов у обіймах зігріємо ми.

Чернівці – Каліш
15.07.2013-20.01.2016

Розсип ідей
на кольорових клаптиках.
Правити коми крапками,
вірити, далі йти.
Світлом очей
в посмішках і галактиках,
замість кінця початками
бачити білий світ.

А щастя є...
Воно у горах і у зорях,
в сонця світлі і у літі,
і у віршах навесні.
А щастя є...
Хоч ми сьогодні ще не разом,
і може, сум в душі наразі,
та завтра буде день новий.

Дні, як пісок,
кимось давно просіяні -
кожному з нас відміряні,
і на усе свій час.
Ми не одні.
І на маршрутах Всесвіту
десь у місцях перетину
щастя чекає нас...

Бо щастя є...
Воно у горах і у зорях,
в сонця світлі і у літі,
і у віршах навесні.
А щастя є...
Хоч ми сьогодні ще не разом,
і може, сум в душі наразі,
та завтра буде день новий.

Бо щастя є...

25-12-2015
м. Каліш (Польща)

Проводжаючи день, сповіщаючи ніч,
розтлумачуючи незрозумілі сновидіння,
розставляючи крапки над «і»,

відчуваєш, що світ повертає тобі
все, що ти посилаєш в нього: мрії, побажання,
поруч того і важкі думки сумні.


Відкривай свої очі –
пророчі.
Говори проти ночі,
що хочеш.


Між заплутаних вулиць і мостів,
серед парків, скверів і автомобілів
я шукатиму світла почуттів.

Я крокую вперед, і бруківка луною
ретранслює світу мої кроки
і приєднання до твоїх.


Відкривай свої очі –
пророчі.
Говори проти ночі,
що хочеш.


Коли затихне час…
Зірветься з вуст: «Прощай».
І навіть в сотий раз
це, наче постріл.
Відлуння слів твоїх
розвіює обман,
і з неба сивий сніг
просто…


Відкривай свої очі –
пророчі.
Говори проти ночі,
що хочеш.

2008 р.

Місто, підвладне дощу й падолисту,
Навстіж відкрите холодним вітрам.
Все перетворює на особисте
Місто, в якому мене нема.

Там ми назавжди залишимось юними:
Вірші, страждання і перша любов…
Але в дощі раптом знову почуємо
Те, що крізь час повертає нас знову –

Пісню рудого собаки…
Пісню рудого пса.

Ми загубилися в часі і просторі,
І вже немає назад вороття…
Кожен приходить сюди, наче в гості,
щоби отримати все від життя.

Далі емоції стихнуть. Відбудемо.
Відгаласуємо… Помовчимо…
Може, як Бог допоможе, почуємо
Те, що крізь час повертає нас знову –

Пісню рудого собаки…
Пісню рудого пса.

Давай заспіваєм
пісню рудого собаки.
Він точно знає,
як навпростець до небес.
Вічність пізнаєм
і розшифруємо знаки.
В безмірі світу
кожен із нас, як пес.

Пісню рудого собаки…
Пісню рудого пса.

2006

Пророкуєте волю
і крокуєте гордо
по чужих життях
і чужих світах.
Закликаєте знову
розрубати окови,
подолати страх,
повернути усім сповна.

Ви сьогодні диктуєте моду,
закликаєте брати свободу
і жити... І вмерти...
А натомість мовчанням буденним
запускаєте холод у вени...

Завтра буде як завтра,
теж нічого не варте –
бо розплата йде,
і уже гряде...
Але сум огортає,
і мене повертає
у вчорашній день
до моїх пісень,

де ви знову диктуєте моду,
закликаєте брати свободу
і жити... І вмерти...
А натомість мовчанням буденним
запускаєте холод у вени...

Холодні дні відійдуть. І хтось напише картину,
в якій брудна каламуть вчорашніх нас мине.
І поцілунком весна час на секунду зупинить.
І знов по колу життя усе піде...

І ви, як завжди, диктуєте моду,
закликаєте брати свободу
і жити... І вмерти...
А натомість мовчанням буденним
запускаєте холод у вени...

2004

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві...
Т.Шевченко

Коли серед безміру днів
приходить спроквола отой
один —
Ти спиш ...
Коли на батьківських горбах
сини виїжджають з похмілля
в рай,
Ти спиш ...

Коли блудні діти твої
з далеких світів повертають
домів,
Ти спиш ...
Коли на останніх листках,
залишених осінню нам,
лиш страх,
Ти спиш ...

Засни, щоб не бачити крові,
поламаних доль, розтрощених хребтів.
На підступах волі, пірнаєш поволі
між червів, які копошаться в лайні,
о ні,
спи...

Коли серед безміру днів
приходить спроквола отой
один —
Ти спиш ...
Коли на останніх листках,
залишених осінню нам,
лиш страх,
Ти спиш ...

06 серпня 2002 р.

Переосмислення вічності завжди в серцях знаходить пристанок.
Навіть, коли ти самотньо ступаєш на край.
Тільки останній, пробуджений півнями твій невиспаний ранок
мовить тобі: "Чекай".

Знову, натрапивши на ще не випитий чай тобою сьогодні,
я повертаюсь у дійсність, а дійсність сумна:
адже захмарене небо, і сонця нема, лиш душа іще прагне мелодій —
... обірвалась струна.

А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.

Люди ідуть попри нас. Люди — інші, а ми з тобою тим часом
прагнемо бути удвох і ділити на двох усе
навіть, коли буде боляче, або якщо повернеться із темряви раптом
недоятрений щем —

будемо вірити в сонце, чекати дощів, збирати у жмені
вітер полів і жарини розпечених зір.
Я повернуся тоді, як розтоплю льоди і ти знову захочеш до мене.
Захотівши — повір.

А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.

3 лютого 2003 р.