БАЛАДА ПРО МОЮ СМЕРТЬ
Хочте — вірте, а хочете — ні…
Довелося кирпату набачить.
Підступила до ліжка мені,
та поволеньки косу мантачить.
А тепер — найцікавіша кора:
серце стукіт раптово стиша…
І полинула в небо прозоре
необтяжена тілом душа.
Ледь не скинувши з ношей на ґанку,
до трупарні мене віднесли.
Та й полишили голим до ранку
на бляшанім секційнім столі.
Всі тут рівні: банкір і бомжиха.
Вже не друзі, та не вороги…
Вся відмінність — одна тільки бирка
на великому пальці ноги.
На світанку, лиш сонце зійшло,
патанатом, у хмарі спиртяги,
потрошити мене підійшов,
ще піддавши сто грам для наснаги.
Автопсія, — скажу, — то не жарти.
Десь побачу падлюку — приб’ю!
Так цинічно він різав і патрав
многогрішну утробу мою.
Ніби все… Тільки — знову ж несуть,
щоб на цвинтарі в яму зарити.
Для годиться пустили сльозу,
та й поїхали їсти та пити...
Споглядав я крізь очі склеплені
(ні до радості вже, ні до бід),
як живе-поживає без мене
цей нічим не зажурений світ.
Ні, не весь! Крізь дошку домовини
впало кілька солоних краплин…
Прозріваю: то ж сльози дружини!
Біля неї — ще доньки та син.
Так мого безтілесного духа
й не пустили в небесний конклав
рідні душі, яких не дослухав,
недопестив і недокохав.
Під будильник, у вранішній тиші,
до життя повертатись почав.
З ліжка ноги спросоння спустивши,
аж від болю в п’яті засичав.
Що за свинство – каміння в квартирі?!.
Ледь утримався від матюка.
Придивився, — й морозом по шкірі:
на мантачку ступила нога!
Прокоментувати
Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --