…і розкриває темно-зелені віконні долоні
і розтуляє ламкі каламутні повіки
тихий Луї на триногому дзиґлику
пускає крізь пальці свої телефонні кучері
скаче навшпиньки від «ре» до «ля»
із Риму в Бомбей
and backwards…
дзвенить предметними скельцями
у стиглу бурштинову спеку -
триває…


тонкий кольоровий Луї
гнучка оксамитова Іо

... що переможно гримить шахівницею
розчахує радо лаковані половинки
ставить на жменю воїнів маорійських
12 (дванадцять) дрібненьких блискучих ґудзиків
своєї картатої блузки і ... програє..
шаленості янських вогнів
білого…
…наче сонце Луї
волосся
… тремтливої Іо

електрично потріскує
артикулюючи тишу
впивається в ватяну сутність
трамвайних дзвінків
і дзвінків телефонних
липкого асфальту і хліба
й холодного листя шовковиці

… і десь під самісінькі хмари
смагляві дітиська
у білих хрустких комірцях
летять сторчголов
з недільної школи
і тихо відсапуються
під шерхкою стіною
старої броварні,
стискають в спітнілих руках
яблука кольору крові
навпіл з водою з дощівки…

накритий подушкою,
глухо цокоче годинник

і

прозора пульсуюча Іо
м'який пелехатий Луї
стрімко вростають у теплу
розбурхану порожнечу

І
Вот так всегда…
И тонкий контур губ
Сложился сам в лукавую усмешку
И потерялся до утра
На отсыревших

сигаретных фильтрах,

в мелькании воротничков
и локтевых изгибах,
оставив по себе изящный белый шрамик
где-то меж переносицей
и правым подреберьем

ІІ
добраться бы
скукожившись пробить
стеклянный барабан
и не увязнуть в плотной амальгаме
лодыжками-коленками – и вот:
в паучьих лапках вертится моток
Плутон уже похитил Прозерпину
ровно сто восемь с половиной раз...
старушка Манфред сплевывает чинно
в свой детский кулачок
и прячет ярко-красные пастилки
в пунцовой шали, книжных корешках,
атласных туфельках и шелковой бумаге

ІІІ
и тишина ведет отсчет обратный
к нарезке из простых движений вспять
пожалуй, ничего не остается,
как, стрелки развернув, улечься спать,
едва проснувшись…

тонкоязичний млосний морок трав
на дно в терпкі агатові зіниці
відторгнення до сирості пивниці
і богів торгу в білих фартухах

на стин дощами обважнілих скронь
хтось покладе перґаментову руку –
розплавиться нечутно грудка цукру
на неозорій цноті підвіконь

й ковзне тоді черлений шалик вниз
торкаючись ледь-ледь брунатних литок –
почне своїх химерних оповідок
з наверненням у геліотропізм…
***
а на майдан потроху зносять хмиз...

:)

Між тобою і мною немає жодної різниці.
Так... в принципі.
Лише скрушно мовчать личаківські янголи
І Горкгаймер, застиглий на восьмій сторінці,
Вже тиждень як...

Істина, хлопчику, вона завжди близько...
Лише простирадла...
Лише шкаралупка
моєї бентежної плоті,
підвішена на тоненьких ниточках пульсу,
смі-ється, гой-дається...

Правда, добре?

Істина, золотце...
Чи ж це всі так:
Думають, що саджають яблуню,
І щиро дивуються, коли вириють домовину?

платівки - крихкі, мов крильця метеликів..
виправдовуюсь - дрібнішаю.
So what?
Гарячим чолом на білому кахелі
Вчуся твоєї нічогості.

Блаженні усмішки цинкових хлопчиків
Тонуть в ранковому молоці новин:
Keep smiling for me...

Ці довгі і красиві назви
З рецептів, карт і записничок
Вичитивував. Здригався сам
Від урочистості моменту
Й надію лоскотно живу
До піднебіння притискав.
Не спав, боявся проковтнути,
Ішов босоніж на балкон,
Мов на всенощну.

Вона ховала в пелені
Зірки, люстерка й коліщатка,
Сливові камінці, ґердани,
Пастельки й мармурові кульки...

Чолом до шибки притулившись
Все на торочці ворожила,
Чи ж ще прийдуть
Єдинороги
зірки
злизати

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності
І рукою пошерхлою виведіть вилиці
На обличчі, де пара очей примружених
Найстараннішої з учениць.

Мов пліткарка салонна, на мить знепритомнію,
Розчинившись у хвилі міазмів ромових,
І, caramba, на ваше коліно джинсове
Я без остраху приземлюсь.

Гойда-гойда-гойдалось сонечко,
Че-че-че-червоніло маково,
Настромилось сонечко
Та й на щогельку,
І застигло сонце,
Одне на всіх…

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності…
Де ви сльози бачили.. в пересмішниці?
Сизий дим пливе, зазира під вії їй..
Дим, сеньйоре, і жодних сліз..

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності
Хоч з місточка рибного, хоч у мильниці..
А не втопите, то й сама втоплюсь,
Mi amor libre,
Mi Habano Blues.

И смотрела, как будто, что платье
И что без прорех.
Оглянулась – ни света, ни Господа –
Выпал уж снег.
И болели глаза
От зловещей его белизны.
И металась, бедняжка, от страха
Сердечком изныв.

Стали ангелы соснами
В темном бору,
Росы теплые –
Инеем поутру.
И бесстыдник-мороз
Угнездился за пазухой.
Вьется змеем он,
Сказки сказывает.

И бежала… И не было мόчи бежать…
И застыла… И ойкнула тихо душа.
Оборвалась в ней цепью задушенных слез –
В самом лоне ее поселился мороз…

- Это ль, Господи, мне
наказание в срок,
Что сгубила во ржи
алый свой поясок?
Мой седьмой лепесток…
Вот он, значит, каков…

И глядит неустанно в проем облаков
Величавый и строгий ее Господин.


Мотылек
в ледяной колыбельке
один…

Тюльпани до ніг їй,
Вишневий сироп за комір,
Самшитова шпилька і
Брязкальця на зап’ястях…
Дивитися тільки,
Як б’ють фіолетові іскри
З-під пружного доторку
Скороминущих пальців.

Мілонга – вишневий сироп
На тонких ключицях.
Зрадлива душа метелика, бо наївна.
Земля стугонить
Під жорнами черевиків…
Цей вигин хребта
Ще прагне твоїх обіймів.

Вишневий сироп –
Es tiempo_ adiós, amigo_
Зрадлива душа метелика –
Полетіла…
Вона дотанцює –
Лишаться самі підбори…
Метелики не вертаються
Вниз по тіло_

Твоя королева нині померла.
Твоя пустотлива дівчинка нині померла.
Твоя вірна шльондра нині померла.


Nothing could hurt me more, really…

Нежный мой мальчик,
Веки смежить усталые
Можно ли? Дóлжно ли?
Ластится ночь к ногам.
Что тебе в том, что запястья
Хрустят суставами?
Что мне в дыхании нервно-неровном, а?

Нежный мой мальчик,
Все должно быть иначе..
Нам бы летать повыше,
Поменьше спать.
Нам бы смотреть
Глазами окон чердачных,
Пестовать ветры, вешним ветрам под стать…

Крышка стола была б нам
Зеркальней зеркала…
Нам бы гулять по ней до зари,
Чтоб Белокурой Леди
Следы не меркнули,
Чтоб я была не скрипка, а целых три.

Милый мой мальчик,
Мой колокольчик лета,
Мне б карамелью плавиться, но увы
Мне не уйти – нельзя,
Возвращаться – некуда…
Стало быть, имя-отчество и на «Вы».

І що мені з того?
Мішок кам'яний – і баста..
А це вже клінічне –
Чолом підпираю скло..
А хто обіцяв колись
Мене у мене вкрасти?
Та я й не питаю.
Забудьмо.
Було – загуло…

Тут тільки і правди,
Що біль головний надвечір.
Зупинка.
Праворуч.
Третє вікно згори
І вічний mélange:
Олія трояндова й сеча..
Оббиті клейонкою двері –
початок гри..

[…Now… No…ooow…]

- А де у вас тут
Парадне вікно,
Щоб вийти? -
Картинні обійми – чесно – через поріг…
Воно саме час так жанрово тут зомліти,
Та от не виходить – тане на віях сніг…

[…Hey, Joe…]

Так тягне на світло –
На випите дно коридору, -
На голос, на погляд,
на рідну вологість долонь…
Та чується вишкіл:
тупцюю у передпокої,
І пальці –
На клямці
Чекають
Команди:
«Вогонь!»

[Hey Joe,

where you goin' with that gun in your hand?]

*******
**************
*******

[…Hey Joe, said now

Where you gonna run to now?... ]


І, не озирнувшись,
Униз на чотири прольоти…
Я – кам-інь
Я – перс-тень, затиснутий поміж зубів,
Я снюся Великій Воді, що сідає навпроти
Чекати на дельту
І шлюзи,
І сіль з берегів…


[…I'm goin' way down south…

….Way down where I can be free…]

"осінь вечір пора вмирати"
Іван Андрусяк

Ти казав, головне почати,
Ти казав, то є справа звички –
Глухо стукнули об підлогу
Мої стоптані черевички.

А на бильці недбало – джинси,
У кутку – непотрібні крила,
Затісною одразу стала
Надто неактуальна шкіра.
Жарко, серденько, тане шибка
І стікає по підвіконню,
Веслувати сьогодні важко –
Онде сіль проступа на скроні.

Тільки чути: хитає човник,
Вітер виє, мов навіжений,
І гадати, хто ступить першим
На святі острови Блаженних…

Тільки дихати… Тане шибка…
Тане човник… Німіють пальці…
Вплав пускатися…
Ще не пізно…
Не згуби мене…
Не здавайся…
Так і треба… тримайся… хвилі…
Так і треба… земля… вже близько…
Так і… Господи… наче… берег…
Обережно… каміння… слизько…

Так і… Шкіру! Назад – у шкіру!
Твоя правда – лише почати…
Після – знаєш і сам, мій милий:
Осінь. Вечір. Пора вмирати.

Ось і вечір. Пора вмирати.
По таксівках, метро, вокзалах…
Непутяща донька у тата,
Та вона вже про це казала…

Це болючіше збитих ліктів,
Шкода, нікому дати здачі,
Хоч сльозинку б у ніч зронити,
Та великі
дівчатка
не
плачуть…

Пропускають дзвінки нечемно,
Удають, ніби ніц не бачать,
Обирають провулки темні,
Та не плачуть вони, не плачуть…

Так і… будуть тобі поясненням
Мої випиті небом очі.
Ні, я більше тебе не можу…
Ні, я більше тебе не хочу…

Твоя правда – лише почати…
А мені – замести сліди…
Осінь. Вечір. Пора вмирати.
Тіні крадуться до води…

Після такого тебе
Дихати темряву,
Ковтати спрагло
Stale beer effluvia
Поверхом нижче,
Сідати в попутки -
Наскрізно, навиліт -
Збирати суниці
На пожарищі...

Така своя собі,
З халвою і пряниками -
Сама собі мед,
Сама собі й пасіка,
Воно, як по-щирості,
То натура блядська -
Евакуація! Всім без паніки!

Після такого тебе
Винести сміття,
Звести дзоти -
Так, про всяк випадок..
До вуст мені флейту!
Із димного німбу -
Срібні пальці Нопфлера..
О, небо! Не зараз..
Не дайти померти..

Так завтра вранці
Піднімуть мости
Назавжди..

Такий-от вам holy shit rock'n'roll,
Така-от маленька казочка...

Немає нічого ріднішого:
Ці скроні в лещатах Вічності,
Підшкірні ін"єкції радості,
Це дивне ІТ-язичництво,
Ці ребра, якими бавишся..

Чого тобі нині плачеться?
Немає нічого ріднішого
За звичну каву опівночі,
Ця терпка сльоза - Мальстрем.
Ця дурість, з дитинства плекана -
Немає нічого ріднішого-
Як ти собі витчеш-викричиш
З м"якого клубка проблем...

Немає нічого ріднішого...
Богиня розбитих глечиків,
Майстриня безглуздих виправдань,
Володарка збочень, викривлень -
Тю, теж мені, річ яка!

Думки по кутках розіслані,
Лежу собі тихо присмерком,
Пустелею - столом-стелею,
Нахабна, як бозна-хто...
Немає нічого ріднішого, -
Прикинутися причинною,
Укритися синьою глиною,
Вдягнути старе пальто..
І нишком по вулицях-вилицях -
Шукати тебе - єдиного,
Ріднішого-найріднішого,
З нірванним ім"ям - Ніхто...

Отак і я, обличчям до стіни
Стою навшпиньки, ліктями наврозкид.
Нове безсилля з присмаком вини
Сухим лушпинням сиплеться на постіль.
Ой, слухай… ні? А як же це? А ти..?
Gosh, як тремтить зрадливе підборіддя,
Акробатично вигнуті хребти,
І дивно-терпко ти відгониш міддю..
Я викурю, я виблюю, облиш..
Мене ще буде на таких з півсотні,
Гай, велетню, лети, якщо летиш
Над затишком привітної безодні.
Я достою, їй-богу достою,
Веселки спочиватимуть на чреслах,
І шкіру цілуватимуть мою
З очиць німих пророслі едельвейси.
Бо так і я навшпиньки, мов хребет,
В мою безодню мідь летить лушпинням,
Так винувато, ліктями врозліт,
Так незугарно,
Так невчасно…

Выплюнь горечь прожитого дня,
Войди в мой прокуренный рай,
Где покой и причудливы тени.
Мое небо красного шелка,
Мое солнце – замученный пленник
Моих пальцев, холодных и тонких.
Я ждала эту осень,

но в будни ее не вписалась.

О, мой прокуренный рай!
О, мой дымящийся саван…

Oh, would you fold thy powdered wings
To shun the fire?
Or will you walk me overhead
To drain my mire?
Or would you preach a decent lie to earthly beggars
And fly thy promised forty knots
Upon thy cradle?
And if the lusty grin of Fate
Once shines to dig me,
Would you, my angel, be so kind
To pull the trigger?
And if that happens, would you bet
To bring me over?
To nurse me there, scratch my back
And feed on clover?
Or will you take thy Holy Bat
Now to console me
And lay me gently on my bed,
My darling, won’t you?

Вглядываясь в лица детей,
Вслушиваясь в звуки шагов…
Кто-то всполошил лебедей
Метким выстрелом… в воздух.
Так легко сорваться, и – вниз,
Расквитаться с прошлым навек.
Крошится картонный карниз –
Мы одни с тобой, воздух…
За спиной ворота-мосты,
Там нас, верно, ждут до сих пор.
Но за нами след уж простыл,
А вернуться не дает гордость.
Это не моя колыбель.
Я б ушла, да день за окном.
Ты присядь ко мне на постель,
Раздели со мной ложе.
Пятнами забрезжит закат
На едва лишь сомкнутых веках.
Говорят, ты, воздух, мне брат…
И прекрасно! Брат! Ну и что же?

На брамі храму мармуровий хрест.
Страсна відправа із трибун рейхстагу
Хреста гострить, щоб , мов багор, в хребет
Ввігнати ворогу, заходячи іззаду.
Захриплий страх – гірка горобина,
Страх страйку, страти, струсу чи стриптизу.
Старі сатрапи настягають хмизу,
До ранку ватра грітиме тіла.

На варті ватри вірник і весталка,
Вогнетривкі і вогненебезпечні.
Бери таріль, іди й припрошуй палко
Ставати в коло й танцювати вєчність.
Бо ти – ніхто, мій хитрий, хтивий брате,
Ти взятий на поруки й на приціл,
Непевний крок – і я лишуся прати
Ганчір'я з ваших вже ледь теплих тіл.

Радій, мій любий, доки час радіти,
Тупцюй у колі, мов зірки й планети.
Шукай, мій любий, слухай і дивись,
Що є, що буде й що було колись.

На брамі храму мармуровий хрест,
Тут жнуть хрестами, орють і карають,
Ллють піт і кров, не відправляють мес -
Нема коли, бо й коло не чекає.
Тут палять ватри і єретиків
(бо що ж вони не йдуть, як всі, до танцю?),
Ковтають страх, захриплий і гіркий,
І ночі глупої глибокі риють шанці.

Колокол треснул, осыпались звезды
В тихую зелень пруда,
Утро настало ни рано, ни поздно –
Как всегда.

Луч в луч заговаривать Солнце,
Час в час изживать эту боль.
Свет свят пусть всегда остается
Даже, если черен, как смоль.

Жуй, жуй, пережевывай сплетни,
Взгляд из-под лавки, да мордою в грязь,
В землю зубами вгрызайся под плетью
Жидких небес, что смотрят сквозь нас.

День в день расплетает мне косу,
Метит меня раскаленным крестом,
И никаких больше планов на «после»,
И никаких больше дел на «потом».

Это не страшно и это не ново,
Как Созидания вечный закон.
Это – как кровь, та, что в землю уходит
И проступает на ликах икон.

И ни к чему этот скрежет зубовный,
Жалость не в тягость – я больше плачу.
Колокол треснул – осыпались звезды,
Вечер настанет – и я улечу.

Ці сестри входять сміючись
До зали смутку.
Я тримаю свічку
В одній руці, у другій – срібний спис.
Я – Ліл. Мене ненавидять жінки.
Я сію муку.

Їх голоси подібні до валторн,
Що будять мертвих
І ведуть на сповідь.
Там Каїн – цар, і попіл від ікон
В повітрі стигне.
Холодно, мій пане.
Як швидко все минає…


Коли в тобі замкнули бога –
То є кара.
Останній храм –
і той в твоєму тілі.
Ми олівцями малювали луки Гару*,
ми, де могли, приліплювали крила.
Ми грали в бога… довго… і догрались,
Тепер прийди, візьми мій біль і – зникни.
Бо так не можна… у холодній залі,
Мій пане,я, мій спис, північні вікна...

Мій пане, я іще чогось чекаю,
Мій пане, далебі, затерпли руки.
Чого тобі? Кохання? Кави? Чаю?
Мій любий сад і верескливі круки.
Туди я не піду: там сестри, там жорстокість
Сердець, прошитих мудрістю війни,
Зупинених, відірваних від плоті,
Там сни мої клопочуться на дні.
Вони – комахи, в них отруйні жала,
Фасеткові підсліпуваті очі.
Мій пане, слово честі, я не знала,
Не сміла й думати, що сни мої – пророчі!
Одна сестра своє байстря колише -
Одна комаха змахує крильми.
З ледь чутним хрустом розквітають вишні,
А я не бачу… Лихо, пане мій!

Ці сестри входять сміючись
До зали смутку.
Я тремчу і млію,
І тане свічка,і стікають вниз
Скупі сльозини
На ошмаття біле.

змій повзе до мого ліжка -
потрійна посмішка -
пусті очиці - зла мудрість -
картонні квіти розквітають у теплих долонях -
сталеві круки ширяють над коханим садом -
так треба. треба так? о, Боже!
у церкві холодно було -
і я пішла до Тебе -
дивись я ноги збила в кров -
йдучи скелястим небом -
ніхто дороги іншої не дав -
мій ешелон повзе назустріч сонцю -
і п'яна хмара п'яне око мружить -
яке там сонце - чорт його побрав -
амон амор - ерзац-душа на спицях -
губами чорними всміхається лисиця -
м' які вмиває лапи, мов Пілат, -
і згадує курчат ледь теплі тільця -
змій, мов дитина, горнеться до серця -
життя прожити від удару до удару -
оригінальне кредо, хто б позаздрив?
у черепі тварини зріє думка -
та що вона супроти поцілунку?
о змію, ти тепер гордіїв вузол –
котися, змію, я ще хочу жити –

Устав от всеобщей глупости,
От пошлости бессознательной,
Я слышу, как режут лопасти
Отрезок эпохи краденый.
Нас отделяют медленно,
С болью и кровоподтеками,
От пустоты безвременной
Жестами и намеками.
С ревностью и пороками,
С кожей, одеждой, званьями,
С масками и наколками,
Трусов, повес и праведных –
Всех отделяют начисто,
Без эвфемизмов скабрезных,
В непостижимое равенство,
В братство свободы каменной.
Сколько вас, жизнью путаных,
В пыль сапогом впечатанных,
Наскоро в землю вкопанных,
Серым дождем оплаканных?
Братья отнюдь не кровные –
Братья по безысходности.
Равные, рваные, ровные –
Гости из града гордости.

Філософія задоволень –
твій всепрощаючий бог
як триєдність двох –
алогічний кінець і втома –
невичерпна, одна на двох.
І до чого чужі амбіції,
Чиїсь війни, чиїсь традиції,
Цей
Недільний,
Благодійний,
Необхідний
п'яний вертеп?

Никто не увидит,
Как я ударяюсь о землю
В тиши предрассветной,
В молочном, слепящем тумане.
Никто не услышит
Тот страшно шуршащий конвейер,
Который уносит
И более древние тайны.
Глаза, обращенные внутрь,-
От стыда ли, от боли -
Под утро приснятся
Припудренным бледностью лицам.
И будут подмостки,
И будут для каждого роли,
И я буду там
Твоей царственно томною львицей.
Тот первый из нас,
Кто познает экстаз растворенья,
Недолго протянет –
Скользнет между пальцев другого.
Под легкой стопой
Тают миродержатели-змеи,
И рай для двоих –
Лишь застывшее в воздухе Слово.
Останься во мне
Лишь какой-нибудь вечностью дольше,
Я буду твой профиль орлиный
Искать на просвет.
Две древние льдины
Столкнутся той сказочной ночью,
И кто-нибудь вспомнит наутро,
Что нас уже нет.-

Ми були каліками й гупали культями в асфальт,
Вимагаючи визнання, пошани та слави,
Дітей на війні губили, зчиняли великий ґвалт
І, зцілені, врешті з ногами лягали на лаву.

Нас можна взяти пучкою, мов сіль,
Але ніяк не прикладеш до рани.
І хоч би хто спитав: «А що, Іване,
Чи вже поминки кращі од весіль?».
А гордий Йван стоїть собі у полі,
Йому колінця терпнуть й градом піт,
І хто б не йшов: дурний, голодний, голий -
Усяк смикне, де треба і як слід.

Ми були каліками й ночами довбали підмурок,
Ми бачили трохи далі, за межі короткого зору,
Мовляв, нас давно там чекають, немов який Божий дарунок,
Бо кожен із нас – Месія, що носить у пазусі гору.

І брама тоді хитнулась – і нас придушило муром,
І стало немов видніше очам, що до крові звикли.
Нам видали руки й ноги, подлубались у макітрі.
Ми стали розумні й модні – їх татко тепер наш гуру.

І хилиться од вітру мій Іван
(хоч сам-один, а вже пустив коріння),
І прикипів язик до піднебіння,
І дубом став вже молодечий стан.
Іванко кличе криком матір-Русь,
А бачить лиш нахабну пику блазня.
«І хто ж тут де? Ніяк не доберу…
Розсудить вас хіба чортівська лазня!»

Ми не каліки, ні, ми не раби!
Усе, що треба, маєм при собі,
Але, чого не зроблять руки й ноги,
Те визріє лише у голові.

Коли ми були каліками, ми бачили значно далі,
Коли ми були каліками, ми знали, чого хотіли
Коли ми були каліками, ми просто ще дещо знали,
А те, про що не знали, ми вигадали самі.

«…а надвечір випав сніг,
який убив її блакитну душу».
(Гнат Михайличенко
«Блакитний роман»)


То всі наші драми, то всі наші сльози,
Усі наші принципи – бісовій мамі,
Нехай вона кожного вмостить на воза:
В сорочці чи, може, в казенній піжамі.
Наш віз, наш ковчег – ні вітрил, ані весел,
Сидиш, у лайно, мов у золото, вбраний,
І тихо риплять дерев'яні колеса,
Втішаються піснею божії тварі.

То всі наші сльози, то всі наші драми –
Оті, що несеш за лаштунки щоночі,
Цілуєш троянди гіркими вустами,
Розмазуєш грим і мерзотно регочеш.
А потім мордуєш чужі простирадла,
На ранок намацуєш капці під ліжком,
Стенаєш плечима, мовчиш безпорадно,
Одна ненароком не знищена кішка.

Ти вмреш під стакато чиєїсь присяги,
А я буду поряд, не можу не бути.
Всі пнутимуть руки – до раю! до раю!
А в нас із тобою – розітнуті груди.
Шукати блакитні єгипетські душі
У срібних горлянках ґотичних соборів…
Нам, серденько, заздрять ці пики і туші,
Що знають межу поміж щастям і горем.

А смерті нема, є лиш зміна маршруту,
А десь, певно, дім, де чекають й на тебе,
Та слухай: колеса риплять – і це круто,
А більшого нам не дадуть і не треба!

Ти – кішка, я – бастард, якого топили
У водах Міссурі, Дунаю і Нілу.
Я – чесність злодійська, ти – велич в лахмітті.
Блакитні єгипетські душі, блакитні…

А може так і має бути:
Я – янгол з синіми крильми,
У мене горло перепнуте
І горло срібної сурми.

Тут дух чумний стоїть віками,
Тут п'ють щодня за упокій
Й скривавленими п'ястуками
Пихатих мацають повій.

І сіре тісто пре із вікон,
Благенькі вибива шибки,
І постріл в ніч чиїмось криком,
Мов слід маленької руки.


Мене закинуто під сволок,
Крильми зачеплено за цвях
І голуб'ятко з теплим волом
Ледь чутно скаче по дротах.

Бери ці нутрощі принадні
Що їх мені зо зла зрекли,
Й ці виразки, немов троянди
На заяложеному склі.

Заграй на чуйних струнах нервів
На жар оголених грудей
І заступи, мов щит Мінерви,
Мене від хижих цих людей.


Від сповитку до ложа смерти,
Коліно княже, орле мій,
Огріхи, покаяння, жертви
Й жорстокий сонм розбитих мрій.

А, може, так і має бути.
Мовляв, тримай свій coup de grấce.
Мене закинуто, забуто –
Не світ, не простір і не час.