Казали мені, що у дивокраїні
Є яблучні хатки, палаци із дині,
А ще кавунові там їздять машини,
В них замість бензину - солодка ожина.

У дивобудинках живуть диводіти,
Збирають сунички - варення зварити,
І груші солодкі їжак в хатки носить,
Складає запаси на зиму і осінь.

Та де тільки дивний той край відшукати?
На глобусі, може, чи мапі картатій?
Щоб фрукти солодкі від ранку до ранку
Були на обіді, вечері й сніданку.

Поміняй мені чорне з білим,
подаруй кілька грамів сили -
я ж до тебе з крайсвіту бігла,
за собою мости палила.
Я забуду для тебе вітер,
і помру, й сто разів воскресну...
Подаруй мені свого світу -
тихі зими, шалені весни!

Як отрута проріс у тіло -
по краплині із кров'ю, вміло.
Я ж до тебе з крайсвіту бігла!
Необачно мости спалила!
Я позичу життя у смерті,
не втечу - в божевіллі винна.
Подаруй мені дві четвертих -
половину себе...
і...
сина.

А в мене усе нормально,
Дякую, що запитав.
Вже двічі вмирали мальви
Без жодних на те підстав.
Вже друга минає осінь
Без тебе, без мене… нас
Шість сотень холодних: ДОСИТЬ!
Шість сотень. А я одна.
Та, зрештою, все в порядку.
І дякую, що спитав.
А сльози ці так, на згадку,
Без жодних на них підстав.
Щоранку всміхаюсь людям,
За днем пролітає день.
Колись я про все забуду.
А дощ цей пройде! Пройде!

В цьому світі ніхто ні для кого не...
чи це ти не навчилася досі вірити?
у п'янкі поцілунки, парад планет,
у слова, у відлуння чиєїсь лірики.
В цьому світі людина людині во...
почуттями торгує затятий п'яниця.
Хочеш щирості, може, тепла, тривог?
Ланцюги недовіри за кожним тягнуться.
І ніхто ні для кого нічого не...
і нікому не треба зігріти пОдушку.
Хтось, як маску, солодкий складе сонет,
хтось зітхне прехолодним подихом.
Ти до сонця чийогось протягнеш ру...
та відсмикнешся раптом - не лізь, обпалишся!
Тільки ти. І нікого нема навкруг.
Тільки ти. І шукай в пустоті товариша...

Загублене, знівечене,
залишене,
півкроку до освічення:
залиш мене.
Півкроку до пробаченя -
віддалено,
пробачення призначено
до спалення.
Чужими почуттями
заколисане,
знівечене не нами,
тільки списами
убите, розіп'яте,
переписане
живому вже не стати -
сльози висохнуть.
Чорнилами чорнили ми
зі списами
по білому білилами
написане.
Чужими почуттями
заколисані...
човнами залишилися
без пристані.

Заради чого? Заради бога?
Тебе простити? Тебе німого?
Забути сльози? Забути прозу
самотніх ранків, дощів, морозів?
Чого ти просиш? Любов - не гроші
і не заміниш купюру зношену.
Я відпустила - усе простила:
життя змінила, шампунь і мило,
змінила запах, коханню крапка.
Зі мною, може, тобі канапку?
Чого ти хочеш? Зі сліз сорочку?
А, може, навіть у крові змочиш?
Пусти, коханий, складати зламки -
дурна робота, підхмарні замки.

Я жінка, що схожа на іншу жінку,
у мене такі ж, як у неї брови,
так само я мрію про мрію взимку
і очі мої все такі ж, не нові.
У мене,напевно, як в неї, вдача
і розмір ноги в нас один - не дивно,
я жінка, що схожа на іншу, значить -
нічого нового: константи змінні.
Я в слід по її слідах ступаю,
іду, пропускаю її в фарватер,
і знаю: давно вже не йду по краю,
я переступила - хоч мить літати.
Я жінка, що служить люстерком іншій,
вона нам обом нафарбує губи.
І спогад на двох в нас один - торішній,
чийсь номер мобільного - спільна згуба.
Я жінка, що схожа на іншу жінку,
та погляд її все ж не мій, одначе,
хоч книжка у нас на одній сторінці,
вона в задзеркаллі щасливо плаче...

Пролітають секунди неспішно,
Вже відцвів і бузок, і жасмин,
вже кохання весняно-безгрішне
відгоріло, пройшло до зими...


Не тріпочеться птахою серце,
відспівали своє солов'ї,
призабуті у клопотах терції -
ними травень мене напоїв.


Завмирають обрАзи асвальтово,
що весною боліло - прости.
Мармурово-вокзально-базальтово
наче час на пероні застиг.


І неспішно минають хвилини,
кадри псевдо-німого кіно,
все неначе поривом заклинило -
рушив світ, а куди - все-одно...