Весна зафарбовує ночі в ласкаво-червоне,
Нічим не спотворить твій смак у мені безперечно
І вміст у крові нерозведеного алкоголю
Нам каже, коханий, що все це так швидко конечно…
Можливо, списавши кінець у безвартісних віршах,
віршами й втиратиму сльози як стане нагода,
я все уявляла собі неймовірно гостріше,
це все моя надто мінлива жіноча погода.
Сказавши, що піду, надію залишу лишитись,
Навіщо рятую нас кожним рядком? – незбагненно!
Хіба все отак от могло б у весні закінчитись,
хіба ж мої очі твої розшукали даремно?

Зовсім мовчки, не кохаючись більше,
Залишаючись лиш у обіймах,
Ти крізь очі мене видивишся,
Як бувало лише у фільмах.
І нічого вже не залишиться,
Бодай натяку на незвичне.
Ми тепер вже занадто рідні,
Ми тепер вже занадто дотичні…

ти відчуватимеш так,
а потім вже не кохатимеш.
ти програватимеш час,
ніколи не забуватимеш...
як налягає ніч,
всупереч нашим логікам,
барвами протиріч,
звичним сучасним хронікам.
лежачи на спині,
граюсь твоїми ролями,
холодно не мені,
труєній алкоголями.
знову заллється світ
й світло на наші поверхи.
це лиш єдина ніч,
холодом твоїм зкована.
не осягнувши сенс
і слів правомірне значення
я не кажу прощай,
я кажу допобачення.

Замерзаю належним чином –
Від кінцівок і до серцевини.
І цей дощ вже нічого не змінить
У байдужості зимної днини.
І проходять чужими мимо,
Ті, що вчора були моїми,
Чомусь очі відводять гнівно,
Ніби принци вони чи царівни.
А я пальцями їх малюю
На піску чи на мокрій глині,
Вже не плачу, а лиш сумую
У байдужості зимної днини...

Неймовірності сповнений день,
Старомодністю зваблені миті,
І ми з вами такі молоді,
такі справжні, такі соковиті.
І блискучий від зливи асфальт,
У ліхтарному жовтому світлі,
Фіолетом відсвічував в тон,
Тому шалу , що виснув в повітрі.
І тянучою гумкою час,
Уповільнений плином розмови,
Не спіткається більше об нас,
А докупи нас зліплює знову!

невисловлена пустка моїх снів
і ночі, й дні, і вечори, і ранки,
загублені між стомлених рядків,
слабкої на кохання графоманки.
самоаналіз. самосуд. сама,
як вічний в"язень штучної безодні.
і та нормальність, нібито тривка,
такою не здавалася сьогодні.
і скромно так, кірізь сенсори в думки,
просочувались крихти інформацій,
про те, що я не вижила таки
в процесі мисленнєвих інкарнацій...

Можливо ти знайдеш красу у ржавіючих кранах,
Розітнеш мелодику світу по стомлених ранах,
Розкажеш тим дітям, що ніч переходить у ранок,
А ранок пролазить у вуха із шепотом мавок.
Змалюєш ці крила, протруєні чистим бароко,
Поблажливо зміриш очима, а може й жорстоко,
Ти став невіддільним від нетрів моєї нірвани,
Реальність існує для тих, кому бракує Ханни.

безмежність світу сягає апогею,
ти вже не знайдеш свого в цьому русі,
бо ти вже не народжуєш ідеї,
а з нарисів чужих творити мусиш.
Хапаєшся руками за повітря,
астматик модернованого світу,
Лови своє прописане до крапки,
Губами, що не знали алфавіту.
Крутися у прозорості вологій,
Де те що звав колись коханням?
Народжується світ. Світопологи
Не заглушити меншості зітханням.
Кричить твій щирий Бог,
що буде далі?
А далі вже не буде...

Залишаючи настрій на завтра,
синім маривом сходить додолу
Та пропита вчорашнім неправда,
що дає мені право на втому.
Неможливість знайти рівновагу
В ідеальності металобрухту.
Небезпека лишилась позаду
Простягати безпомічну руку.
І тривалість така ефемерна
Твого щастя у вільному леті.
Твої пальці колючі, мов терна,
Загубилися у Інтернеті...

Маленькими сірими плямками
По тобі просувається місто.
Звільниш від кольоровості
Дорогу йому врочисто...
Я люблю тебе дитинного,
Налитого юним шалом.
За ним мої очі плакали,
І серце моє кричало.
І руки твої, мов зраджені,
Отруєні марним ділом.
Суспільство ще не вдоволене,
А плечі вже обважніли...

Втрачаючи бурштин свого дощу
Ти викрапав мене непомилково
Я більше тебе в зиму не пущу
Я до розриву мозку не готова
Ти залишився в літі наче мавр
Хоч білий був волоссям і очима
Такі як я зимують в однині
Лишаючи все тепле за плечима
Немає в мене віял й парасоль
Щоб плоть твою від сонця захистити
Я не приймаю в зиму твій вогонь
Він весь мій спокій може спопелити
Ходжу самотою, мазком на полотні
Та споглядаю фільми твого літа
Зустріну вже тебе хіба що в сні
Жалем і болем щільно оповита...

ти знаєш як, втікаючи пісок,
мій поцілунок лив крізь твої пальці,
лякаючись від об’єму думок,
ми ледве прокидалися уранці.
До нескінченності не прагну вже давно
Не тілом ні душею, що ще маю?
Світлинами заклеїла вікно,
І бачила лиш посмішку безкраю.
Та барвом з неба листя опаде
І переб’є склянки собі не щастя
Мій дощ уже давно тобі не йде
Бо це було б безглуздо і невчасно...
Ховаючись в печери подушок
Я м’якістю ділитимусь зі снами
До безлічі минулих помилок
Я бережно торкатимусь руками.
І марячи на плечах не твоїх
Згадаю та відплачу безпричинно,
Помічу у відлунні своїх лих,
Що образ твій зникає так невпинно...

Вбиратися як завше у червоне
Триматися за руки так нестерпно,
Коли твоє кохання охолоне,
Не вимовивши імені посмертно.
Ховаюся за рештками надії
Бо ще люблю невчасно і не в міру
Твій погляд лиш для мене не жевріє,
хоча лише мені проник під шкіру...

чому я повертаюся завжди
на стерті кола власної безодні?
чому мої думки немов кати,
спіткаються об тренди вже не модні?
Чому не перепалено мости
Між правдою та горами омани?
Бо справдженою мрією лиш ти
Спроможний зализати мої рани.
Чому не день, навіщо клята ніч?
Як шрам на тілі цегляного міста.
Кидаються цілунки наутіч
Від мого світу втраченого змісту.
Чому війна, чому ти знову мій,
коли я не сама, хоч і самотня?
Я підніму повіки, я не Вій
Хоча в моїх очах сама безодня...
Чому твоїм мовчанням у вустах
Ховається моя велика правда?
Про дощ, про осінь у твоїх сльозах...
Бо кожна крапля справді того варта.
Чому я знову бачу твої сни
І навіть повертаючись додому,
Твій запах ледь навіяний дощем
Із тіла виганяє терпку втому!

Раптом втратити дощ і відчути як падає з неба
Не краплини дощу, а вологий від плачу пісок
І заточені битвою з власною сутністю нерви
Посезонно міняють іржавий серцевий замок
Я серйозності очі впізнаю й навпомацки вип’ю
Розітру по холодних зап’ястках все те що було
Нездійсненним в моїх надіях нещадно убито
І розвію по шкірі твоє залишкове тепло
Не цілуй моїх пальців вони вже торкалися сонця
Не брудни своїм доторком крові моєї весни
Бійся тиші, яка просочить непомітно крізь скроні
Не засни в мому ліжку, лишися, але не засни...

Випадковими зв’язками, фразами,
Я на тебе хворію. Ти
Був умовами обов’язковими
Щоб нарешті до крапки дійти.
Перельотами дивними фразами
не втихає навчальна гра,
ти пройшов основними фазами –
Зорепад. Снігопад. Мара.
Занепали і зовсім вимерли.
Всі ендеміки цих лісів,
Епідемію ти поширював,
На наркотики ти підсів.
Коливаннями з боку темряви,
Пасадоблем пройшовши залу,
Ти хвалився своїми іклами,
Бо мене вже тоді не стало...

холодом не здивуєш шкіру
як не здивує небо сонця схід
мороком перемажу вміру
лагідний твій прихід.
Кригою на зап’ястя
Я накладаю шви
Пахнуть водою долі
Живих і напівживих.
Кроки збудили мертву
Тишу вчорашніх мрій
Міцно своєю рукою
Рота мені закрий...

кришталики блукаючих думок,
народи що губилися в пустелі,
пропита доля вуличних дівок,
що грали свої ролі у борделі.
випалювання вуглями очей,
гарячі пальці п’яної безодні
і запахи схвильованих ночей,
і тихі демонстрації народні.
безликі тіні знищених лісів,
ходячі трупи вічної спокути
і легкі кроки діви по росі -
все до надриву завтра має бути...

Ти крові випивши склянку
Облизуєш пристрасно губи
Чи варто прожити до ранку
Якщо ти вже більше не любиш.
Брунатними барвами листя
Мов нутрощі вбитого вітру
Злітає додолу – дивися,
Як пристрасть міняє палітру.
Летюча прозорість у ліжку
Не пристрасть, а класика жанру
І гордість розпродана трішки
Дозволить впадати в нірванну.
Безпристрасно зварена кава
Налита в надтріснуту чашку
І я не така вже й цікава
Мене забувати не важко.
І море безводної тиші
Наповнене присмаком неба.
Що кожен про себе напише?
Що пристрасть, без мене й без тебе?

Я бачу твоє небо в себе вдома,
Я розливаю спокій на підлогу,
І лиш на тебе виливаю втому,
Бо ти найближчий скронями до Бога.
Ти мене бачиш у блакитних росах,
Тримаєш своє лихо в павутинні,
А щастя ти тримаєш в моїх косах,
Бо від природи в мене вони сині.
Малюю ночі світлом твого серця,
А дні теплом щоки твоєї.
А ти до купи ліпиш скельця
Дзеркал журби своєї і моєї.
Ми з ночі повертаємося в ранок,
Щоб випити по чашечці сумління.
Я випиваю з тебе свій світанок,
А ти із мене все своє проміння.
Я розділяю тебе на хвилини,
А ти мене на сонячнії роки.
Ти знову чорно-білий, як світлини,
А я льодок у повній склянці соку.
Ти лиш моїм зап’ястком лівим мариш,
Бо він вночі виблискує казково.
А я твоїх міцних плечей примари
Із тисяч віднайду безпомилково.
Ми лиш безодні сильно боїмося,
Там де без мене й тебе треба жити
Ти світлячків вплетеш мені в волосся
Щоб випадково десь не загубити.