Щось таке зі мною відбувається –
Смерч пронісся – голова в кущах.
Гляну – серце кров’ю обливається:
Постаріла мама на очах.

А мені все ніколи і ніколи.
На деньок заїду – і «в шлею».
Боже правий, де мої канікули?
Все якісь екзамени здаю…

А нам хай заздрять. Ми щасливі.
Вогнисто в полі мак цвіте.
А ми з тобою – особливі,
Хоча й не думаєм про те.

А нам хай заздрять. Ми багаті.
У нас про всяк випадок є
На кожнім хуторі – по хаті,
Де нам зозуля ще кує.

Нам заздрять. Ми талановиті.
Бо хто б крім нас на світі зміг
Весь час – над прірвою у житі…
На скільки б вистачило їх!

Перед Богом маю борг
не тому, що не молився.
Має впевнитися Бог,
що в мені не помилився.

Обнімав тебе, кохану,
уві сні, як наяву,
потім клав, коханням п'яну,
на шовковисту траву.

І тіла здригались наші
наяву чи уві сні?
Прокидався... Боже, краще б
ти не снилася мені!

***
Запросив тебе на каву.
Сам собі не признаюся,
як я вечора чекаю!
Як я вечора боюся!

***
За любов платити треба гроші!
Досі якось це ігнорував.
Всі, кого задурно цілував,
вибачте мені, мої хороші!

Скільки буду, як скло без оправи?
Бо життя таки справді одне.
І мені захотілося слави!
Хто ж без неї згадає мене?

Захотілося стати багатим,
Мандрувати до різних країв,
Захотілося сад коло хати
І співочих в саду солов’їв.

Що б не йти ні до кого у служки,
Не тягнутися до булави.
І померти у герці, як Пушкін,
На руках молодої вдови.

Якихось триста днів росте живіт.
Нічого не буває із нічого.
Нова людина проситься у світ,
Сама іще не знаючи, для чого…

Колиска вліво-вправо гойд та гойд,
І пісня, в якій слів не зрозуміти.
Хто проситься на світ, той вже герой,
За те, що мусить жити і терпіти…

Не люблю я ні куті, ні меду.
Знаю – вічність треба заслужить.
Я пишу історію моменту,
У якому довелося жить.

Час нещадно знищує клітини.
Я спішу, він також поспіша!
Я пишу історію людини,
У якій живе моя душа.

Сорочка липне до лопаток,
Страх переходить в каяття,
Здається – все… Та знов випадок
Мені врятовує життя!

Отак, мордований віками,
Я піднімаюся з колін
І мушу знов котити камінь…
І знову скочується він!

Кожен день кудись спішити
Безпорадно.
Як це просто – в світі жити,
Як це складно!

Кожен день шукати їжі
І спочинку.
З кожним часом дні гіркіші
На перчинку.

В старість увійти, як в річку,
Посивіти,
І погаснути, як свічку
Гасить вітер.

Ближче, ближче, ближче кроки.
Може, встигну, може, ні.
Рахував раніше роки,
А тепер рахую дні.

Хоч тонку і маю шкіру,
Лізу через живопліт,
До кінця усе не вірю,
Що мені не двадцять літ.

Ближче, ближче, ближче кроки!
Боже, чом я не глухий…
Кожен час, живий допоки,
Незбагненно дорогий.

Ближче, ближче, ближче кроки…

Струмок, як шашіль, точить
Землі драглистий глей.
Дощ весняний батожить
Рябих своїх коней.

Сорочка перкалева
Пішла на онучки.
Купаються дерева,
Ворушаться бруньки!

…А трава собі росте,
Скоро вишня зацвіте.
Поговоримо про грішне,
Бо воно таки святе!

Листя висохле, торішнє,
Теплий вітер розмете…
Будем голосно про різне,
Будем пошепки про ТЕ!