напувала
з криниці срібної
коня жовтого
коня білого
і зміїлися
гриви світляні
і на небо
лягали тінями
то волошками
то ожинами
хвилювалось
зелене озеро
на долонях
у вітру
погляди
зосенілих
очей ромашкових

Л. С.

Поплачемо, сестро,
з невірою в сльози й слова.
Згадаємо потай про те,
як збуваються вірші.
Найперші. Останні.
Єдині. Гіркіші. І гірші.
Розірветься небо
і злива впаде на жнива.

Все бачено, сестро, –
засуджено й страчено нас.
І сповіді наші
так личать Дракону і Змію.
Не буде кордонів.
Залишиться “вірю” й “не вірю”.
Покотися сонце достигле,
мов яблуко в Спас.

Час втрачено, сестро...
За нами ховається страх.
Ми втрачені часом
і спалені вогнищем листя.
І вир, ніби вирій.
І заповідь перша: “Не бійся!”
Покотиться сонце
і яблуком стане в руках.

Тихий, скривджений час
За лаштунками мрій —
Він ще прийде до нас
Довгим плином подій.
На долоні весни
Сніг тополі зів’яв.
Час ввірвався у сни —
Барви осені вкрав.
Світ напивсь досхочу,
Вже краплинок не треба.
У хвилинах дощу
Потонуло крайнебо.
Ми ловили пташок
В час достиглого жита.
Подивись, хто прийшов?
Час вже хліба просити.

твоє лігво
не впустить незваних гостей
навіть сни не увійдуть
якщо ти не схочеш

я спивала
отруту холодних ночей
і співала з тобою
мій названий вовче

твоя зграя
нічого не знає про страх
що ховається й гасне
у глиці зеленій

я одна
я залишилась в чорних лісах
зграя знає
про мене

насправді:
дерева
ніч
ожинове небо
відчай
стираючи сон з облич
вертається сонце

писатиму:
плачу
я
насправді
за себе гірша
у мене гостює тиша
у мене немає сліз

у мене ночують сни
не прийдеш
не час
не привід
докрикнути б до весни:
в написане – вірить!

Збираю скалки світлих вітражів.
Ховаю закривавлені долоні.
Гуляють степом потойбічні коні
І коники в траві чекають снів.

Запалять світляки сріблястий мох.
Блукає вогник у терпкій ожині.
І на іконі в срібнім павутинні
Стьмяніли барви. Зажурився Бог.

Мій кіт пішов. Дощами вкрились віти
Десь за межею охоронних веж.
А небо вже втомилося горіти -
Лише вдихає дим чужих пожеж.

Гербарій світла – спомини про квітень.
Пожовкле сонце травами повзе.
У мене тут свічок ніхто не світить.
Лиш мишеня рукописи гризе.

У полоні небес вільний птах.
Серце в клітці тісній завмирає.
Ластівки — ноти вітру на мокрих дротах:
Я, здається, мелодію знаю.

Дощ кружляє, летить, заколисує.
Небо плаче останньою піснею.
На дроти хтось краплинки нанизує.
Тільки осінь залишиться пізньою.

Хтось мені присвятив цілий дощ.
Я сховалась у ньому від себе.
Білі блискавки різали вздовж
Темно-сіре налякане небо.

Ще солом’яний кінь
серед степу шукає дорогу.
Їде верхи дівча.
Небеса заблукали в траві.
Світ ще зовсім новий.
Посміхається.
Дякує Богу.
А у сонному лісі
соснові шишки ще живі.
Крижані кораблі
навесні відпливуть
і… розтануть.
Чи було? Чи здалось?
Шепотіла ріка:
«Не покинь».
І тонули думки.
Озивалась стривожена пам’ять.
Їде степом дівча,
поспішає солом’яний кінь.

Ти рятуєш мене
навіть тоді
коли я забуваю про Тебе
коли звертаю у нетрі
ненавиджу і не вірю
коли ворожу на картах
коли спокушаю долю
на чорних пісках на водах
коли проступає відчай
і очі не бачать світу
рятуєш
навіть тоді
коли я кричу: не треба
навіть тоді
коли я питаю: навіщо
навіть тоді…

Зачаруй і зігрій, і зваб мене
Білим сонцем, холодним листям.
Зупини мене, сестро-яблуне,
Десь далеко за передмістям.

Дні ступають ногами босими.
Сни шукають легкої здобичі.
Ясени вже умились росами
І тремтять у зеленім вогнищі.

Тінь свою на землі залишу я
І дощем увійду в криниченьку,
Та й полину до моря тишею –
Захисти мене, сестро-річенько.

Мене замовчать спогади твої.
Мій брате вовче,
Де твій ліс подіти?
Вже листопад гуляє на ріллі,
На стежці в літо.
Пожовкне серце місяця, впаде,
І захлинеться,
І потоне в плавнях.
А вітер пісню вирива з грудей
І душу чавить.
Мені по вірі – лісу світ.
Мій брате звіре…
Очеретяний сум боліт.
Слова безсилі.
По вірі – вити. Листопад.
І чорні свічі.
Ти не повернешся назад
В мій тихий відчай.