Мерзнуть у вітринах манекени…
Пише осінь цілий день листи:
Мне, жбурляє в ноги то зелені,
То строкаті, жовто-золоті…
Все не те! Знов вітру на поталу
Кинула чергову жменю слів.
Вітер перестрибнувши октаву
Над листом тонесенько завив
У шибках будиночку старого
Де тепер модерний магазин.
Де вчепившись поглядом в дорогу
Мерзнуть манекени вздовж вітрин

Колись жив ліс дубовий за селом,
Де стрічку-річку випростали в рів.
Куди тепер податись за грибом?
Дуби давно скосили до грибів…

Між тих дубів розстріляний мій дід,
За них бабуня шила куфайкú,
Ламаючи в сибірський сірий лід
Заґратних днів хвоїнки, як голки…
Серця дубові динаміт дістав.
Наруги ж не пробачила земля:
Не прийняла ні жита, ані трав,
Лише бур'ян засіяла в поля.
Про це чомусь не згадує село,
Мовчить, ховає очі у садки
І віспини бур'яном затягло,
Що залишили видерті пеньки.

Аби ніхто не оскверняв могил
Повиростав ожин колючий дріт
Між бур'янами й досі стогне пил
Гіркий викашлюючи динаміт.

Ковтаю темряву великими шматками,
Однак безсоння знову не здолати.
По шибці дощ снує тоненькими рядками,
Дописує безмісячну сонату.
По склу діези і бемолі пропливають,
Заплутані в потоки срібні ноти…
Чому в вікон завжди така коротка пам'ять:
До рання ані нот ані скорботи.

Про що він думає, старий забутий глечик
В траві некошеній під плотом за садком?
У нього в серці оселилась порожнеча.
Але ж колись там тепло пахло молоком...

І що за сни він бачить в тиші серед ночі?
Через розтріскані старі боки в дірки
Зірки допитливі знайти щось мабуть хочуть,
І потай порпаються в ньому залюбки.

Чи він боїться сам у себе зазирнути,
Щоб не розлити свою темряву в світи,
Щоб не впустити в трави чорної отрути,
Щоб не спалити, щоб не обпекти…

Отак і я тепер, як той старезний глечик...
Здається й досі наче пахну молоком,
А зазирнеш – пекуча чорна порожнеча
Папір забризкуючи стелиться рядком.

Ми запиваємо солодким чаєм
Безсилля власного гіркоту.
Такі собі кухонні патріоти…
Воюємо і печиво ковтаєм.
А спорожніє чайник і горня:
Ідемо з кухні – скінчена борня.

Всю ніч між хмарами хтось рушив стіни
І світло то вмикав, то вимикав:
Когось шукав безтямно і невпинно,
І темряву у відчаї змивав.
І врешті та розтанула під ранок.
А хтось незнайдений лишивсь на самоті...
І тільки липа стомлена на ганок
Розсипала всі крильця золоті.

Стомився день спекотний , а надвечір
Упав у травах, молоко розлив...
Згріб під пахву свій спорожнілий глечик
І без вечері десь за обрії побрів.

Розтанув день... Тепер крізь чорні вії
Будинки продирають жовті очі.
Бреду, ковтаючи парфуми ночі,
А "завтра" вже у голові сивіє…
А онде місяць у гіллі сховався
І дивиться як ніч вмикає зорі…
І ліхтарі… Туман прозорий
У серце стомлене прокрався…

Я бачила старий бабусин двір,
Коли відвідуваати їздила... могилу.
Іще всміхається, як оберемок зір,
Квітник старий замріяно з-під пилу.
У затінку густому за столом
Тепер смакують горобці обідом,
Що натрясли із винограду всі гуртом,
І кожен дякує цвірінь ком ситим.
А в умивальник дощ води налив
І ловить крапельки сусідська гуска.
Розсипав сад по жмені яблук, слив.
Їх позбирає їжачиха-боягузка.
Колись приходила вона за молоком,
Бабуся їй лила його чимало.
Ми їжачат ловили за садком,
Вони малими в руки нам давались.
Ось будка, де рудий кумедний пес
Махав хвостом до нас, вітаючись здалека,
Вхід павутиною заплетений увесь…
І пса шукати відлетів старий лелека…
В старенькій хаті похилився дах.
Під шифером там гороб’яче місто:
Пугач тривожить часом їх у снах,
Їм трохи душно в ньому, трохи тісно…
Старенька хвіртка більше не скрипить –
Схилилась, і кутком на трави сперлась.
В берези на плечах лежить блакить,
А влітку мабуть пахне в полі верес…
І тішаться кудлаті бур’яни:
Ніхто мотикою їх вранці не лякає…
А на стовпі старому боцюни
Пташат до вирію готують і до зграї…
Моє дитинство там блукає крадькома,
Попід горіх, в бузок шмигне, в малину…
Лише бабусі на подвір’ї вже нема,
Вона влилась у зграю журавлину.

Зчинили галас коло вікон, просто-так
Сімейство ластівок, мабуть з десяток
А кішка носом… лапкою… ніяк.
Стрибнути міриться хижак...
Стрибок! Удар!.. і що воно було?
Дурненька кішко, не помітила ти скло!

Хто сказав, що тролейбус не птах?
Будить свистом щоранку місто
І літає, хоча й на дротах,
Хоча зовсім повільно і низько…
Коли в вирій птахи відлетять
Спорожнілих тролейбусів зграї
На зупинках у дощ, як пташат
Мокрі стомлені нас чекають…
Там гукали й мене під крило,
Але в мене грошей не було.

Тріпоче хвостиком намисто гороб'яче
На висохлій галузці горобини
І з листям падають в траву хвилини,
А за хвилинами дощі ледь чутно плачуть

Самотня жінка... Сивина на скронях...
І з пензля капає на полотно життя
Лишаючи краплини на долонях,
В рубцях ховаючи безмовне каяття.

Вона уся тепер у цих полотнах:
Що з серця вирвала, що обтрусила з вій,
Чи з тисячі ночей, таких холодних
Підвладних лише їй одній...

Розсохлись губ німих пустелі,
Язик приріс до піднебіння...
Кого просити про спасіння?
Цей день?.. криваві акварелі...
Прокляття врізалось петлею.
Розтоптаний, німий, безликий,
В тремтячому гіллі осики
Повис між небом і землею.
І ворон чорне задзеркалля
Зіницц не зважився розбити.
І дотиком гидує вітер.
В сухих долонь черстве провалля
Ховались зернята отрути
Та з брязкотом глухим безсило
Їх пальці зморщені впустили
Іще живими для покути.
...Тепер розсіялись світами
І проростають на камінні
Черствих сердець в гріхах гордині
Всі тридцять зерен срібняками.

Мене змололи до останку жорна часу.
Тепер я борошно пухке, духмяне...
Поллють дощі, а осінь підрум'янить -
Я стану паляницею одразу
На підвіконні, наче кішка, потім люжу
І буду ти-и-ихо-тихо муркотіти...
А завікном клопочеться все вітер:
Пере в блакиті сіро-білу пряжу,
Та мчить розвісити, нехай собі стікає...
І вікна мокрими вкриваються рубцями.
Пожовклий лист танцює танго з папірцями.
А я черствію на вікні і засихаю

Старенька хата вікнами п'є небо.
Долівку миють їй то роси, то дощі.
Нема людей, то й даху їй не треба
І можна дихати зірками уночі.
Кружляють в хаті білі заметілі:
То віхоли, чи то вишневий цвіт.
І тонуть в травах стежки посивілі
Де загубився чийсь забутий слід.
Чому ж так схожа хата та на мене?
У нас обох розтріскалась душа,
Тремтить сльозою на повіках клена
Загублена, забута і чужа.

Сорочку кров'ю вишили і вбрали,
І голіруч із терня виплели вінець...
Розп'явши, воскресіння не діждали.
Бо зраду викохали в темряві сердець.
Тепер Ти може б вірою воскресла,
Та віру вирвали, аби зростить рабів.
А тих що плащаницю недонесли
Вдягли усіх у саван зболених снігів.
А може досі із твого розп'яття
Бодай хоч цвяхи часу виїла іржа...
Прокинься, встань і розпали багаття!
Бо, може й рабська, та болить мені душа.
24.08.2005