Тобі сорочку кров'ю вишили і вбрали,
І голіруч із терня виплели вінець...
Та розіп'явши, воскресіння не діждали,
Бо зраду викохали в темряві сердець.
Тепер Ти може б з віри полум’я воскресла,
Та віру вирвали, аби зростить рабів.
А тих усіх, що плащаницю не донесли,
Вдягли в дірявий саван зболених снігів.

А раптом, все-таки, з незламного розп'яття
Бодай хоч цвяхи з часом виїла іржа?
Молю, прокинься, розпали своє багаття!
Бо, може й рабська, та болить мені душа.