Я тебе у себе закохаю
Та не квітів оберемком - ні
Кожна квітка, знаєш, висихає
Як забрати квітку від землі

Я тебе у себе закохаю
Не дарунком золота брязьким -
Золото до інших промовляє
Мій секрет залишиться німим

Я тебе у себе закохаю
Не сніданком каво-запашним
Хай сніданок тішить й надихає
Але я закохую не ним

Чим же я закохую спитаєш?
Де мої таємні голочкИ?
Тільки в тому, що тебе кохаю!
Тільки в тому, що весь світ це ти!

2012

В очах сльоза
Як знак біди
Всі руки за
Та проти ти

В руці весь світ -
Пуста рука
В волоссі сніг –
Весна

Із вітром в такт
З сльозою в крок
У небі знак
Горить для двох

Та ти один
Нема її
Усе спалив
У цій весні

А ця весна,
Це не обман,
Щось додала
До твоїх ран

Чи це сльоза?
Чи талий сніг?
Ти не сказав
Усе, що міг

Ти промовчав
Бо йшов вперед
Все відчував
Бо був поет

В тобі сльоза -
Не знак біди
Хоч всі і за
Та проти ти…

06.04.1997

Тридцятирічних марш. Це ми - глядіть!
Позаду - щось, попереду - нічого
Хтось падає, пів траури на мить,
Більш нІколи - серЕдина дороги

Шукаєм затишок - знаходим гармидЕр
Всі сили пущено на те, що вже в кишені
I час, цей найстрашніший мародер
Крокує маршем по душi-пустелi

Поспати би, та сон уже пішов
Дрімоту й кволість передав у спадок
Три кави махом, бiс iз ним з тим сном
I п'ятдесят з товаришем. Порядок!

Невiрнi i непевнi як цей свiт,
Що вперто ми змінити обіцяли
Назмiнювали щось, та бачим лiд
В очах які нестямно так кохали

I в зачiски мiнливi половин
Вiдмiряли неточно та дбайливо
Цi краплi прикрих молодих сивин…
Та в п’ятницю однаково на пиво.

Крокуємо, хоч не стрункі ряди
I кроки рiзнотактом стоголосим
Виспівують мелодії весни,
Та нам глухим у всьому чути осінь.

Ми не сумісні за резус-фактором
За крові групою, за гороскопами
Але ти знаєш, мені однаково
Чи буть кармічними чи випадковими

Ми не найкращі, не найвзірцевіші
І не кіношна у нас лав-сторі
Чорноквадратні ми як Малевичі,
Лакеї вірні чужих Асторій

Ми наче втомлені кенійські стаєри
Всі нами виграно олімпіади
Життю розпродано фальшиві флаєри
І в душах Морісона Cофт-паради

Ми у комфорті та забезпеченні
Все до ладу у нас та щось не грає
На шлюбострату тепер приречені
І рушники наші і короваї?

Ми не сумісні за резус фактором,
За крові групою, за гороскопами
Та криголамам не йти фарватером!
Не крокувати нам чужими стопами!

Як з вашою сотнею фобій
і вашою сотнею маній
Віддати вам владу змогли
Ми в нашій Файній-Юкрайні?

Як з вашим щирим безбожжям
і вашим шаленим стобіссям
У найми ми вам віддали
Наше премудре Полісся?

Ми мали б прекрепко спати
Не бачити, недочувати
Тоді, як вам віддавали
Б’ютіфул наші Карпати.

Пакуйте валізи хутчіш
і стрИбайте по вагонам
Підходимо, ми уже тут
Кінець вашим декамеронам

Поплакати буде час
Дамо вам із півгодини
Стрічайте з квіткАми нас.
Юкрейніан ми хунвейбіни.

Померти на хресті не всі достойні честі
Лиш злодії й святі, лиш злодії й святі
Лиш темні і покинуті, покарані й воскреслі
Хто зцілював людей і йти міг по воді

Любити всіх людей усім не стане серця
Не кожного душа простити може все
Не всі як Він, хто так як Він назветься
Він був один, Він ще колись прийде

Прийде колись сюди для того щоб померти,
Померти на хресті, все знову як тоді
І кров’ю на хресті спинити круговерті
Як роблять це завжди лиш злодії й святі

20.05.1997.

Білі сніжинки танцюють
Білі вальси свої
Ніжно тебе поцілую
В ніжні вуста твої

Білі сніжинки розтануть
Бо тепло у нас в серцях
Злегка торкаюсь вустами
Чую тепло на устах

Беру твої лагідні руки
І подихом грію своїм
У тиші зимових звуків
Ми чуєм сердечний грім

Надворі зимова казка
В обіймах щастя моє
Щось інше помітити тяжко
Коли все що треба є

Jan/febr 1999

Дивні ритми життя
Зрозумілі не всім
Дивно б’ються серця
То іде вона й він

Дивні дотики рук
Невідчутні й міцні
Скільки щастя і мук
В дивній цій дивині

Хтось промовить люблю
І відразу ж – луна
Чи то може я сплю?
Все така дивина…

Дивні-дивні думки
Дивні ці почуття
Ти і я диваки
В диві цього життя

August 1998

Я майже що вбитий, я майже що мертвий,
Лишилась дещиця – до серця мікрон,
Мій мозок порожній, і майже що стертий
Останнє щось бачить. Якийсь віщий сон?

Розхнюпався зовсім, неначе дитятко
Розтер оченята німим мозолем
Скоріше покличте і маму і татка
Щось сталось сьогодні з малим королем.

Якийсь надто чуйний чи надто затятий
Як вперше зіткнувся з людським на Землі
Забув як вже років тому із десяток
Не вірив нікому і навіть собі?

Скакав оптимістом по снах веселкових
Співав про поразки лихих королів
А зараз дивуєшся голосно з того
Що сірим затхнуло із тих кольорів

Відкинь кольоровість, спектральність, прозорість
Зніми окуляри і очі протри -
Навколо реальність, а не ілюзорність
Навколо все справжнє, а не твої сни.
......................
Зітхнувши допив я свій чай запівнічний,
За браком води не прибравши пішов
Цей день був тяжкий, але не трагічний
Якщо він не вбив мене, то не зборов.

Незраджені Христи, Непрощені Іуди
Фанатики дощу і сонячні сини
Куди ідете ви, з’явились ви з від куди?
І звідки знати вам хто є насправді ви?

Пророки ста ночей, що будуть за ста днями
Поборники гріхів та тільки не своїх
Кричати можна так піввіку, до нестями
Але як ви святі – то як вам знати гріх?

Противники брехні, які не чули правди,
Ні-те-ні-се-борці, з прихованим Ай-Пі
Чи зрадьте чи згрішіть, хоч раз підіть зі стада
І може буде шанс померти на хресті.

Ти лиш мій друг, товариш, вартовий
Моєї вірності і безпорадності німої,
Ти та з якою я нестримно молодий,
З якою майже що стаю самим собою.

Ти лиш мій сон, незбутній чистий сон,
Який ніяк я додивитися не можу,
З тобою серце битись хоче в унісон
Та серця твого я не потривожу.

Прости мене за те, чого не зміг,
Прости мене за те, чого не буде,
Собі ж простити цей пречистий гріх
Не зможу і нічого не забуду
..................
Як любиш, то кажи, а не мовчи,
Нехай відмовить чи ти сам відмовиш,
Топтати серця аритмію зможеш ти,
А з серцем безсердечно-вірним жити зможеш?

Казковий, розпорошений світанок
І сонце сходило десь там внизу
Це ніч,- четверта ще не зовсім ранок,
А прийде ранок врешті я засну

Десь з-за Дніпра, із-за Лівобережжя
Через стовпів-будинків частокіл
Світило сонце стиха й обережно
Сховавши поки свій спеко-тротил

Крізь сірий смок чи дихання болота,
Що там було не так уже й давно
Проміння впало і ранкова цнота
Втекла із вічних пагорбів в Дніпро

І всі хто тут – із бронзи хрест і лампи,
Що обліпили хрест немов хрущі,
Андріївська, Вітчизна-Мати й Лавра
Примружились у день цей ідучи

І лиш Поділ сховався у подолі,
Загородившись наче звідусіль,
Іще дрімав, легені його кволі
Спочинок мали, тамували біль

Мов висипка усі його квадрати
Авта покрили дрібно-прищові…
Повз них крокую, зараз буду спати,
А може все наснилося мені…