Я так люблю, як пахнуть свіжі вірші
Від яблук в монастирському саду,
Від злив ясних, що здалеку ідуть,
Від зорь чужих, за наші втричі більших,

Від слів отих, залежаних на споді,
Які з душею разом відривать...
Та з ран ростуть нові, немов трава,
Мені й самій поінколи на подив.

...Від полум'я і терпкості камінь,
Загуслих снів, здорожених та дійшлих...
Я ж теж колись з душі чиєїсь вийшла,
Щоб торувать шляхи свої самій.

На плечі – Маленька Ведмедиця,
А чи, може, Велика змалина,
Чи майбутня чиясь печалина,
Що за долею привередиться.

Хтось Усесвіту хоче діткнутися,
Хтось – лишень оцеї околиці,
Та не буде зірок у волоці,
Якщо тільки Господь не втрутиться.

Якщо погляд від хіті вилиняв,
А бажання з очей випліскують,
То діждатись йому б окрилення –
Краще стати рибалці піснею…

На плечі Ведмедиця – міткою –
Волі вщерть у ковші з гірчинкою.
Бути вільною – бути жінкою.
Будьте, зорі, моїми свідками.

Я не люблю тебе, я вже тобою дихаю…
Григорій Лютий

Yo no te quiero, ya te respiro...
Grigoriy Lyutiy

Я, як метелик, на красу летів,
Але не знав ще, чим за неї платять…
Григорій Лютий

Yo como una mariposa volaba a la lindeza
Sin saber todavía con que pagan por ella...
Grigoriy Lyutiy

А хороші коханки такі милосердні – вчать любити заплаканих наших дружин…
Григорій Лютий

Las buenas amantes son tan caritativas que enseñan a amar a nuestras esposas llorosas...
Grigoriy Lyutiy

Хотів би я, щоб ти в думках про мене ще красивішою ставала…
Григорій Лютий

Quisiera que te hicieses más bonita pensando en mí...
Grigoriy Lyutiy

І щось любить, ніколи там не бувши,
Любити так, як наче вік там жив…
Григорій Лютий

Y querer algo sin haber estado nunca allí,
Querer tanto como si hubiera estado viviendo allí la vida entera...
Grigoriy Lyutiy

Я шлю тобі листи,
Вогонь – мій листоноша…
Григорій Лютий

Estoy enviándote las cartas,
Y el fuego es mi cartero...
Grigoriy Lyutiy

І біля тебе я скучаю за тобою…
Григорій Лютий

E incluso estando junto a tí yo te estoy echando de menos...
Grigoriy Lyutiy

І лиш тому шукаєм стежку в тіло,
Щоб до душі хоч трохи доступитись…
Григорій Лютий

Y solamente por que buscamos un sendero a un cuerpo
Рara estar aunque sólo sea un poquito más cerca de un alma...
Grigoriy Lyutiy

Він кожній яблуньці таке шептав на вухо, що червоніла яблунька на ранок…
Григорій Лютий

Él sopló a cada manzanilla al oído tales palabras por cuales la manzanilla enrojecería en la madrugada…
Grigoriy Lyutiy

Десь за кожною квіткою, за кожною принцесою стоїть смерть…
Григорій Лютий

En alguna parte tras cada flor, tras cada princesa está la muerte…
Grigoriy Lyutiy

І хтось всю кров твою, як сукню, За цівку нитки розмотав…
Григорій Лютий

Y alguien toda tu sangre desmayó como tu vestido tomando el chorro del hilo…
Grigoriy Lyutiy

Я світ простив за те, що в нім є ти…
Григорій Лютий

Le perdoné al Mundo porque en este Mundo estás tú…
Grigoriy Lyutiy

Я не люблю,
Та часом затужу,
Як за життям, за дальньою тобою…
Григорій Лютий

Yo no amo,
Pero de tiempo a tiempo comienzo a echar de menos
Como si a la vida, a tí lejanа...
Grigoriy Lyutiy

Ти – як вогонь, що чистий, кого б не палив…
Григорій Лютий

Tú eres como el fuego que después de reducir a cenizas a cualquier persona, sigue siendo candoroso y cándido...
Grigoriy Lyutiy

Любов і смерть приходять – не питають.
Григорій Лютий

El amor y la muerte vienen – nunca nos preguntan.
Grigoriy Lyutiy

Метелик ніколи не питає квітку, хто цілував її до нього, а квітка ніколи не дорікає метеликові за те, що він кружляє довкола її подруг.
Генріх Гейне

La mariposa no le pregunta nunca a la flor ¿Quién te besaba antes que yo?, y la flor no reprocha nunca a la mariposa porque ella gira en torno de sus amigas-florecitas.
Christian Johann Heinrich Heine

Любов виникає з любові… Коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.
Григорій Сковорода

El amor surge del amor… Si yo quiero ser amado, yo mismo primero amo de corazón.
Grigoriy Skovoroda

1
А дитинство шле мені листи,
Припікає рани білим громом.
Розставляю всі крапки і коми,
Що у серці встигли підрости.

А зі стін зіходять уночі
Рудокосі янголи фрескові,
Ловлять на несказаному слові
І днювать сідають на плечі.

Де слова залежані зрослись,
Ярий біль за душу нову править.
…По казках порозлітались ґави,
Що були наловлені колись…

2
Загляда у син Великоокий.
Світлом вірш усотується в тіло.
Розтає туманом посивіла
Сорочина скинутих зуроків.

І життя – немов вечеря звана
Добрих сил і душ із «до» і «після».
…Глевко ночі у моєму кріслі –
В крижмо світла вкутується РАНОК.
03.08.2009

Всьому у світі враз
Виліплюється суть.
Віч-на-віч з нею – вщерть –
Самій собі перечить.
Чому ж на пласі тій
Відрубують косу,
Що, мов бунтарська кров,
Стіка мені на плечі.
Не вихрещений степ,
Святенницька нетлíнь…
А сонце ліпить свічі
Гріховними руками…
Колишнє – то пусте,
Якщо устать з колін,
Якщо не врізать шляху
В передпокої Храму…

А я стою й мовчу,
Бо що тут говорить.
І кришаться віки,
Де погляди зустрілись.
Ламаються мечі
Об цю єдину мить.
Ламаються мечі, –
А я готую стріли…

Не обізвуся ж так,
Мов ті слова – чужі,
Мов ті слова мені
Прибилися, не крівні,
Хоч, може, тиша ця
Далеко їм не рівня,
Я вами – не озвусь!
На споді – там лежіть!
Допоки не зіпнусь,
Допоки сили стане
Виношувати крик,
Пекучий ярий крик.
…Як святість в нім пала
Голубкою згори.
Так може лиш вона
Вмирати бездоганно…

А я стою – й мовчу…
Пощо мені та суть!
Якщо прийняти світ –
Що загубити цноту.
Вже на жертовник цей
Мій новий день несуть,
А Храм, – немов крильми, –
Воротами навпроти…

Чи й знав Богдан, чи й зміг би він впізнать
Церков чигиринських мирний передзвін;
Що тут на всьому ран повільний тлін,
Пожухла слава і відгуки проклять?
Та ніби сад невічних ефемер,
Де рясно злив, та й ті не змиють бруд,
В шляхи поганські втоптану золу,
Що нам її виболювать тепер.
А де гора навколішки стоїть,
Людським свавіллям вужаться стежки;
Аж гай шумить полою навтьоки,
Гарцює кінь, зриває пирії
З могил козацьких, зрівняних могил…
Отам і шабля приспана й рискаль –
Не треба їх. На щастя. І… на жаль.
Невже байдужість більше до снаги?..
Тепера не заснуть… Та й сон-трава
Чи й прийде знов під вікнами зоріть.
Якби тепер хто поночі зустрів,
То й чорнобиллю зміг її назвать…

Чи знав Богдан?.. То й добре, що не знав.
Відьомських чар, вина із полинів,
З останніх уст найкращої брехні…
Мовчав Чигирин. Котилася луна…

...А хтось у змертвотнілі двері до крові стукає.
Ще річка впирається в берег своїм чолом...
Гадюка маленька цілується з теж гадюкою:
«Дарую тобі, моя мила, своє тепло...»

А хтось еротичними снами доволі тішиться.
А хтось у чужі зазирає – своїх не жде.
І мружачи очі, закостеніла грішниця
Справляє святої враження на всіх людей.

А хтось комусь ноги в’яже шляхами рваними –
Хоч так не загається, може, Любов прийти...
Ще річка впирається в берег своїми ранами.
Як вигоїть їх, те не знаєм ні я, ні ти.

Тихі зорі падають згори
І в траву лягають мозаїчно...
Хочеш, на веселку обіпрись.
Все і так нестримано незвичне.

Прямо в день прокльовується ніч,
Попід сонцем розкидає пута...
Хочеш, буде осінь по весні.
Все і так приречено забуте.

І такі єдині ми й самі...
Аж до свята розгортаєм зливи...
Хочеш заперечити? – не смій.
Все і так до болю неможливе...

Чому ж на неї, чисту і святу
Він тяжко й млосно дивиться бува?
Бо вже колись відкриту наготу
Ніякий одяг більше не схова.

Ти вкрав мене напам’ять, а чи на...
Невичерпальність поглядом сполохав.
Вже першим цвітом плакала весна
І на години краялась потроху.

А ти ховав мене у полини
Майбутніх снів і в пазуху калини,
Оркестром із єдиної струни
Щось награвав тривожне, соколине.

І говорив, не награно, яснів,
Шматочки сонця клав мені у жмені.
Купалися у музиці зі снів
Твої думки, мов діти безіменні...

Крадіжку я замовчую, а ти
Не будь таким невиправно лукавим…
Ще можеш все загублене знайти
На денці чашки випитої кави.

Я Вам телефоную з пе…
кладіть
Побільше сонця в торбу мені, мамо.
Я вже ходить навчилась по воді
Розмитими господніми стежками.

...Коли до раю? Бог його зна’, ма’.
Гріхи мовчать, сама ж я не просилась...
Отут, хоч око виколи, пітьма,
І тирличів росте силенна сила.

Коли відбуду за усі жалі,
Як Бог нові допише заповіти,
То знайте, мамо, на оцій землі
Я буду гідна знову народитись.

А поки чую Ваше «Отче наш»,
То й на розмову маю ще нагоду.
Та вже – здорові будьте! Час мина.
Обов’язково стрінемсь... перегодом...

„Й моя колись одірветься душа,

Але одірветься навіки...”

Тодось Осьмачка


І дощ отак почав був щебетать,
Аж у душі відлунювало пеклом.
І щебетав, допоки геть не смеркло.
Клятьбі під стать важка ота сльота.

Від нього наче й небо відреклось.
Одна земля його, як є, приймала...
Лиш горе знає... як я мордувалась!
Розвиднилось – розбилася на скло.

Та пригадать не можу, от біда,
Як з-під землі дощі оті носила...
Й мене колись земля обійме сива,
Та вже назад не згодиться віддать.

Я запрошу тебе в свій сон жахкий,
Назустріч вийду чиста і стокрила.
За мною слідом вибіжить могила,
Щоб привітать тебе на свій копил.

Обороню... не треба і хреста.
Я тут, мабуть, востаннє вже, стосерда.
Ти зміг мене проклясти спересердя.
Прокляття ж Бог назад не поверта.

Ні сонця тут, ані дощу, ані...
У сна катівнях – тиша несуразна...
Дає ж Господь: сьогодні в мене праздник.
Сьогодні ж в році – найкоротша ніч...

Твої слова ще вернуться боліть,
Де ще твоя не виболілась тиша...
Мовчати, виявляється, – складніше,
Аніж зустріти небо на землі...

Так світ мовчить, мов думає про тебе.
Так дощ ішов, як думав про сльозу.
Та ж біля тебе й молитов не треба.
Чи й знає небо, хто тут, унизу?..

Причеплю до зорі мотузочку
І піду з нею, мов
З повітряною кулькою.
Тільки й сама світитимусь
Поруч неї радістю.
А чи хто і зрозуміє щось,
Побачивши те.
Бо ж на зорі так схоже
Пожовкле кленове листя…

Вже збираюсь до ночі
За лаштунки чіпкого дощу –
Там нема гільйотин,
Там і свята немає напрочуд;
Можна жити наосліп,
Бо ні болю, ні смутку – не чуть.
Тільки спокій і віра –
Там тривоги немає і досі…
Перебуду утому –
І вернуся пташиним шляхом.
Биті дзвони травневі
Тільки плачуть під стогони птаства,
Бо у пригорщах – осінь,
Бо посіється – хочеш-не хоч.
Той-бо спокій сильніший,
Ніж розпечена лава бунтарства.

Вже збираюсь до ночі…

Візьму на оберемок цей дощ
І занесу його до себе в квартиру.
Хай він іде на мене,
Підступається тихими кроками,
Обурюється з моєї доступності,
Розпадається на тисячі сліз
Моїх. Хай лоскоче мене
Своїми чистими дотиками,
Біжить – по мені,
Божеволіє – по мені.
Він – моя суть,
Дощ на сірому асфальті,
Він – вільний.
Дощ у чотирьох стінах...
Він – важкий...

Мов не тебе – ікону цілувала.
Так молитвами цілий світ стікав,
Коли ще спало небо і вокзали.
Мене до тебе винесла ріка.

Мені земля вже наперед прощала...
Хіба тебе й по-іншому любить?
Злітали плечі – білі голуби,
І світ вмирав, але спочатку жалив.

Ти, мов не з плоті, а з медів космічних.
Як від гріха, від мене не сахнись.
...Зустрілись дві не люблені весни.
Такі єдині і такі невічні.

Пресвітлий дощ тулитиму до ран.
Він гнаний був, бо теж, напевно, смертний.
І теж не зміг із пам'яті зітерти
Того, що й смерть ніколи не стира.

Він був, як ти. Він був, як сам Господь.
І сам себе побоювався стиха.
А нам би вдвох одним повітрям дихать.
Почуть мені б хоч раз твоє «приходь».

Ти ж дощова, від радості до сліз.
Вибачливо запахла медом диким.
Твій дощ медовий то найкращі ліки
На всякий біль і неба, і землі.

Ти знов мені нагадуєш весну,
Що нову гарну душеньку для неба
Із оберемка квітів ліпить ловко.
Так я тебе, ізсукану зі шовку,
Візьму за руку – поведу крізь себе,
Немов крізь вушко голки протягну...
Ти знов мені нагадуєш весну.

Тебе ж прийнять, – немов хмільного спить.
Слова і ті на роздоріжжі кинуть.
Навіщо ж їм в красі такій боліть.
Як надломлю, мов грудочку землі,
То затремтиш, як пісня лебедина...
Ти ж, наче світ, який переступить, –
Себе згубить на неосяжну мить...

Сльоза й чорнозем – і вірші ліпила,
Як в них себе ти стала впізнавать.
Там для душі ні капищ, ні розп’ять,
І є всього, що хочеться, – для тіла.

Ти затулялась оберегом босим –
Взяла на руки, мов себе малу.
Я тільки й жду: ось-ось тепла попросиш...
Перепалю тебе... перепалю...

Чого в серцях з любові не накоїш!
Та в віршах цих, чия у тім вина,
Мене окрім, окрім тебе самої,
Ніхто тебе не може упізнать.

Стояла ти – ікона між картин,
Мов писанка, як розпис петрівчаний,
А у руках ярів букет печалин.
(Це хто ж тобі наваживсь принести?)

Ще ця весна не навчена любить.
Ще й ти така ж – не зваблена ні граму,
Надкраяна, надлюблена словами...
Тобі б ночей, жаги тобі якби.

В твоїх очах, не знаю що сія.
На тебе, як у чисту воду гляну.
Легка, як мить, як мить і бездоганна,
Та тільки страх, яка ж ти не моя...

Яка весна роз’ятрена і мстива.
Яка трава гаряча від грози...
Як світлий день, стоїть красуня сива,
І сива сукня з сивої сльози.

І що слова, коли й мовчати нічим,
Та й де такої тиші відшукать.
Душа вростає світові у вічі
І світ біжить крізь душу, як ріка,

І ллється в степ. І трави чорно багрить.
Червоне сонце – з білих рукавів...
Спинивсь Господь, і п’є смертельні барви
З її долонь і погляду її.

В хаті тиші загуслий мед –
Тут настояне все на ньому.
Та, що й серце твоє займе,
Вже ніколи тебе не втомить.

І здичавілих докір свіч,
І розчахнуті навстіж двері...
Відчуваєш: не в тому річ,
Що тяжить сивина паперів.

Так до шибки, немов колись,
Тулить обрій щоку рожеву.
Очі юністю запаслись,
Та губили по краплях мрево...

І було, ніби сни швидкі:
В білу ніч образи поснулі...
І пожовклий рушник навскіс...
І бентежне "ку-ку" зозулі...

На видноколі стріха тепла, -
Якби ж долонею торкнутись,
Аби дістатись тої смути,
Що і не з раю, і не з пекла,

А тільки так: за шлях дорожча.
Вона - то ж чайка білокрила,
Що тихим спогадом болила
Та виглядала тебе з прощі.

Хіба не звернеш, погордуєш,
В дитинство, ніби ненароком.
Немов дівча великооке
Стоїть і лебедів годує...

Іще до неї не вселилась
Із першим інеєм обида.
Вона й назустріч тобі вийде.
Он вже дверми залопотіла...

Забігла спогадом і... стерпла,
І снами впала на повіки...
Уже в душі ні сліз, ні крику.
Лишилась тиша її тепла.

Якась пора немолитовна.
Яка ж я в болеві пропаща.
А небо зводиться нінащо,
І очі друга хіттю повні.

І п’ють скуйовджене осоння
Вечірні вікна і фіранки.
Переболить під сіллю ранка
І проросте з ікони сонях.

Ще довго пахнутиме кава,
І ніч засидиться у гостях.
Любов’ю серце моє постить.
Лукавить...

Пахли сіном читані сонети,
А в очах збиралося на дощ…
Я тебе згадаю й після смерти,
Бо ж любила ще за довго до…

Сонце коле променями в очі.
Пада небо дзвоном голубим…
І боюсь цілунками наврочить,
І у казці казку загубить.

А вночі веселка – як ніколи –
Виростає з сонної води…
Тільки ти дощиш і пахнеш болем.
Як завжди.

Хоча б ще раз: прийди – і заспокій.
Я б молитвами й небо загатила.
Яке не є, а притулюсь до тіла –
Душі не знані острахи такі.

Я на мосту постою-подожду.
Із каламутних вод молитва кличе.
Я не боюсь. Дивлюсь воді у вічі.
Я в смерті краду душу молоду.

...Під серцем чорні лебеді летять.
Летить і сонце – чорне – аж незряче.
Тебе життя вже першим болем значить.
Вітри підземні в косах лопотять.

Зима небес гартує крицю.
Та гарт – не гарт, і жарт – не жарт.
Гроза.
Тобі ще ніч моя насниться.
Та біль – не біль, і жаль – не жаль.
Сльоза.

А хто зорю у серці носить,
Хоч молоду-немолоду –
По три...
То не жаліє серце босе.
То кров – не кров, згублю – знайду
Вітри...

Зима осіння душу вип’є.
І будь – не будь, і плач – не плач.
Боли.
І стану – річка, друга Прип’ять.
Згадаєш – ні, що я була
Колись.

Як по осені плаче тиша.
Як по осені плаче грім.
Вже романи про літо пишуть,
А ти спробуй – тепер зігрій.

А ти спробуй – кульбаби – з Яру.
А ти спробуй знайти іще
Перстеньок із ріки – до пари, –
Щоб одягнеш – і не пече.

...Ніч лаштунками казку вкрила.
Я – туди, а за ними – Вій...
А ти спробуй мене безкрилу,
Ти, з чужими крильми, зігрій...

Любове тиха, всіхня й нічийна...
Тричі продана за непотребою.
Відьмі відьмою тяжко починено
Підкинутим гребенем...

Любове тиха, болюча й сильна...
Нею й при смерті я не погребую.
Не відьмаківна... я ж – богомільна...
В полі за греблею...

Любове тиха, бідо потрійна...
Не дай Бог долі такої впертої.
Відьма відьмине випила трійло –
І стала смертною...

Любове тиха, любове стомлена,
Божа іскорка ові-

дьом-

лена.

А Слово ріже, наче трави,
Яким сам Бог мечі гострив.
За те, що долі не зустріла,
Чи, може, доль мене зустрів
І з моїм серцем не злукавив.

Стоїть сосна і молебні править
І плаче злотом вороння.
Де я у снінні забарилась,
Гуляй-вітри – трава кривавить –
Гріхи звертають на коня…

За вир сумлінь, за гру без правил,
Дощем написаний зачин…
Себе б саму за свічку ставить,
Що дочекалась-намолила, –
То Слово ріже, наче трави,
А їм сам Бог мечі точив.

А долоні такі – з них би пить меди,
З них по краплі тебе самого пить.
Ти до мене колись по сльозу ходив –
І не стало в сльози ропи...

А з долоней ростуть грозові дощі,
А я сонце із них спекотне п’ю.
(Запікайтеся, губи, й мовчіть, мовчіть!
Я так губ запеклих боюсь...)

Ними Богу лишень молитви й носить –
Прилітайте, долоні, на сни нові.
Йду і сюніч до тебе на них спочить,
Але вже не на мить – на вік.

В саму Петрівку посеред ночі
Свічки соснові пахнуть морозом.
Горять собі й потихеньку врочать
І точно знаю – на сльози.

Лежу і стелі дивлюся в очі,
А їй в мої заглядать запізно.
Бо й міць сказала: «Немає мочі...»
Надворі слізно і в серці – слізно.

А в домі тиша – рудько пухнастий –
Мені на груди лягла й муркоче.
Вона приходить не дуже часто –
Побачить сльози на власні очі.

В саму Петрівку, у ніч гарячу...
Плачу.

І хто тебе впізнає у траві,
Розлиту небом, ввібрану землею,
Тебе, схололу, змішану із нею,
Тебе, ще й не народжену на світ?..

І хто повірить в тебе, як в зорю?
І хто на тебе загада бажання?
Твої дощі комусь долоні ранять,
Немов живучі змійки пирію...

Не відвертайся, загірчи мені
Тремтінням шиб, завішених ночами.
Гірчи губами і грудьми гірчи,
І стегнами, і...
Тільки не кричи,
Як завовтузить сонце під ногами,
Коли мене не діждешся вві сні.
Схолонь, зболи, змертвотній, скам’яній...

Не ворохобся, приторна сльозо.
Забийся в скронях, полинова жилко.
Не бійся страти,
Страсти і пристрáсть.
Не бійся страсти і при страті, жінко.
Бо страх в любові, то найбільше з зол.
Виходь, моя відболена сльозо...

Бо хто ж і прийме, як земля мине,
Коли мину і я, і світ не верне.
Бо ж тільки ти очищуєш од скверни.
Бо тільки ти в молитвах спом’янеш...

Та хто тебе шукатиме на дні...
На дні трави, де сплять морози згірклі.