Я так чекала теплих ранків,
Гучного співу літніх днів,
А ти сказав,що я лиш лялька,
Без жодних мрій і почуттів...

А ти сказав,що не для мене
Всі кольори і барви всі,
Що ляльці серце без потреби-
Їй завжди холодно в душі.

І що в скляних очах зелених
Не розпізнати жодних сліз,
І що таких як я для тебе
У цьому світі досить скрізь.

Ти так жорстоко усміхався,
Казав,що все це просто гра
І в мене ти б не закохався,
Бо люблять не таких як я.

Ти все сказав.Я зрозуміла.
Застигла,наче й нежива.
Але тебе я так любила,
Як інша б просто не змогла...

Якщо колись настане холод
І в душу ввірветься зима,
Якщо не буде сонця знову-
Це значить, що тебе нема.

Якщо погаснуть в небі зорі
Й вітри кричатимуть сумні-
То ти пішов, лишив лиш спогад
І всю печаль одній мені.

Якщо раптово зникнуть мрії
І охолонуть мої сни-
То значить вже нема надії
Й від мене так далеко ти.

Якщо колись тебе я втрачу,
Якщо колись ти не прийдеш-
То я ніколи не заплачу...
Сльозою стану. Й зникну теж.

Заснули равлики надворі
І всі маленькі рибки в морі,
Всі зайченятка й кошенятка
Також давно лягли вже спатки.
Заснуло сонечко і хмари
І ніч несе на землю чари
Спи солодко,моє маля.
Гарненьких снів.Твоя зоря.

Там де зорі купаються в хмарах,
Там де сонце цілує вітри,
Там я потай шукаю всі чари,
Щоб попасти у твої світи.

Там де квіти цвітуть веселково,
Де барвисто палають думки,-
Там до тебе лечу,милий,знову,
Щоб торкнутись твоєї весни.

Там де віти гойдають сльозини,
Там де море купає мости-
Я біжу крізь всі гори й рівнини,
Щоб мене цілував тільки ти.

Там де ти-я шукаю притулку,
В твоїх сильних і ніжних руках.
Там де ти-є лиш щастя без смутку...
Я лечу туди,наче я птах...

Сміялася весна.Рожеві зорі
Ховались в лабіринтах кольорів.
І все навколо так поволі
Вдягалось у намисто снів.

Плели вітри з мого волосся
Стежки,дороги і мости.
В цю мить мені чомусь здалося,
Що я торкнулася весни.

На струнах ночі грали хмари,
Якісь невідані пісні,
Немов шукали дивні чари,
Щоб розказати їх мені.

Не суди.
Я осуджена долею.
Крізь роки
Все гамую я волю з неволею.
Самота
Знов всміхається поглядом.
Я така...
...просто стомлена холодом.

Забрав думки. Спустошив мрії.
Все вкрав,розбив і змарнував...
Нема сльози. Нема надії.
Не закохав. Причарував.
Замріяв ранки, сни, бажання.
Зламав ті крила, що були.
Лишив мені моє мовчання...
Тепер не треба слів.Іди.

Плету весну. Сплелася осінь:
Похмурі ранки та дощі.
Не вірю щастю ще і досі,
Ну, як повірити мені!

Плету я сонце, небо, зорі,
Але сплітається пітьма.
І знову в білі мої коси
Вплітаються лихі слова.

Плету журбу зі сліз та смутку
І все, як завше, - ясен сміх.
Нема дощу і ніч не буде
Приносити своїх утіх.

Плету кохання, ніжність, вірність,
А в серце рветься самота.
І гаснуть зорі, гаснуть мрії,
А з ними, певно, і душа...

Ступлю на сніг.Ще крок...Ще крок
І ти стоятимеш вже поруч.
Роблю один і два і сто,-
Ти відступаєш.Ну для чого?

Простягну руку.Дотягнусь
До твого змерзлого обличчя.
Ні!Я не холоду боюсь,
А те,що в твому світі лишня.

Холодний вітер б"є в лице,
Цілує в губи і у плечі...
Ну зрозумій,прошу усе-
Без тебе аж ніяк не легше...

Ти так далеко
Й ближче вже не станеш,
А я до тебе горну всі зірки.
За те,що я тебе люблю-
Мене не покохаєш,
Ми мабуть різні два птахи...

Заплутавшись у павутинні снів,
Шукаю волю.Чи неволю?
І серед холоду вітрів,
Гамую в серці стільки болю.
Так стомлена від почуттів-
Знаходжу знов своє кохання.
Шукаю сміх серед дощів,
І знов знаходжу лиш мовчання.
Боюсь лишитись на одинці...
Та знов чомусь сама.Сама!
І з цього кола вже не вийти,-
Стомилася моя душа...

І розділивши світ навпіл,
З"єднались раптом дві дороги.
Серед гармонії світів
Дзвеніли дзвінко ніжні дзвони.
Серед мовчання кришталів
Так гучно линув сміх кохання.
Вдягнувши долю в щирий спів
Два серця линуло в вінчання.

Зустрілись погляди байдужі.
Їм стало холодно обом.
Вони карали себе дуже,
І серце ранили теплом.
Вони дивились просто в душу,
Шукали відповідь,-знайшли.
І зрозуміли,що байдужі
Один до одного були...

На хмарах місяць зорю колихав
І найніжнішу їй пісню співав :
Про сонце,про ранки,про інші світи,
Про те,як навік будуть разом вони.
А зірка чарівно йому усміхалась.
І так мимоволі вона закохалась.
Проте не сказала,йому не призналась,
Бо трепетно-сильно кохання боялась.
І так вони дні у мовчанні топили,
Так весни і зими стрічали й губили.
Так мовчки кохали і не розуміли,
Як цим дивним щастям обоє горіли.

Не написала ні одного звуку.
І не зронила жодної сльози.
Поранила лише до крику руки,
Схопивши ними клаптичок пітьми.
Не здоганяла втрачені хвилини
І не збирала у долоні сни.
Тяглись секунди,як години
У довгих пошуках весни.
Не пам"ятала,як було до болю
І не хотіла згадувати все...
Не знала,чом жила журбою,
Не розуміла,що мине.

Я малювала безліч ранків.
Я малювала безліч днів.
Безхмарне небо і світанки,
Яких ти бачити не вмів.

Я малювала вічне щастя,
Кохання,мрії,небеса,
Але лишилася навіки
Покинута,немов сльоза.

Я малювала поцілунки ,
Сплетіння рук і подих тіл.
Ти ж дарував,як подарунки,-
Любов,якої не хотів.

Я малювала,малювала
І змалювала фарби всі!
І так кохала!Так кохала...
Пробач за все.Пробач мені.

Заспіваю колискову.
Засинайте зорі!
Затихають всі розмови,
Сонце спить у морі.
Заспіваю,заспіваю
Про лілові віти.
Засинають всі світанки,
Засинає вітер.
І постукає у двері
Ніжна колискова.
Прошепоче :"Спи тихенько,
Сонно-веселково"
Задрімає місяць білий,
Обійнявши хмари.
І усе засне навколо...
Ніч дарує чари.