Панорама: Затишний закапелок посеред улоговин, рівнин і пагорбів охопленої третьою світовою Землі.
Наче блискавиці далекої бурі, десь недалеко шліфують ландшафти лазерні гармати.

На тлі вечірньої чи то ранкової мли в одне місце із різних сторін світу сходяться Ніка, Афродіта, Маньєрист і Старий Сірко, із довгим шнурком на хвості, за яким, очевидно, тягнувся спустілими сорочинським селами Зеньо.
Ніка і Афродіта – істоти майже ефемерні, а Маньєрист – підлий дезертир, що утік прямо з поля бою, ще живцем, але останнім.
Старий Сірко – утілення мудрості, Зеньо – усього іншого. Цілісна компанія.
Словом. Поезопроза.

---

Кожен додає свій фрагмент. І за бажання змінює картинку :))) Додає cвої репліки до інших монологів і діалогів (за потреби).
Зберігає текст від випадкового пошкодження, записуючи його перед своїм втручанням у якийсь блокнотик. І глядить, перед своїм редагуванням, чи не написано, що "Колективний" на цей момент присутній... :)

---

Маньєрист: О чорт, моє вбрання згубило всякий шарм, а разом з ним і усіляку здатність охороняти тіло від комах, а ще ж є і шрапнель, і гази, і метастази бойохробаків...
Жінок зупевне не залишилось у світі, а то ганьби такої я б не пережив.
Чи зовсім роздягнутися? І голим пустелею іти - на те видіння! Здається то мені чи ні, та справді таки вода! І зарослі, і поле!
Неначе хто начаклував, неначе,
сюди не били з Космосу прямою...
Розкішне озеро. Чудова пастка? Та дідько з нею, вмиюсь на останок, яка різниця скільки проживу, коли умови для життя відсутні...

Вода, прозора, ще сюди б русалку,
І доброзичливу до днів моїх гадалку...
...................................... :)