Історична тема – своєрідний художній феномен у розвитку української літератури XX ст. Вона посіла важливе місце в творчості А. Химка. Осмислюючи творчість письменника у контексті сучасної світової культури та літератури, вважаємо, що покликані ним до життя художні твори беруть дієву участь у процесах накопичення, зберігання, передачі буттєвої інформації та цивілізаційного досвіду сучасним і майбутнім поколінням.
А. Химко – постать багатогранна і талановита. У літературному середовищі Черкащини він маловідомий письменник. Його твори стали виходити друком лише за часів незалежності України.
Тема пробудження душі має в історії культури свою давню традицію осмислення. Багато історичних народів світу мають такі величні пам’ятки свого культурного розвитку, як соборні мовні храми зрілої міфології чи релігії, котрі виконують роль споконвічного джерела їх духовності. Це, наприклад, розвинута міфологічна система стародавньої Греції, Веди – в Індії, іудейська Тора чи скандинавська Едда. Українська народна світоглядна культура має своє коріння у міфологічних віруваннях древніх слов’ян, які не залишили по собі таких культурних пам’яток, котрі могли б забезпечити текстуальну культурно-світоглядну спадкоємність. Проте зникнення носіїв старовинних слов’янських вірувань не призвело до цілковитої втрати актуального існування цих духовних утворень у світоглядній свідомості нових генерацій українського народу.
Звернення до історичної теми, зокрема до прикладів з історії, використання історичних паралелей та аналогій як аргументу, – це була органічна риса, притаманна творчості А. Химка. Він володів сформованим історичним мисленням. Головними засадами його погляду на історію були:
– оптимістичне сприймання історичного процесу, бачення перспективи;
– ідея державності та соборності;
– ідея людини (самовідданої, героїчної, жертовної, патріота) як рушія історичного процесу.
А. Химко у своїй поемі-новелі “Анти” підкорявся інтуїції та велінню українського народного духу. Творячи потужну рецептивну дію поеми на історичному тлі та використовуючи відповідні джерела, він деталізував крізь призму художніх образів та прийомів життя, побут, клімат поселення давніх слов’ян – антів.
“Анти” – один з найвизначніших творів А. Химка як поета історіософського змісту й націософського спрямування. В оригінальній, новаторській художній формі письменник втілює свою філософсько-поетичну концепцію історії України, раннього її етапу.
З суспільно-політичного погляду Антська держава відзначалася демократизмом. А. Химко писав, що анти “живуть у народоправстві”, тобто як і в історичних джерелах, влада обмежена народними зборами – вічем, ухвали якого були обов’язкові й для правителів.
У період Антської держави тривала асиміляція іранських племен, слов’янізовані нащадки яких згодом стали важливим етнічним компонентом полян. Найбільше значення антського періоду в історії українців полягає в тому, що саме від цього часу, тобто від середини І тис. н. е., згідно з історичними та археологічними даними, безсумнівно простежується етнічна спадкоємність населення на території сучасної України.
Проблематика твору “Антів” А. Химка полягає у розкритті зародження державотворення на ґрунті історичих фактів, порушення питань про національну ідею вцілому, завуальовуючи під історичим тлом антів сучасну Україну. У творі національна ідея – щось достатньо стійке, що віками та тисячоліттями таїлося в архетипі (підсвідомості) народу, його глибокій пам’яті, мрії, і раптом у певні (критичні) моменти вихлюпується назовні – переходить у свідомість, логіку народних вчинків.
“Історія України,– писав Я. Пархомовський, – це об’єктивна візія минулого усіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території в минулому” [38, 23]. Невід’ємною частиною передісторії України є Антська держава, а вивчення її – не що інше, як античний відповідник українознавства.
Давньогрецький вчений, “батько історії” Геродот, замисливши перший всебічний опис Скіфії, тим самим започаткував писемну історію України. Скіфську тему розвинули такі вітчизняні вчені XIX – XX ст., як Ф. Міщенко ( ”До питання про географію та етнографію Геродотової Скіфії”, “До питання про царських скіфів” ), О. Партицький ( ”Велика слов’янська держава” ), В. Щербаківський ( ”Українська протоісторія”), Б. Мозолевський ( ”Скіфський степ” ) та ін.
Низка праць останнього часу вказує на необхідність зміни історичної парадигми з історії України-Руси на історію великої Скіфії-України.
Текстуальне оформлення духовно-міфологічної поеми-легенди “Анти” визначило особливості її сучасного переосмислення, ініціювало роботу потужних культуротворчих чинників, котрі обумовили значний історичний поступ культури даної частини континенту. Збережені протягом століть міфологічні тексти стали, таким чином, не тільки предметом серйозних наукових досліджень, але й стимуляторами культуротворчих процесів.
Йдеться в поемі-легенді “Анти” А. Химка про буденне життя антів, які півтори тисячі століть тому мешкали на берегах Ірпіня та Дніпра аж до Хортича на Півдні. З контексту твору ми дізнаємося, що у домашніх умовах населення антів займалося прядінням, ткацтвом, обробкою каменю, кості, дерева тощо. Так само в джерелах з історії України зафіксовано відомості про побут антів.
Наприклад, серед ремесел високого рівня досягли металургійне (особливо залізодобувне) виробництво та ковальська справа, які в антів стали самостійними галузями. Крім цього, існували бронзоливарні та ювелірні майстерні. Завдяки ливарній техніці з’явилася можливість виготовляти скроневі кільця, антропоморфні зображення і знамениті пальчасті фібули, центри виробництва яких містилися на Середній Наддніпрянщині. Усе це становило характерні особливості антської культури.
Ніяких документальних даних про цих антів, мешканців центральної України, ми не маємо, проте до нас дійшли свідчення візантійських хроністів про вихід цього мужнього і войовничого народу на арену історії південно-східної Європи від кінця IV до VII століття нашої ери.
Не випадково А. Химко проявив свої знання з історії зародження української держави цим твором, адже саме на його батьківщині – Черкащині, проліг історичний шлях поселення антів.
Значення і походження терміну “анти” досі не з’ясовано. Існують різні гіпотези. Частина дослідників ототожнювала антів з усім східним слов’янством, інші – з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов’ян, що в IV-VII століттях були об’єднані в міцному міжплемінному союзі.
Етнонім “анти” не був самоназвою, він відомий тільки з візантійських джерел. На думку лінгвістів, це слово – іранського походження і означає людей, котрі перебувають на окраїні, рубежі [9, 341]. Так могло уявляти їх іраномовне населення Північного Причорномор’я, бо анти жили на південно-східній околиці слов’янського світу, дуже близько від скіфів і сарматів. Анти були іранізованими слов’янами, тобто слов’янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів Північного Причорномор’я.
Минувшина антів, поза всяким сумнівом, дотична до прийдешньості – української нації. А. Химко не вдається до банальних картин боротьби антів з сусідніми народами, адже перед читачами поставала б спрощена схема як смислів, так і світоглядних уявлень первісного коду символів пращурів. Досить простежити за еволюцією головного героя твору Божа або Амази, пращурки Сілур-царя, щоб переконатися в цій істині. Інсталючи антропологічний міф у духовних координатах часу, автор створює конструкцію літературного тексту: “І хоч пройшло століть багато / /, Давно Амази рід вже вимер //, Та старшу в Хортичі всяк свято // Зове Амазою й тепер//” [47, 111].
Незважаючи на міжплеменні конфлікти, породжені “великим переселенням народів”, анти понад двісті років воювали з готами, водночас не полишаючи війни проти Візантії. За історичними джерелами, анти були тими “готськими вершниками”, які спустошили в 517 році Македонію і Фесалію, дійшовши до Фермопіл.
Поему-легенду “Анти” А. Химка можна проаналізувати з двох своєрідних “генетичних витоків”. По-перше, на рівні культурно-історичному, адже автор поеми ненав’язливо підводить читача до думки, що суспільний устрій антів – це пролог до утворення могутньої Київської Русі. Слово “ант” трактується як “клятва”, “присяга” і близькі до цих понять терміни: “друг”, “товариш”, “приятель”, “побратим”, “супутник” та ін. Тобто усі ці слова окреслюють більш широке поняття, поняття союзу або певного союзного утворення. При певній невідповідності між етнічним утворенням і етнонімом слов’янська основа антів не викликає сумніву, бо стверджується й етнічною культурою, й антропологічним складом, і мовою. Саме звідси випливають першовитоки об’єктивізації художнього відчуття світу поета.
Ідейний зміст твору втілюється в образах антів як войовничого народу, випливає з поведінки головного героя – вождя племінного союзу антів Божа, виявляється у розв’,язанні ним життєвих проблем племені.
Вчені-культурологи вважають за можливе ототожнювати ім’я Божа (в деяких списках рукопису Йордана – Боза) з “Бусом”, про якого мовиться у “Слові о полку Ігоревім“. Можливо, історична пам’ять народу в часи створення “Слова” (12 ст.) сягала IV ст. та ім’я Божа було відоме авторові “Слова о полку Ігоревім”, який згадує “время Бусово”.
Друга складова поеми з погляду генези – фольклорне тло. Як зазначає до передмови “Антів”, І. Гришин-Грищук, “саме за антів починаються Коляда, Купалів день, Русалії тощо, які дійшли до наших днів” [15, 111].
Ідея державотворення у поемі-легенді виступає у перших частинах віршованого тексту письменника у гіпертрофованих образах дерев, величності їхнього краю ( поселення антів): “Нема таких дерев у сьогочасну пору, //Аби на кронах їх містилися світи” [47, 17].
Антропологічний генезис українців автором переомислено у двох рушійших державотворчих аспектах. По-перше, А. Химко описує антів не войовничими, а мирними першослов’янами-язичниками. Про цей факт вказує пантеон богів, який автор бере за основу віри давніх пращурів українців. Незаперечним є той факт, що підкора богам, боязнь прогнівити їх, змушували наших пращурів бути покірним, тихим, а водночас – мирним поселенням.
Контрастом цього мирного життя виступає новий об’єкт у творові. Це народження у племені Одрада – довгожданого сина Божа, який з раннього дитинства є непосидючою дитиною, що “начиння, луки і сулиці в братів покраде уночі, // Чи в прясла в чаг, ще й кужільниці…” І від нього “У племені в обійсті лемент, зойк, плачі,// А він регоче навзаваду, тайниці викуп вимовля…// А то, бува, втече в леваду…Невловний лис, а не маля!..” [47, 23].
Другий аспект – символічність об¬разів-топонімів: Дніпра-Денеприча, Росі, річки Тясмин, що вказує про територіальну належність Україні: “В трикутті Русла, Тясмин й Росі, // де носить предків дух Луна, // Там Жива вас, не як подосі, // Зімкне, згуртує, об’єдна // “ [47, 57].
За очевидної ідейної та тематичної близькості, інваріантності мотивів і образів, масштабності історичного й філософського мислення поета, граничній гостроті соціальної й політичної проблематики, поема-легенда “Анти” посідає одне із осібних місць в українській літературі.
Смислове осердя художнього доробку А. Химка суттєво збагачене міфологічними ресурсами. Для поета характерний міфологізм як художній прийом і водночас як іманентна ознака світовідчуття. На різних структурних рівнях його метатексту функціонують ( у багатьох випадках – переважають) міфологічні фігури, адаптовані національною художньою свідомістю, вони висвітлюються в авторському тексті. Змістово-формальна домінанта естетичної парадигми письменника синтезована різноманітними фолькльорними елементами, котрі трансформуються ним оригінальною розгалуженою системою міфопоетичної образності.
Міфологічним підґрунтям художнього мислення митця значною мірою кодифікуються особливості його індивідуального стилю. Світобачення ж письменника є складовою широкої категорії, котра рівнозначна виявленню формо системо стилетворчого чинника, саме в її площині слід шукати основні ключі, якими відкриваються для наукового осмислення художні світи.
А. Химко в “Антах” актуалізує ті древні міфологеми народної свідомості, про яких зараз часто говорять як про певні архетипні структури. Але мова радше йде про ту образну символіку, завдяки якій в літературному творі зображується загальнозначуща ієрархія людських цінностей та орієнтирів, за нормативними приписами яких в глибині душі співставляються поведінка та мислення людини на предмет їх відповідності до анімістично зрозумілого природного буття.
Письменник власним твором малює фрагмент національної космогонії, відтворюючи специфічно український уклад мислення, систему відповідних образів та цінностей. Але серцевину подій твору становить тема пробудження державності. Місце основної дії в “Антах” – сучасна Надніпрянщина, з її красою річок Дніпра, Тясмина, Росі.
У поемі-легенді А. Химка багато уваги приділялося природним стихіям, явищам оточуючого світу, різноманітним життєвим випробуванням, з якими зустрічається головний герой твору – Бож.
Тема пробудження душі має в історії культури свою давню традицію осмислення. Цю тему можна знайти і в міфопоетичному образі, і в релігійно-філософських пошуках, і в містичних одкровеннях як народів Сходу, починаючи з ведичної літератури та буддизму, так і народів Заходу вже з часів античності, а особливо – з прийняттям ними християнства. Язичництво та життя антів – могутній стимул для кристалізації теми української державності. В цьому плані постійне звернення до вказаної теми в українській філософсько-світоглядній літературі органічно вписує останню у загальний тематичний контекст європейської та світової культури і у певному сенсі визначає її специфіку.
Вишукана неодноманітність сюжетів, правдиве зображення представників різних верств населення антів з вдалим відтворенням тонких елементів їх психічної організації та специфічних культурно-ціннісних стереотипів тощо свідчить про фундаментальні культурні підвалини її неперевершеної майстерності, про витончений смак у виборі літературно-поетичних форм та засобів, високу духовність та здатність до художнього відтворення багатопланової правди зображуваного у поемі-легенді “Анти”.
“Анти” А. Химка – це наша історія, своєрідна книга спостережень, де кож¬не покоління має записати свою правду, своє героїчне та трагічне. Кожна сторінка книги – то звернення до майбутніх поколінь, бо життя вічне і його не спинити ніяким вітрам, ніяким життєвим бурям.