І син біжить, і кров, звичайно, горлом..
По рейках – час, і линва – між долонь,
Усе з нейлону, й сам ти є нейлон,
Коли лежиш серед кімнати голий,

Коли блакитне сяйво ліхтаря
Проходить крізь дрімотний твій неспокій,
Минає ніч – витончується кокон,
І дня гряде розжарений снаряд..

..Ще не любов – один лиш вітер втрат
Наповнює то відра, то вітрила..
А втім, чи ж не вона мене відрила
З-під шару дружб і непотрібних братств?

Чи ж не вона ввижалася мені
Безжальною і бажаною? Може,
Вона в собі тримала скресле море,
Як я в собі – розріджений граніт..

..Усе – нейлон. Ще не життя, не плоть:
Наразі це – лише можливість смерті.
Біжи! Крізь сни і снігові замети –
Біжи, допоки сонце не зійшло.

У сховищі ядер – гарматних і бензольних
З’являється протяг і проситься назовні –
Туди, де із неба стирчать, мов голки, зорі,
Й прозова вітрина скидається на став.

Жовніри лишають в болотах свої зойки,
Повзуть навмання – безголосі і безокі,
Вгрузаючи ліктями в тіло Амазонки…
…Вона, не читаючи, палить його листа.

Вона залишається там, де давно зайва:
Непрохана гостя, неждана ніким зайда.
До зриву – півкроку, а втім, так було завжди.
Жандарми шукають в підкладці пальта драп.

Тумани – густі, наче витесані з яшми.
Ти дивишся вгору і тупо кричиш: за що?
У кожній мотузці ти вгадуєш свій зашморг.
Стискаються стіни бензольного ядра.

Годі, Господи. Хто з нас вартий своїх надій?
Так вже вийшло - вона не йде мені з голови.
Чим ми стали за кільканадцять щасливих діб?
Вовна й тирса – лялькові душі: зшивай і рви…

Біла крейда, червона фарба, важкий скелет –
Все збігається у розпечену больову
Точку, ось воно – невимовне, даремне, зле
Серце ляльки – бавовна й тирса… Зшиваю, рву,

Не розводжу спиртів, схиляюся до кислот..
Часті гості, нечемні черги, брудні коти…
Пам’ять вимкнувши, активую автопілот.
Годі, Господи, можеш більше не берегти.

Прокинувшись, знову ковтаю густий грудень
Ну себто, встаю і одразу берусь пити.
Не знаю, навіщо вважати себе грубим
Настільки, щоб йти і дивитись на ці пики.

Ну добре, нехай, я жартую (це ж так – вірші),
Але, як і ви, ігнорую люстро: нудить.
То з чого б це раптом ви мали мені вірити?
Не вірте мені. До побачення. Все буде

Нормально. Толстой, Достоєвський, Жадан, Кафка..
Написано все, а паперу іще повно.
Слова розлітаються - гострі, немов скалки,
І падають долі – безспірні, немов порно.

Нічого не буде. Нормально: вставай, падай,
Вдихай, видихай, ігноруй, не люби, сліпни..
А день добігає кінця, і пора спати.
Лягай, не знімаючи джинсів, пускай слину.

Човен-змія
Човен-равль
Човен-ґава

Перетинає бульвари абсолютно нічийого міста,
Раз-по-раз зупиняючись,
Аби перехопити чогось котячого
(біляші, чебуреки, хутряні кУльки..)

Стерновий – людина без прізвища –
Пришвартує човна просто до твоєї лоджії.
Зроби вигляд, що спиш,
Не відчиняй,
Не пливи нікуди,
Лишайся.

Завтра мені відчиниш,
Зі мною попливеш

Втрачаючи друзів у переходах
Між станціями метро,
Пишучи заяву про звільнення,
Задихаючись просто перед коханою дівчиною,
Усвідомлюю:
Це ще навіть не життя.

Черговий дощ
Безслідно зник у зневодненому місті.
На знелюдненій планеті
Так беззмістовно зникаєш ти,
Мій дурнуватий янголе..

Не вір, що мені, буцім-то, погано.

Новий светер,
Чисті шкарпетки -
Світ чудовий.

А жити геть не обов’язково

Тепло
Притискаешся до бетону,
Хочеш обійняти,
Чи, бодай, обійти…

-Давай додому,
Чуєш? Борщ готовий!
-Мамо, який борщ?
Яке «додому»?
Хіба не бачиш,
Я загубив ковзани,
Я не повернуся..

Небо червоніє,
Площею гуляє мініатюрний смерч,
А тобі
Не вистачило на пиво.

- Вы что, молодежь, совсем оху..ли?
- Люди добрі, заради бога,
Не говоріть зі мною,
Принаймні зараз:
Я ж іще вчора
Ладен був покинути усе, що маю,
А сьогодні бачу, що нічого не мав…

Он воно, як

Тепло

Ліричні герої потрапляють до пекла.
Нічого не вдієш –
Література, таке інше...

Нічого не вмієш –
Ба, навіть дівчина
Покинула тебе через дрібниці,
Геть не тому, що ти лузер.

Опорожнивши вранішній келішок,
Видираєшся на дах.
Дихати.

Вже зараз життя нічого не варте.
Вже завтра
Персональний склад пекла
Поповниться черговим ліричним героєм,
Бо ж де тобі покинути писати?

Чума крокує містом. Переповнена
Чужа квартира видається рідною.
Тебе із кухні кличуть-недокличуться,
Тебе вербую я в свої загарбники,
Тебе, тебе, тебе, тебе, тебе

Звикай до сірих стін і жовтих сутінків.
З вікна не видно дна. Асфальтне озеро
Мовчить, і глибина сягає старості
(Мовчи!), а може й смерті, може навіть і

Життя. Розчинна кава, темно, холодно.
Вже й я не можу пригадати грудня,
А січень, а чума, а чортів січень
І ти, і ти, й нема куди піти..

Депресії через непевну погоду,
Диверсії в стилі Чезаро Ламброзо.
Як завжди, не можу згадати пін-кода,
Щоб зранку, бодай, завантажити мозок.

Агонії в стилі Динамо-Карпати,
Комахи на склі, коматозні безсоння
На пляжах - повільних, гарячих, картатих,
Де вже все одно босонІж, чи босОніж..

Анатомія просить шроту,
Анатомія ходить в шортах.
Коридорами йде піхота,
І триває облога форту.

Електрони жадають дроту,
Чи оголених наших нервів.
Амбразури шулявських дзотів
Запаковано, як консерви.

Запарковано наші парки
Затонулими кораблями.
Потрапляю у звичну пастку,
Розкидаю червоні плями.

Закорковано... Мертві круки...
Без краватки - так само кепсько,
З Кортасаром - уже не круто.
Анатомія ходить в кепці.

Курці помирають рано
Курці взагалі вмирають.
Зализуєм наші рани -
Курці до загину разом.

І дещо за Пастернаком:
Калюжі в осінній глині.
Пішло воно, врешті, на х...й -
У нас настає вже липень.

Призначити б цІну за кожну голову -
Мені зараз саме потрібні гроші.
Не те, щоби я помирав із голоду,
А просто існую і всіх запрошую.

Але - де не ткнуся - ворожий табір.
Сподівана осінь, неждана злива.
І гупає то барабан, то тамбур,
І потяг, як полоз по прозі злиднів,

І пензель кладе мою тінь на аркуш,
А ножиці ріжуть її на пазли.
Продам свою голову за цигарку -
Я більше не можу чекати спасу.

Гуляєш мостом Патона,
Стрибаєш в грудневу воду,
"І все-таки не потонеш" -
Друкую закляття в "ворді",

Шукаю прокльони в "гуглі",
І все-таки - не знаходжу,
А ти набиваєш гулі,
А я тебе просто хочу.

Привіт, сиджу у темряві
Сам по собі, чи сам в собі..
Неначе впав із дерева,
А втім, це тільки seems to be.

Сусіди повкладалися
Із казкою у черепі.
Летять думки іздалеку,
А я їх чую черевом.

Летять суворі літери,
Й такі нестерпні образи,
Що ліпше пити літрами
Без бога і кошторису.

Дядько в камуфляжній куфайці
Каже, що із пивом не можна.
Я ж йому: "Усе буде файно",
Й, типу, непомітно проходжу.

Всі мої аврали сезонні,
Всі мої колеги - сволота.
Та, мабуть, на те я і зомбі,
Щоб на восьму йти на роботу.

Останні вечірні враження,
Безсонні сигналізації -
Далекі від чогось справжнього.
Хотілося б нализатися,

Хотілося б мати мачуху -
Все інше-бо дОтла спалено.
Я знов заростаю патлами,
І скаржитися нема чого.

До біса салати з морквою.
Нехай - лише "Doors" та Мусорґський.
Коротше, я хочу мороку
І музики.

Холод цілує собак у вологі очі,
В пащі - вологі від слини маленькі пекла.
Місячне сяйво повільно стікає в Очерет.
Дід без куфайки пхає батон до пельки.

Це ще не вірші, це шепіт крізь мерзлі шиби.
Грудень гряде. Щороку - той самий грудень.
Всесвіт гойдає псів, мов ляльок на шибениці.
Вітер цілує нас в неприкриті груди

Есть в тебЕ что-то от горностая,
И во мне - что-то от богомола,
И во мне - что-то от бегемота,
И когда я провожу ладонью
По твоим белым горизонталям,
Ты дрожишь, будто перед уколом,
Ты молчишь и никуда не смотришь,
И тогда - нет никого бездомней

На земле с желтой ее латунью
И углем в непостижимых недрах.
Ну и что? Ты вон сидишь на стуле
Посреди еле живой планеты -

И никто не остановит взора,
И ветра не прекращают бега,
Ничего в мире не содрогнется,
Только я не нахожу забвенья.
Лишь тебе не отыскать опоры
Ни в каком звере и человеке.
Мы живем в брошенных чьих-то гнездах,
Чей-то пульс трогает наши вены.