І знову плаче дощ свою одвічну правду,
Вистрочує ряди у барабан землі.
Мене ти не питай, чому у чорну каву
Сьогодні не кидаю цукру взагалі.
Ніч розгойда дротів несхрещені дороги,
Із хаосу думок вихоплюється та,
Що до твоїх "романів" вдалі епілоги
Сьогодні видаватимуть мої вуста...

Всі нерви вже давно акредитовано
Аж до останнього складного рівня,
Роздратування в рухах закодовано,
А спокою того...можливо, з півдня.

А може, день до вечора - змарновано,
Не хочу оздоровлень з півдня.
А може мрії мої пошматовано,
Мов пір`я зі старого півня...

2010р.

Чи справедливість Божа це?
Чи так тому судилось бути?
Вчорашня сіль на ранах це?
Чи, не питай мене... Забути!
В кишенях неба голубінь,
Рожевість сонця в надвечір*ї,
В очах - осіння просивінь,
В руках - піковий туз козирний.
Зіграймо ще, в останній раз!
Хто з нас пошиється у дурні?
То тільки в танцях - реверанс...
Гра чесна. Ти, на жаль, у дурнях.

Хто бачив коли-небудь ночі очі?
Лукавим спогадом у них печаль
Мій потопав і тихий сум дівочий
Так безнадійно прихистку шукав.
Лелій мене, о нічко, нецнотлива!
Лелій, чаруй казками та навроч
Мені думок щасливих і немстивих,
Змори, приспи і снами замороч.
В безсоння час,віщунко вирлоока,
Тебе заколисаю, мов дитя,
У коси заплету пісень тороки,
Туманів шепіт, тишу забуття.

Загостювалася зима,
Сновидою у полі ходить,
Приборкує і знов здійма
Снігів патлатих хороводи.
Кружляє віхолою скрізь,
Зникає в безвісті печальній...
Пірнути б їй у неба вись!
Та жаль, не там її причали.
Зими подвійний пірует
Так вправно паморочив простір,
Зими жіночий силует
Зникав... Весна просилась в гості...

Не далекі, не близькі, не вороги й не друзі,
Все, між нами не розбити мур.
У світи кривих здеркал, оманливих ілюзій
Двері відчинив мені авгур*.
Хто тобі дозволив взяти мою руку?
Хто тобі сказав, що зможеш ти
Вберегти мене від лиха і біди-розлуки?
Хто дав право проти волі йти?!
Кажеш, що не проти волі і сама дала я згоду
Бути зброєю в руках твоїх,
Та не знаєш броду - не ходи в холодну воду.
Ти боровся. Жаль, проти своїх.
Знову весни йдуть, за ними каламутна повінь,
Знов шукає блудний Асмодей
Двох у парі, щоб надіть на шию зради камінь
І згубити в морі пристрастей.


*Silentium - мовчання (лат.)

Ти знову ходиш на роботу
І знову очі в тебе ті ж.
Не приховати в них скорботу,
Душа-лебідка - знов навстіж.
Розхристані твої печалі -
Цю чашу випито до дна.
Що ж буде...буде з нами далі?!
Чия брехня? Чи я - вина?
Пекельна тиша й дика пустка,
Коли мовчання, замість слів,
А замість щастя біла хустка -
На сльози "вирваних років".
Бездушна без книжок оселя,
У тебе ж, наче, цілий стос...
Пусті кімнати, біла стеля,
Забув помити посуд хтось...
Ти, наче, є і вже немає,
Ти, наче, був і не було,
А віхола все не вщухає!
Була стежина - замело...
Ти ходиш знову на роботу,
І очі знову в тебе ті ж.
Не забувай мою турботу,
Окраєць хліба, гострий ніж.


*Na ustroniu - осторонь (польськ.)

А вечір потопав у пахощах струнких акацій,
У сутінках тонули наші голоси,
І не було у світі кращих звукових вібрацій,
Ніж ті слова, що так розкуто мовиш ти.


Навіщо ми забули, що покорені світами,
Коли в агоніїї хапали щастя за хвоста?
Навіщо власноруч тепер куєм собі кайдани,
З якими підемо не раз у церкву до Христа?

Психоз,
невроз
і коматоз,
безглуздих
фобій
хмарочос
від того,
що ти не зробив,
від того,
чим ти завинив!


Туман,
обман
і вітрюган!
Від слів твоїх
п'янкий дурман,
від тиші,
Боже, вільний стан.


Смішна
брехня
і маячня,
твоя безликість
немічна,
пихатість
ледь пригнічена.


Тепер
мовчи
і не кричи!
Пригадуй все
тільки вночі,
бо день злякається -
мовчи!


За принципом
чи просто так
дивись вперед,
а не назад,
із сіллю
не шукай мішків,
запий водою
чорний гнів.

Важкі печалі лягли на груди,
І плаче серце-роса на очах,
Від мене ти не втечеш нікуди,
Бо я залишусь у спогадах.
І я від тебе втекти не зумію,
Наснись мені у таємних снах,
Ковтаю запах твій невловимий
І присмак попелу на вустах.
Корали, золото, срібло, персти -
Усе дарував би жертовно так,
До ніг поклав би пахучі весни,
Дияволу - душу, за просто так...

Зустріч наша - не а ля фуршет,
Зустріч наша - чорний рикошет.
Поклади на землю горілиць,
Щоб не бачила фальшивих лиць.
Хочеш, я піду з тобою в чорторий?!
Тільки сонце в землю чорну не зарий...
Нам не випить з решета води,
Можна тільки грудочку біди
Залишити в ньому... Забери!

Освічена,засмічена недолею,
Замучена, закинута неволею,
Сьома вітрами попелом розвіяна,
Дикунка часу небом неомріяна,
Стоїш собі у чистім полі каєшся
З любовію і з волею прощаєшся.
Затравлена, спаплюжена нестерпними,
Колючими, дурними днями впертими!
Змарніла людом-нелюдом зацькована,
Страхами, нетрями думок зіпсована.
Тепер дивись на замки побудовані,
На весни витребеньками стурбовані,
Дивись пильніш, щоб не були змарновані
Життя і доля, Богом подаровані!

Недопалки часу залишмо сьогодні в шухляді,
Недоліки інших - на випраному простирадлі,

Про візи забудьмо - вони постирали кордони,
А в рідному місті чомусь твоє серце холоне

Кружляють ворони - нема серед них альбіносів,
Свого родоводу не знаєш чомусь ти і досі...

Скажи на якому ж проклятім дешевім базарі
Купив непотрібнорожевобридкі окуляри?!

Сьогодні нас поять коктейлями правильних кодів,
На снідання маємо порцію нових законів.

Тобі діафільм змонтували в прямому ефірі,
Щоб наживо бачив свою отупілість "у стилі..."!

Шаги уходящей любви,
Когда-то пылающей страсти,
Ты скажешь: "Меня не зови,
Я вдоволь насытился счастьем"

А сердце трепещет, летит
За солнцем и за облаками,
С груди вырываясь кричит:
"Я разве похоже на камень?!"

Зачем же ты мучишь меня,
Раз в чувствах давно разобрался?
Зачем жжешь сильнее огня?
Вчера ведь забыть собирался...

Зведу мости до берега чужого,
Дороги прокладу за небокрай -
О, вічної душі пересторого!
Тривогами нічними не карай

Світанку, дай моїм думкам наснаги,
Торкнися променем очей сліпих -
Я вже не хочу дикої відваги,
Страшної правди, спогадів німих

У воду кидаю листи торішні,
Зриваю квіти зболених шляхів
І не кривлюся від терпкої вишні,
А ти колись відмовитись посмів

Спалю мости до берега чужого,
Не хочу бачити я неба край,
Сьогодні, жаль, залишусь за порогом,
Постукаю - дверей не відчиняй...

Хто я для тебе: ейфорія чи феєрія?
А може, ангел білий, та без крил?
Скажи! Можливо, фурія, містерія?
А може, відчай порваних вітрил?

Озвуч мене, облиш мене за брамами,
Закрий, бодай, на ржавих сто замків!
В моїй душі давно не ходять парами
Любов і зрада, злість і тихий гнів.

Ми вдало, жваво так тікали від "колишнього" -
Знічев`я затоптали неба синь...
Я прагнула знайти в тобі свого Всевишнього -
В мені ти прагнув відшукати тінь.

Давно в душі звучить твоя мелодія -
Сумний мінор і тихий ля дієз,
Хто ж я для тебе? Часом, не агонія?
Мовчи! Тепер не втримаю я сліз...

Червоний диван - наш оазис любові,
Сховаємось знову від мови людської.
Я хочу напитися тиші з тобою,
Ти хочеш напитися цноти зі мною.

У нашім бажанні ми щирі обоє,
Чому ж ми не разом, чом я не з тобою?!
Червоний диван, ти і я - і нас троє,
Червоний диван нас єднає з тобою.

Віч-на-віч лібідо зі мною в чеканні,
Червоний диван - наше танго прощання.
Тримай же в обіймах мене і... кохання -
Це танго останнє, це танго останнє!

Мені ще немає, тобі - уже за...,
Мені ще не можна, тобі - чому б ні?
Чужого кохання осіння сльоза
Прийшла на світанні до мене у сні.

- А може не треба? - казала тобі,
"Кохаю" - я вперше почула тоді.
Хтось тихо казав, не ховаючи зла:
"А їй ще немає, йому - уже за..."