коли ще був я тільки немовлям,
я повзав біля батька, що заснув,
і хлібом вуха заліпив йому.
проснувся він глухим – і в переляк!

дні пливуть, наче тіні круків,
і лине крик їх в порожнечу неба...
гострим дзьобом роздирають тіло очі аж до білої душі.
свербить язик і б’є по стінці черепного дзвону:
я не існую, щоб зїдать щоденно
кілограма півтора духовного лайна
круків, що б’ються за шматок пластмасової плоті!

з калюжі весело грає в очах
жирна веселка бензину.

життя — лиш свічка в руках
у пору дощів і калюж спотикання.

шановний ідіоте,
ти у цьому світі сам.

є час мовчати
і час в обличчя кидати каміння.

Він був один у цьому світі зі своїм болем...
з кожною миттю життя покидало Його побите тіло...
пливло усе.
примарні постаті Його предків з’являлися й зникали нагло.
з ран, пробитих Його ж кістками,
витікали останні краплі життя...
згадувалось: щасливе дитинство, свобода, кущі,
ліс, дороги, подвір’я, біля якого мешкав,
подруга життя і Той-хто-весь-час-топив-Його-дітей...
...і ця клята тарантайка на колесах, що чавить все живе...

вмить якась сила наповнила Його востаннє.
Він глянув туди, звідки йшов Той.
підійшовши, Той вдарив Його по голові залізякою.
на асфальті у конвульсіях востаннє витягнувся Він.
відтягнувши собаку до канави, Той подумав:
< Він був один у цьому світі зі своїм болем... >

знову очі відкрив:
якась метушня і робота.
вставай — випий щоденний келишок поту.

у снах приходить закіптюжена примара,
ідіотський клон — стара горбата діва Радість,
що шепоче потрісканими губами слова солодкого кохання.

усміхнись, моя люба, на свої кутні.
а я заспіваю тобі баладу, яку склав мій знайомий вішальник.
обійми мене своїми ніжними білими кісточками —
і я з тобою танцюватиму, поки не розцвіте сонячна квітка.

допоможи знайти, о Радосте, твоє кам’яне серце.
бо своє я загубив.
чуєш гарчання й гризню?
це Хіть та сестра Гординя дожирають його.

а я відчуваю незрозумілу втрату —
немає серця.
але є моя приятелька Радість.

у відчаї равлик оченятами сліпими тицяє урізнобіч —
шукає покинуту мушлю свою.
наткнувсь на м’якеньке, тепленьке, приємне:
< лайно... >
наткнувся на мушлю холодну, тверду:
< взагалі неїстівненe! >

в ядрі свідомості — купка лайна.
а довкола — розсипом мушлі:
залізні, мідні, срібні, золоті...

коли сонце твоїх думок ховається глибоко в твоїй голові,
і загравою востаннє кидає тіні на гори твоїх мізків,
ти розумієш істину холодної ночі.
не хочеться жити так.
хочеться знову відчути день
і співати тілом, душею і духом живої волі.
але ніч, холод, срібний птах Місяць
і лякаюча невідомість темряви наповнюють єство,
і твоє Я виходить на двобій проти темряви.

ти сходиш на вершину,
а за тобою повзуть примари, виліплені ніччю твого життя —
звиваються зміями й сичать, тріщать кістками трухлих тіл.
вони то стогнуть, зі слізьми молячи простити їх,
а то регочуть, скрегочучи зубами.
весь час у них на вустах твоє ім’я.
від них не втекти.
молиш ти:
< о Володарю Всесвіту, засвіти небо вогнями великого Сонця! >

ось стоїш на вершині.
сонця немає.
примари зла плюють ядом і облизують твоє незахищене тіло.
вони глузують з тебе і вивергають сморід плоті зла,
скрегочучи зубами, хором сичать:
< ти навіки наш-ш-ш... >

з останніх сил власної волі
ти випромінюєш молитву духу життя —
і музика світла наповнює тебе зсередини,
немов народжується дитя в пустій шкарлупі смерті.
сонце встає з-за гір, зі сходу твого життя,
і гори твоїх мізків пронизує червона стрічка язика світлих думок.
ти на вершині.
простягнувши руки у мольбі, ловиш живий промінь,
і вмілими рухами скульптора швидко виліплюєш
меч істинного живого слова.
кружляюча всю ніч біля тебе наволоч
відчуває вже власний страх,
і тарганами кидається з гори врізнобіч.
але марно.
меч караючою силою світла
досягає і нищить, розтинаючи темності.

божественний день настав.
світлий круг у блакитному небі осяює тебе, друже.
зі зброєю у руках ти стоїш на вершині
і славиш співом Всемогутнього.
у славі Божого Неба, на вершині гір твоїх мізків
сяєш променистим полум’ям живої любові.
і сонце твоїх думок високо,
високо в Небі.

заїхав в морду дзеркалу —
і розлетілось крадене лице.

товстенна муха була колись.
а зараз — в павутинні
невігластво, лиш видимість і зліпок форми пустоти.

дерево-шибениця лист за листом роняє.
на скрипці проводів маестро вітер грає.
ключ журавлів — наче хвиля журби.
вкутала душу мряка плащем.
в обличчя кидає вітер листя з дощем.
холодна волога пробира до кісток.
та в серці живий
весняних надій
росток...

кусюче стерво, вигризаюче душу!

щоб стати мухою та їсти мед і цукор,
доводилось личинкою вживати трупа.

розпинаємо Любов,
щоб Їй поклонятись.

пора збирати врожаї мерців.

закутаний плащем дощу, худий вітер бігає надворі.
і тих, хто не встигли сховатись у шкарлупи з димарями,
мочить,
мочить,
мочить...

небо замкнуло в свої обійми землю.
сонце лиш на кілька секунд прориває пальцями хмари.

калюжі відображають в своїх обличчях усе.
сновигають двоногі плащі.
калюжі проектуються на плащі,
вилітаючи з-під коліс невловимих колісниць.
колісниця швидко зникає,
а якийсь плащ стоїть
і лається,
лається...

вона прийшла,
з розтріпаним волоссям мокрих гілок на деревах.
листя на землі — то її саван,
що вкриває її брудне чорне тіло —
тіло золотої осені.

ось жук зарився в гній,
щоб прокопати хід в моїх думках...

упала з неба крапля кислоти,
виводячи мене з заціпеніння —
і я, мов жук,
що, все життя в лайні прокопавшись,
народить в світ лиш декількох личинок.

примара гнилої плоті.
радість, закутана в саван байдужості.
цілуй її підошви у крові!

скаженіє дикий вітер,
жбурляє попіл часу в вічі.
прожитих днів піщинки різнобарвні
засипають писк душі —
замкненого цуцика у будці серця.
і зирить у замок потворне око.

та звук глухий, мов серця стук,
проб’є зачинені всі двері,
в мене собою світло несучи
свічі, що зверху Бог нам світить.

я — вітер закритий у трилітровій банці плоті.

хтось визирнув з вікна...
ще хтось дверима рипнув,
на засув закривши серце...
ще хтось жбурнув з вікна
живого ще щура...
а хтось вдягнув петлю
і мотилем затріпотів...