Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице добром і злом!
Хай палять серце найдрібніші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця.

/Біласові й Данилишинові/

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п'ять.
І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Д.Д.

Наближається спогадів повінь...
В. Сосюра

Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну міру,
Коли життя сплітає у вінець
В незнаній черзі віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь
Зловіщих хмар, мов жалобний серпанок,
А зимну ніч, безсилу від тремтінь,
Бере в обійми полум'яний ранок.

Залізну силу, що не має меж,
Дихання Бога в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.
***
Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Цей світлий дар приймаючи від Бога.

/Василеві Куриленкові/

Зловіщий брязкіт днів, що б'ються на кавалки,
І жах ночей, що затискають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Розквітли квіти? Зараз, чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім'ята,
Сліпа, безкрила — сунеться на дно.
А ти її лови, тримай, тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним — живи!
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, мов нитка провідна.
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,
Його пізнавши глибоко, до дна.

Ти - тiльки випадковий подорожнiй
На запашнiм, заквiтчанiм шляху.
Л.Могилянська

I

Вiдпочинеш, i пiдеш знову.
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб вином моїм рубiновим
Затопити дорожню втому.

Гостре щастя раптовним блиском
Мою душу до дна пропалить:
Не чужий ти, а свiй i близький,
Це ж на тебе я так чекала.

В день звичайний розквiтне свято,
Мов бузок запашний у сiчнi,
I кохання, легке й крилате,
Я запрагну змiнить у вiчнiсть.

Ти вiдходиш вже? Що ж, не плачу.
Не сумуй i ти, подорожнiй.
Хтось незнаний нам шлях призначив
I покинуть його не можна.

Бiль зламаю, а сльози витру.
В зимну нiч, на твої дороги
Тiльки смiх мiй весняним вiтром
Буде бiгти - тобi навздогiн.

II

Догоряє, попелiє дивне щастя...
Зажурився день - замрiяний i млистий,
А думки мої, надхненнi та квiтчастi,
Опадають вересневим, жовтим листям...

Ось пiшов собi звичайний подорожнiй.
Бiльш нiчого. Новiть плакати не смiю.
Тiльки в душу, безборонну i порожню,
Сум летить непереможним, чорним змiєм.

Прийдуть люди - не чужi, не випадковi, -
Буду жити i смiятися, як досi,
Хоч життя мого весняну, свiтлу повiнь
Надпила, у перший раз, - холодна осiнь.

III

Ох, чому ж це серце б'ється молотом,
А уста мої - розквiтла китиця?
I чому це полум'ям i золотом
Кожна рiч в моiй кiмнатi свiтиться?

Повернувся, хоч тебе й не кликала.
А слiдом весна моя заблукана.
I згоряють у вогнi великому
Всi закони, що були розлукою.

Знову осiнь утiкає злякано
Пiд травневою рясною зливою:
Перший раз сьогоднi я заплакала,
Не смiюся, бо така щаслива я.

Залишайся. Щастя вип'ю келехом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моє без тебе - зрадою.

”Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби — спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”.

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, — я тверда й сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п'єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, -
Без металевих слів і без зідхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Гарячий день — і враз достигне жито
І доп’яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще непережитий
Єдиний день — мого життя корона.

І що це буде — зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком — меду і полину.

А дивне серце — п’яне і завзяте
Відчує певність, мов нехибну шпаду.
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль — і початок до спаду!

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість.
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря, тепле та іскристе.

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове... і до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти...

Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.

Заметемо вогнем любові межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.