***
Не час каміння розкидати.
Маленький світ і затісний.
Притихли, наче діти, сни,
Що позбігалися до хати.

Майбутнім снити вже не час.

Туліться, спогади, до груби,
Дивіться, мрії, на вогонь.
Тепло жарин. Тепло долонь.
І теплий щем: комусь ти - любий.

Оце і все, що є у нас.

***
...Ці книги-друзі - ні для кого.
Цей одяг - нас переживе.
А скільки зайвого й смішного
У світі, що на дно пливе!

І бог війни у небі - Марс.

Нажитися, а чи нажити -
Немає міри. Й де межа?
Летіти, йти до рубежа,
А там - "над прірвою у житі"?

Печальна правда без прикрас.

***
Серед віків, боліт і болю -
Оази світлі, острівці,
Мої коштовні камінці -
Брати по розуму і долі

В моєму серці повсякчас.

Хай сум згорить на попіл сірий -
Квітник посиплю під дощем.
Любове, дякую за щем.
За мудрий захист від зневіри.

Підкинь дровець, щоб жар не згас.

06.04.2021

***
Не час каміння розкидати.
Маленький світ і затісний.
Притихли, наче діти, сни,
Що позбігалися до хати.

Майбутнім снити вже не час.

Туліться, спогади, до груби,
Дивіться, мрії, на вогонь.
Тепло жарин. Тепло долонь.
І теплий щем: комусь ти - любий.

Оце і все, що є у нас.

***
...Ці книги-друзі - ні для кого.
Цей одяг - нас переживе.
А скільки зайвого й смішного
У світі, що на дно пливе!

І бог війни у небі - Марс.

Нажитися, а чи нажити -
Немає міри. Й де межа?
Летіти, йти до рубежа,
А там - "над прірвою у житі"?

Печальна правда без прикрас.

***
Серед віків, боліт і болю -
Оази світлі, острівці,
Мої коштовні камінці -
Брати по розуму і долі

В моєму серці повсякчас.

Хай сум згорить на попіл сірий -
Квітник посиплю під дощем.
Любове, дякую за щем.
За мудрий захист від зневіри.

Підкинь дровець, щоб жар не згас.

06.04.2021

***
Не час каміння розкидати.
Маленький світ і затісний.
Притихли, наче діти, сни,
Що позбігалися до хати.

Майбутнім снити вже не час.

Туліться, спогади, до груби,
Дивіться, мрії, на вогонь.
Тепло жарин. Тепло долонь.
І теплий щем: комусь ти - любий.

Оце і все, що є у нас.

***
...Ці книги-друзі - ні для кого.
Цей одяг - нас переживе.
А скільки зайвого й смішного
У світі, що на дно пливе!

І бог війни у небі - Марс.

Нажитися, а чи нажити -
Немає міри. Й де межа?
Летіти, йти до рубежа,
А там - "над прірвою у житі"?

Печальна правда без прикрас.

***
Серед віків, боліт і болю -
Оази світлі, острівці,
Мої коштовні камінці -
Брати по розуму і долі

В моєму серці повсякчас.

Хай сум згорить на попіл сірий -
Квітник посиплю під дощем.
Любове, дякую за щем.
За мудрий захист від зневіри.

Підкинь дровець, щоб жар не згас.

06.04.2021

Хтось подзвонив. Питаю: «Хто ви?
Без імені нема розмови».

І чую: «Не впізнали друга?»
Дочка злякалась: «Це злодюга!»

«Та хто ви, хто ви, як вас звати?» –
Тривога в серці, йду із хати…

А чоловік: «Це аферисти,
Що все з рахунку можуть з`їсти!»

«Не розмовляй!» – шепочуть в спину.
Та дайте спокій на хвилину!

Спішу я в сад нічний, у тишу…
Впізнала, хто у трубці дише.

А вже на виручку за мною
Моя сім`я крокує строєм,

Їм неспокійно і тривожно.
Ні, усамітнитись не можна!

Дочка присвічує смартфоном,
За нею батько – охорона,

За ним собака скаче радо,
Задерла хвіст, біжить з веранди,

Замкнувши стрій (це справді фішка!),
Проворна кривонога кішка…

«Та ну вас!» – регочу відверто.
Такі смішні, що можна вмерти!

«Пробач мені, – благаю слізно, –
Сім`я, мій друже – це залізно…»

2018

Дід Іван, студент, що був під Крутами, —
З роду козаків.
Скільки їх, що відійшли забутими
У пітьму віків!
Куля наздогнала в тридцять сьомому.
Тільки б вижив син!
Дасть початок роду незнайомому...
В моїм серці — дзвін.
Діду, у мені твоя кровиночка
З волі та борні.
Правда, трохи я козак, хоч жіночка?
Ти живеш в мені...

2017

Прийшла пора листи спалити, стерти файли,
Порвати зошити старі і фото.
Це наче осінь: надійшла, змітає й палить –
Прощальна перед холодом робота.

А десь вітають вічне літо, б'ють кокоси,
Улітку – й зими, влітку – йдуть до школи.
Улітку все минає просто, навіть осінь:
Немає грані між було й ніколи.

14.10.2016

Я вірю, що колись жила.
І сподіваюсь, буду жити.
Душа – краплиночка тепла,
Що гріє землю й буде гріти.
…Топтались, чередою йшли
Цивілізації й розрухи,
І племена, як ті осли,
Брели, порозпускавши вуха.
Куди брели? Куди вели
Царі, месії і пророки.
Та в кожнім крапельки жили
Тепла, що падало звисока.
Мільйони літ воно спада
І будить нам серця і руки.
Все та ж біжить з гори вода,
Одні і ті ж пласти пилюки,
І ми все ті ж: любов і гнів –
Усе під місяцем незмінне.
У кругообігу часів
Душа не може бути тлінна...

Йдуть мурашки. Саме йдуть – походом,
Крок за кроком рій торує шлях,
Наче переселення народу
Діється у світу на очах.
Обминають двері і віконця,
Вище й вище прокладають путь,
По стіні крутій ідуть до сонця,
Чи кудись-то далі ще ідуть.
Заповзають в непомітні діри,
Десь-то спочивають, а чи й ні,
Засилають розвідки в квартири,
Вої відчайдушні й мовчазні.
На маленьких альпіністів дружних
Вітер налетіти може злий,
Кожній пташці видно відчайдушних –
Шлях на п’ятий поверх немалий.
А вервечка в’ється без упину,
І якщо впаде один із них,
Інший підставляє чорну спину
З мужністю паломників святих.
Та ні втоми, ні вагань миттєвих:
Крок за кроком, вгору, до небес!
Це здолання сходинок життєвих,
Кожна – мурашиний Еверест.
Що їх кличе від землі, від житла,
Де у всіх обов’язки чіткі?
Чи замало їм, безкрилим, світла,
Чи втрачають розум вожаки?
Чи позвала мурашина мати ?
Поклик найпотужніший – любов,
У кохання час вони крилаті,
То дарма, що не злітати знов.
Хто ж вони – німі раби слухняні,
Чи в свободу втілений протест?
Вгору, вгору, по стіні вапняній
Тягнуть на собі незримий хрест.
Скільки порівнянь філософічних
Викликає мурашина путь!
Є в ній потяг до життя одвічний.
Крок за кроком йдуть мурашки, йдуть.

- Однополчани, відгукніться!
А їх немає вже, нема...
Розлого котиться луна,
Сигналять з неба блискавиці.
Сліпі зіниці сполох бачать.
Рвонуло серце, як снаряд,
Летить він у війну, назад,
І цілить в молодість хлопчачу.
Та молодість перемагає
Війну і все, що по війні...
– Вже час спочити і мені.
Озвіться, хто живий, гукаю!
А може, бачив хто Марусю? -
Сльоза упала на рукав, -
Я все життя її шукав,
Хоч на прощання усміхнуся.
То де ж ви, хлопці, як узнати?
Рідніше братства не було...
Аж десь у небі загуло,
Як звук останньої гранати.
Однополчани, відгукніться!
Луна у тиші йде, луна...
А їх нема.

Від мами лист. Підсліпувато
Сповзають букви й буквенята:
Все про погоду, огляд цін,
За тиждень низочка новин
З життя котів, сестер, сусідок,
З часів минулих – спогад-свідок,
Поради мудрі і прості,
Аби підтримати в путі,
Усім найкращі побажання,
На скору зустріч сподівання…
З перервою на день, на два
З'являються нові слова:
Злягла недужа, але встала,
Зібрала сили й дописала.
Миттєва слабкість аж до сліз,
Та вслід – бадьорий оптимізм.
За тими щирими листами –
Самотнє існування мами,
Яке по крихтам, щохвилинно,
Старенька поділяє з сином.