Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Іван Світличний (1929)

  Рецензії поезії
  нема

  Рецензії на вірші
  нема

 Рецензія авторської аналітики
  нема







Рецензії

  1. Ю. Єлісовенко. Поетичні перлини українського Шекспіра
    журнал "Вітчизна" №9-10, 2006 р.

    25 жовтня 2007 року виповниться п’ятнадцять років з дня смерті українського Шекспіра, видатного поета, дисидента-шістдесятника Івана Світличного. Не лише з нагоди роковин, а й за покликом серця в цій статті хочеться згадати його добрим словом і розповісти про своє ставлення до поезії Івана Світличного та про її вплив на мене, моїх друзів та студентів.
    Мені не пощастило особисто бути знайомим з цією непересічною людиною, вихідцем із Донбасу, справжнім патріотом і громадянином України та мужнім, чуйним, як його називав Василь Стус, «доброоким» чоловіком – Іваном Світличним. Утім, мені поталанило познайомитись, передусім з плодами творчості його духу, тими дивовижними поетичними перлинами, що створювалися ним попри нелюдські умови існування й слабке здоров’я.
    Звичайно, в Україні не бракує дослідників поетичної творчості Світличного, хоча його поезія, на мій погляд, ще недостатньо поцінована на Батьківщині поета. Прекрасну вступну статтю до збірки його поезії написав Іван Дзюба. Творчість поета досліджували І. Бажінов, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк, Г. Сивокінь, Л. Танюк та ін. За свідченнями сучасників, був він Людиною непересічною. Жити поряд із ним було великою радістю...», «він дарував нам світло...» – так написав про нього Віктор Іванисенко. А Микола Горбаль назвав Івана Світличного «володарем духу і королем спокою». Такі ж світлі й теплі спогади про нього залишились у пам’яті відомого правозахисника Семена Глузмана.
    З поезією Івана Світличного я вперше познайомився на початку 90-х років, відразу після виходу збірки «Серце для куль і для рим». Вона мене настільки вразила, що я ділився нею з друзями як духовним хлібом, читав колегам і студентам. У ті роки я викладав у Київському державному інституті культури імені О. Є. Корнійчука, був художнім керівником курсу, на якому навчалися переважно іноземні студенти, хоча були і наші співвітчизники. Вірші Світличного дуже сподобались моїм вихованцям, тому вони натхненно і захоплено працювали над постановкою власноруч створеної і запропонованої мною поетичної вистави за творами Іван Світличного. Студенти-іноземці швидко здолали труднощі української мови, адже тоді вони всі вивчали російську. Української, окрім мене, їх практично ніхто не навчав. Однак уже через кілька тижнів вони так читали свої ролі, які на 90 відсотків складалися з віршів І. Світличного, що деяким нашим співвітчизникам мало б бути соромно за своє ставлення до державної мови. У фіналі вистави тоді прозвучав і мій вірш, присвячений пам’яті цього справді світлого поета.

    Покаяння

    Я винен, браття. Всі ми винні.
    Наш гріх судитимуть віки
    За беріїв, за Соловки...
    Іван Світличний

    Іван Світличний приклад нам подав,
    Як треба каятися перед світом.
    А ми?.. Все мовчимо, ніби безвинні діти,
    Немов героїв кров у нас ніхто не проливав.

    Де ми були в ту мить як мученикам ребра били?
    Як душу, серце, волю їх давили
    Тюремними брудними чобітьми,
    Як обірвали їм життя – де ми були?..

    Де ми були, що їли, що пили, чім вуха й очі затуляли,
    Що ми не бачили, не знали, не могли
    Позбавити їх від знущання, від сваволі, від тюрми,
    Де ми були?.. Себе і вас питаю я: «Де ми були?..»

    Яке ми право маємо тепер спокійно жити,
    І їсти хліб, і воду пити, і відчувати смак вина,
    Без сповіді, очищення й покути,
    Уголос вимовляючи священні їхні й славні імена?!
    Прости нас, Господи, за їхні муки,
    За небайдужі їх серця та виснажені руки,
    За наш тваринний острах, невігласне мовчання
    Помилуй, святий Боже, і прости!

    Поетична вистава була показана широкому загалу як екзаменаційна курсова робота, а тому мала не лише великий успіх, а й деякі непередбачувані наслідки. По-перше, до неї, отже і до творчості Івана Світличного, виявили неприховану зацікавленість студенти з інших курсів і груп. Своїм теплим прийомом вони звели нанівець звинувачення у зайвому «модернізмі» та «заполітизованості» вистави. По-друге, мої студенти-іноземці відразу після першого знайомства зі своїми ролями почали навіть перекладати окремі вірші на свої рідні мови – дарі, пушту, арабську, англійську й французьку. Здебільшого це стосувалося їхніх ролей. По-третє, в інституті я, здається, остаточно здобув титул «націоналіста», що в вустах моїх опонентів-українофобів звучало образливо й приголомшуюче, майже як «нацист»! Принаймні я не раз пересвідчився в тому, що дехто з них між цими словами різниці не вбачав. А комусь із колег взагалі не до смаку була «тюремна лірика», вони її не розуміли, а швидше за все не хотіли розуміти. Проте для них у нашій поетичній виставі особливо виразно й іронічно звучав поетичний діамант із циклу «Ґратовані сонети» І. Світличного.

    «Жалісний сонет»

    Умій суддю свого жаліти,
    Тяжкі гріхи йому прости,
    Таж: він людина, як і ти:
    У нього дома жінка, діти,

    Їм треба хліба принести
    І треба – ніде правди діти –
    З лайна собачого зуміти
    Державний злочин довести.

    Хотів би ти в тій шкурі бути?
    В дугу свій горб і совість гнути
    Собача доля! Зрозумій

    І не топчи багно в болото.
    Жалій суддю свого достоту,
    Як ми жаліємо повій.

    Зізнаюся, що я й досі своїм студентам читаю цей чудовий сонет і розповідаю про тяжку долю Івана Світличного, бо вважаю це своїм громадянським і педагогічним обов’язком.
    Справді, з перших хвилин знайомства зі збіркою «Серце для куль і для рим...», а подарував її мій приятель і наставник, кандидат біологічних наук Євген Дудка, я потрапив у полон поезії Івана Світличного. Захоплений її чистотою, непідробністю й змістовністю, я поширював її, де тільки міг – у статтях, методичних розробках, навчальних посібниках тощо.
    Поезії Івана Світличного притаманний влучний, афористичний символізм художніх образів. Згадаймо його «випаденця», який «із закону випав», «камери-печери», що їх «обсіли мороки-химери», «переґвалтовані роки», «забутий сферами і Богом облуплений тюремний мур» тощо. І при всіх тих цілком реальних жахах, а можливо, й поряд з ними чи й у них, існує не менш реальний внутрішній світ автора, який неможливо затьмарити чи забруднити навіть «тюремними брудними чобітьми». Звернімося до поетичних рядків самого Світличного.

    Парнас

    І в небесах я вижу Бога
    М. Лермонтов

    І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі.
    Хтось невидимий ізбудив
    Світ Калинцевих візій-див,
    Драчеві клекоти і хмелі,
    Рій інграновських інвектив,
    Чаклунство Ліни, невеселі
    Голобородькові пастелі
    І Стусів бас-речетатив.

    Парнас! І що ті шмони й допит?
    Не вірю в будень, побут, клопіт –
    В мізерію, дрібнішу тлі.

    Вщухає суєтна тривога.
    І в небесах я бачу Бога,
    І Боже слово на землі.

    Не можна не сказати кілька слів про обрану автором форму для свого поетичного циклу «Ґратовані сонети». Здавалось би, які сонети можуть бути за «облупленим тюремним муром»? Там, де безперервний допит, докір, шмон, де мирно співіснують лиш безглуздя і жорстокість? Проте попри уявну суперечність форми й змісту, попри очевидність непоєднуваного, попри наявний дисонанс сонет, як унікальна лірична форма, лише підкреслює абсурдність реальності. Адже не може бути не абсурдною реальність, в якій місце, відведене поетові, за ґратами...
    Шістнадцять віршів поета об’єднані в один цикл «Ґратовані сонети», кожен з яких складається з традиційних (від шекспірівських часів) 14 рядків. Не тільки форма та деякі кількісні її ознаки об’єднують Світличного з Шекспіром, а ще й висока художня цінність їхніх творів, що дозволяє назвати Івана Світличного українським Шекспіром.
    У нелюдських умовах, що не налаштовують на ліричну хвилю ним створено кілька поетичних циклів: «Посполиті», «Мистецтво поетичне, мистецтво вічне», «Персоналії», «Пленер». І все це сонети, які від шекспірівських відрізняє хіба що структурна формула. Цікаво, що у Шекспіра вона 4 + 4 + 4 + 2, а в Світличного – 4 + 4 + 3 + 3, позаяк загальна кількість рядків залишається незмінною. Їх скрізь і завжди всього лише чотирнадцять. Саме такої кількості поетичним геніям достатньо, щоб змалювати життя у всій його повноті і виразності. А для того, щоб засадити поета за ґрати, нелюдам знадобилися десятки тисяч бездарних рядків, які власне залишилися ганьбою та історичним вироком їм самим. І хоча Іван Світличний усім і все вибачав, наведемо тут один з його сонетів, який є винятковим саме тому, що містить певний осуд.

    Епітафія
    (із циклу «Посполиті»)

    Минули захват і завзяття,
    Натхнення, самозабуття,
    І грім не вдарив до пуття,
    А на ганьбовище розп’яття

    Ти кинула своє життя.
    І душу ґвалтом рвуть на шмаття
    Самопокаянні прокляття,
    Самопрокльонні каяття.

    Але минає все. Осядуть
    І вщухнуть пристрасть і досада,
    Образа й гнів, розпука й лють.

    Та тільки не воскресне впала
    Душа: ти в неї наплювала,
    А інші звикли й теж плюють.

    Звичайно, є у Світличного й інші, не сонетні форми. Вони представлені в циклі «Поза сонетами» та в його перекладах Ронсара, Лафонтена, Беранже, Леконта де Ліля, Бодлера, Верлена, Елюара, Суперв’єля з французької, Словацького із польської, Максимовича з сербської, Орхана з турецької та ін. Його перу належать також глибокі професійні літературно-критичні статті з теорії художнього образу, історико-літературного синтезу, національної поетичної спадщини тощо. І все ж, поезія завжди була визначальною в творчості для самого Івана Світличного та залишається такою ж і для нас. її величності поезії присвятив поет один зі своїх сонетів.
    Поезія

    Із циклу
    «Мистецтво поетичне, мистецтво вічне»

    Поезія – свобода серця.
    Вона ламає сков і стрим –
    Канони ритмів, пута рим,
    На простір слова-волі рветься:

    Затята, пройде Крим, і Рим,
    І мідні труби – й не здається,
    А б’ється, б’ється, б’ється, б’ється
    Без валідолів і перин.

    Найдеспотичніший володар -
    Поезія, твоя свобода.
    Де ж визволення? Спокій де?

    Нема й не буде. Дурень-розум
    Що гне в спасенно-тиху прозу.
    А ти ідеш, ідеш, ідеш...

    Зазвичай я часто перечитую улюблені вірші Світличного та, незважаючи на те, що майже знаю їх напам’ять, щоразу відкриваю в них для себе щось нове – образні символи, яскраві метафори, риторичні фігури. Вдумайтесь, наскільки це глибоко, точно й афористично: «Найдеспотичніший володар – ...твоя свобода».
    Поезія Івана Світличного воістину безсмертна, бо їй притаманні смислова глибина, довершеність рими і форми, а головне – висока ідейна гуманістична спрямованість. Вона продовжує бентежити розум, хвилювати серце, збуджувати духовні сили, наповнювати творчою снагою.

    Юрій Єлісовенко
    "Вітчизна" №9-10, 2006 р.

    "ж-л Вітчизна №9-10, 2006 р."

    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5