Застукає дощами ностальгія.
Зів’ялим листям впаде тихий сум.
В шпаринах вікон холодом повіє.
На мить замовкне міста вічний шум.

Тепло поволі тілом розіллється.
Малюють випари ілюзії чудні.
Затихне тріпотливе моє серце:
Духмяні трави, сонце, літні дні.

Розчиниться ковток терпкого чаю.
Відкрию очі: осінь, вечір, дощ.
Потрібно йти. Навіщо? Я не знаю,
Але залишитись не можу я також.

На розі місяця в одну сплелися долі:
На розі вулиць смерті та життя.
І загубились в безлічі узорів
Безмежжя світу, пустки небуття.

А ми ще чули тихі сни каштанів,
У темряві дзвенів старий трамвай,
Шуміли води із іржавих кранів,
Неоном загорався небокрай.

У небесах горіли вічні зорі
Вогнями невідомих пентаграм.
І струни серця у житейськім морі
Стрибали, як криві кардіограм.

Де сонце сміялось, за хмари ховалось.
Там небо вмивалось, сльозами вмивалось.

Де сонце сіяло, раділо, палало.
Там небо ридало, невпинно ридало.

Де сонце з калюжі всміхалось до тебе,
Там впало й розбилося дзеркало-небо.

Думи розбурхані, вітром розвіяні,
Стеляться низько туманами рваними.
Серце на шмаття розірване війнами
Досі не видними, досі не знаними.

Тисне громами гроза-артилерія,
Небо від полум’я пекла сахається –
Світу бентежного дивна містерія.
В храмі розбитому голос зривається.

Криком пронизливим чорнії ворони
Землю стрясають, неначе гарматами.
Сонце осколками тріснуло в сторони.
Душі зотліли за вічності ґратами.

Думи розбурхані, вітром розвіяні,
Стеляться низько туманами рваними.
Серце на шмаття розірване війнами
Досі не видними, досі не знаними.

Світ від ударів постійних здригається.
Тріщини злісно відригують лавою.
Над попелищами дим ввись здіймається –
Кості біліють зловіщою славою.

Сцена батальна стоїть панорамою
Жахом роздертої криво реальності –
Аркуш закреслений кардіограмою
Вічного фатуму, вічної даності.

Думи розбурхані, вітром розвіяні,
Стеляться низько туманами рваними.
Серце на шмаття розірване війнами
Досі не видними, досі не знаними.

Зошити списані рівними строфами.
Сонце втопилось в імлі.
Світ захлинається під катастрофами
Грізним вулканом землі.

Зошити списані. Все перекреслене
Чорним чорнилом навхрест.
Світ цей залишиться. Рід же наш весь мине.
Як не чинив би протест.

Зошити списані. Долі спинилися,
Ніби на фотокартках.
Світ запитає, чому ми змінилися.
Краще синиця в руках?

Зошити списані. Аркуші крилами
Залопотять на вітру.
Світ, із якого удаль відлетіли ми,
Виллє піснями журу.

Зошити списані. В вирій лелеками
Всі подамося кудись.
Світ рецидивами туги нелегкими
Ще нагадає колись

Зошити списані рівними строфами,
Долями в довгих рядках.
Світ, що здригається під катастрофами,
Людство несе на руках.