ми знову йдемó – на порозі досвітних
леліємо образ свободи і бога
здіймаються душі у небо зі злітних
за обрій лягає для серця дорога

нехай нас чекають важкі переправи
нехай перевали із гострим камінням
ми знаємо – там де каяльнії трави
там поле для битви зла зі сумлінням

ми сходимо тільки до храму і сонця
легкі в нас пісні і жінки у нас відьми
надбає рятунок в дитячій долонці
промінчик надії – вільним і рідним

ми хочемо й будемо попри злотнечі
ми вдаримо градами й смерчами гадів –
титанами правди пригнічені плечі
розправимо наступом у авангарді

і зникнуть в проваллі історій і трактів
останніх імперій останні пророки –
а ми переможемо всупереч пактів –
we are the others – карбуємо кроки

Уходят всадники — и королевство пало,
Усталый ангел вновь забыл трубу.
Воздастся всем надеждам. И судьбу
Веков волчиц, и осень маргинала
Наполнят архетипы. И сознанье,
Влекомое и к Городу, и к миру,
Мгновеньем разорвет небес порфиру,
Что в день четвертый стало одеяньем
Для Истины. Укрытием от зла,
Волшебных ламп не пропуская блики.
И только предков горестные лики.
И Русь все ждет, как от весны — тепла.

Ні сонця, ні дощу ... Весна недужих.
Еней помер в Лавінії обіймах.
І Рим помре. І гине в плоті війнах
вовчиці дух, холодний і байдужий.

І снів нема. Лиш марево видінь
Туманних днів під Рейном в теплих норах...
І душі огортає мерзлий морок
На рабство із десяток поколінь.

Не наш, не світ... Ракшаси і кентаври,
син Пендрагона, Зігфрід, тінь у брід...
Закінчує крайнеба шлях болід -
і Атлантида - мрією про завтра.

21.06. 2010

... тут був Целян. Та не було весни.
Горіхи лунко тріскали у небо.
Злітала в память пишна і без тебе
Пташина душ незвінчаних. Лиш сни...
І все було отак онде цікаво.
Червоне яблуко на білому снігу.
Тут був Целян. І цілковитий звук
Упав на дно у філіжанку кави.
Тут був... Тепер і риба, і зима.
І Мюнхен знову привітав євреїв.
Святкують Боже протоієреї...
Ми те ж є "прото-". В майбуття - пітьма.

Я завжди була.
І буду
у часи далеких тюрків
І моїх прапредків хунну
бачили мене скрізь люди,
Чули голос чистий мій.
Я пагінчиком зростала
У священнім гаю сили
і роками міцнів пагін
і пробив віків могили
одержимістю,
котра лиш є для мене притаманна.

Був тривалим шлях,
марудним:
в золотій піщаній бурі
сонячних
степів безмежних
кочувала я верблюдом
до тих меж,
до гір наснаги,
що так вабили в спокусах,
в думах,
хтивих, бунтівничих.

В часі розладу та жаху
і обурення природи,
наче юна я шаманка
з посохом і зичним бубном,
із калаталом,
у шатах,
що сягають до колін аж,
я здіймалась над вогнями,
зір долонями торкалась,
і олені завмирали
від очей моїх
шаманських.

А зимою, в холоднечу
я тулилась в тісній юрті,
до камельки притулялась,
нитки мила і сушила,
шкіру мнула,
і співала,
і розчісувала коси,
все про юнака гадала,
чорноокого,
зухвальця...

Я - поет,
Тому я
Яро,
і скажено
, аж до болі
хочу бути споконвічно -
і сьогодні,
і в минулім,
і в майбутнім -

доки
сонце в небі гріє,
зорі сяють,
вітер виє,
щоб хлопчиськові,
дитині,
немовляті ще синочку
ймення дати,
щоб ім'я це -
це якутське ймення добре -
заблищало
словом віщим
на віки усі наступні.

(З ЯКУТСЬКОЇ ПОЕЗІЇ)

Край світу, мов птах марабу,
Мов бук у сосновому лісі,
Мов вечір тубільної пісні,
Блукаю між диско й табу,
Між долями вуст і танців,
Між димом і снами вин,
Вечірок, дівчат, роковин,
Між парами щирих коханців,
Між вдатних поетів і муз,
Між ангелів і пілігримів,
Між масок, персон і гримів,
Між риб і прозорих медуз
у морі марнот. Я шукаю
Твій посміх, Наталю, твій сум
І погляд, неначе у пум
Священних лісів Парагваю.

Пегасик з'їв лавровий мій вінок.
І муза з іншим утекла до шлюбу.
Дупло трухляве виїв час? Чи дубу
Еллади Степової - на станок
Перетворитись в шафу гарнітурну
В помешканні “нового українця” ?
Чи на тахту (стояти навколінця
І тішити жону його безжурну,
Що розпашіла вправами любові,
Віками накопичених у генах) ?
Удар під корінь - плаче Ойкумена:
Земля і Кров, та ідол у діброві…

Як фенікс золотий з коштовністю у дзьобі,
У райський сад потрапити раптово
З Молочними джерелами. Тут овоч
Небесний зріє, а пустеля Гобі
Цнотливо береже шляхи, як діва.
Праворуч - щастя. На десерт - нектар.
Розлито в келихи (Тут - інший календар).
А розмарин, троянда чайна - зліва.
Чарівні пахощі, духмяні пелюстки,
Вологі лілії, гірлянди і прикраси,
А на альтанках - лози-ловеласи,
Зустрічні та втікаючі стежки
Думок і мрій, пісень і медитацій,
Молитв, обітниць, сліз, подяк і снів.
І втеча в небо милих серцю брів,
Орлиним летом. Дичину на таці
З очима сарни піднесе служниця,
Вина подасть утіхами вустам,
Введе руками, пестячи, в іслам,
І стан напружить, вигне, мов вовчиця.

Втікати в рай на яблука та вишні,
Троянди, чорнобривці, васильки.
На білі лілії в ставках. Звивати в пишні
Тисячоліть букетики роки.
Втікати в рай. У Літо, сонце, ранок.
У ластівок небесні віражі.
У спів щасливий визволених бранок,
Аж до святих купальських ворожінь.
Втікати в рай. Втікати знов до Тебе.
Крізь сумніви, обмови і громи.
Де дзвін скликає душі на молебень
І срібло ночі вимито слізьми.

Магія чорна троянд у букеті - тобі.
Оксамитовий вечір, ревнивець, потрапив у пастку,
Подиху п'яну губи сповідують казку,
Золотом присмерку свічка зорить ворожбі.
Осінь як осінь… Ти - не така як завжди.
Дике ненавчене в небо нявчить кошеня.
Порух долоні грайливий, і мов навмання,
Стер на піску останніх освідчень сліди.

Химери осені. Мотузка і вузли.
Мов інка стародавній на осонні,
Рахую, в'яжу , лік веду. І лик
Нового Бога. І віки бездонні
Над Андами, над антами, над світом.
У хмарах - птаство. У дощах - краса.
Солодка кава, крем зі свіжим мітом.
З вершками (хто як любить). І згаса.
Є в Морі-Окіяні днів Світило.
На лови вийшов, позіхнув хижак.
І загнаний олень упав безсило,
І Зодіак над требищем закляк.

Поезія зростає в порожнечі -
Чим далі в обшир, де сумує птаство,
Фантазії й кларнети. Сич - схоластик
Навчає менестрелів, вбивця - вечір
Самотнім псом простерся у дворі
І річище сухе ховає тінь,
Що кинула у душі поколінь
Поеза романтизму. На зорі
Рівненьких верб шевченкових та яблук
Химерно крутять реверанси дню
І смаженину чує дідчий нюх,
І в небі ще не видно дерижаблів.
Величний спів, скуйовджені знамена.
Удари в бубон животять у лігво,
І Кайзерлінг дав світові епіграф,
І зрушила фльотилії Єлена
У строфи епосу. І світ не мав би шарму
Без чар її і яблука розбрату
(надкушене вкраїнцем). Герострату
наснився вже в Аїді білий мармур
у маєві пожежі, слави. Ніч
рудиментальні ніжить сподівання
і скіф із луком десь на Березані
До предків - звірів молиться облич .

На сході - Сварга. Зорі і вогонь -
На заході. Боги - ще бенкетують.
І свято щастя чотирьох долонь
Триває ще. І кінь забув про збрую.
Ще наша ніч. І нашим буде день.
І нашим вік назвуть ім”м, Наталю !..
На пашу вийшов Золотий Олень,
Шукає грек - мудрець свою сандалю…

Я - скіф. Я - звір. Я - воїн Аргімпаси.
Син Дия Ночі. Внук - Змії-на-пів.
Я - крок богів арійських свинопасів,
Канчук рабам і тятиви я - спів.

Я - дух, я - цар, я - лицар Бористену.
Німого переляку ворогів
Причина - я. Вступив, мов у стремено,
В історію. І в ярий бою гнів.

Я - муж, я - жах, я - жрець вогню на сході.
Дорога в Герри ** і легенда ер.
Я - сон забутих внуками мелодій.
Курган - мій сторож, мов Троян - Цербер.

Люблю тебе. Зорею впала в серце
Мені твоя чарівна і проста,
Мов квіт ромену, посмішка. Тепер це
Найперша ніч із вимріяних ста

Молитв за тебе Богові. І днина
Не зникне вже, як інші, в безвість снів.
Рука вінчань святого Валентина
Торкнеться наших схилених голів !

Життя. Поезія. Язичник. Холоднеча.
Гріховна сила розуму. Музей
Фігур самотніх і скляних дверей
Із фотоелементами. І глечик.
Старий, з Мезоамерики. Його
Ще Одіссей привіз у дар циклопу,
Де навіть в снах не бачили Європу
Верхи на Бико-Зевсі, а “Арго”
У протилежний бік помандрувало…
Ловися, рибко, у танета світу.
Тут на арені маршами капітул
На Картагену клятви Ганнібала
Рушають дні провінції. А Місто ?
В пожежі віртуальній. І Нерон
Узяв собі ім”я “ілюзіон”
І молоде вино запік у тісто.

Ми знову без Еспанії. Adieu !
Рушаймо, Золотого полку діти !
Ми ж так усі хотіли світ любити,
А нас чекає герцю простір дюн,

Пустелі, океану, гір… А може,
В законах біосу є виняток для нас ?
Та б'є у бубон невмолимо час
І тільки в небо нам зітхати : “Боже !”

Так ніч. Так сон. Усміхнене буття.
Серпнева повінь. Ніжність губ. Троянди.
Орфей і Еврідіка. Сходи. Данте
Без Беатріче. Ангел. Крила. Стяг.

Німа печать. У роздумах плин Лети.
Човен Харона. Мідяки в руці.
Між пальцями - у течію. Зайці
(ті, не врятовані) влаштовують бешкети,

розраджують, втішають: “Геть печаль,
любили ви, хоч не любили вас !..”
Жене на небо звірів Волопас,
На пашу в рай, де літній запах мальв.

Душа твоя з моєю заручена давно…
Адам Міцкевич, “До Лаури”

Моя Лауро, смутку мій і болю !
Я кожен вечір все молюсь до Бога,
Щоб була в нас завжди одна дорога:
Прочанин - я, ти ж - сонце в небі. Долю
Не вибирають. Хай собі. Ми - є !
Нас вічний Дух введе в любов і храм,
Де розпачу смертей, дрібних буденних драм
Не буде. Тільки - Ти, і зірка , й Віфлієм…

... усе святе,усе неовториме…
Ліна Костенко

Відродження до слова - таїна.
“Я вас кохаю”, - сокровенний Логос.
Свята Софія, Хрест Андрія - знак
Русі, де перекинуте все. В когось
“зломили меч”, “розтрощена волторна”…
Лиш дядько Лев - мудрець поганський - спить.
І Лукаш з Мавкою, як завше, неповторні.
І неповторна та ж сама блакить.

Поетів ніколи не був мільйон…
Ліна Костенко

Поетів не мільйони, а мільярди.
І кожен крок - священний на землі.
Під небом всі ми ходимо. Чи марно,
Не просто ж так молитва - душам лік ?
Не просто в цьому світі все? Та ні,
Вся неповторність - в дим в Еклезіасті.
Загине світ, минуть трильйони днів,
Розтане в небі тінь арійських свастик.
А чи буддиських ?.. Перше слово - “ма”.
“Я маю”, - тобто. Сперш з'явився власник.
А до “Я є” ще кроків - сила, тьма
Блукання, мов з пітьми Єгипту, насліп.

Ще слів нема…
Ліна Костенко

Ніч розчиняє слово. День -
Його каталізатор.
Блукає предок (без пісень) -
Німий homo viator.
Серед буття, в четвертий крок
В свідомості щось зблисне…
І - знов пітьма, в душі - звірок
Лякливий, беззахисний.

Не втішайся над рядком, Поете !
Не чванися й не кажи “Це - я !”
Що тобі до Гегеля естетик ?
Був - помер. І книжку їсть хробак.


Це брехня, що не горить рукопис.
Та ще й як ! (Згадай Олександрію).
І майбутнє Неба Книгу в попіл
Перетворить в битві з Древнім Змієм.

На перехресті вічності й вівторка
Ліна Костенко

Все, кажеш, заримовано ? Авжеж,
“думкам просторо, а словам затісно”.
Немає Дух Святий, направду, меж
Та все ж від двох обмежень
в душах - іскра!..

Повернення зі сну і забуття
Приносить втіху. Чи надовго ?
Німа петля, державний стяг,
Гранчак - все ті ж. У вухах - довбиш.

Все повертається? Цейтнот.
Кумедний кіт, брат дневі, сірий.
Мене не любиш ? Ніч - пустот
Володарка у серці. Віриш.

За обрієм - молитва. Тут - зима.
Життя неспішне в простоті буденній.
Лиш каркнув ворон (завше неврастенік),
Нам нагадавши: “Тут ви - зокрема !”

Що світ? - Журба. Лиш посвист злого вітру.
Долає всіх - траву, дуби, моря…
І тільки в Книзі - поміж плетив літер
Ще Дух Святий володар… Я - не я,
Або - або, піти чи відіспатись ?
Старезна світом шкандиба проблема…
Але щоранку в танці тіл мулаток
Встає для щастя сонце в діадемах.

Мій пане, хоч майже я крук, далебі,
Мені рідна неня - сонце на Сході.
Закінчить воно за день колобіг -
І Захід - мій татко з Хрестом Господнім!

Сягають верхів'я дерев горобці,
Вужі (наймудріші !) плазують корінням ...
Останній твій погляд на герб. А прецінь,
Я - лев і орел, а ти - прах і тління!

Нехай хоругви кидатимуть тінь,
Нехай блиск мечів для когось - осанна.
Я ж залишуся завжди на щиті,
Ти ж під щитом лицар - останній.

Ні, не лечу, твоя панна давно
Із іншим ключа знайшла - і відкрилась.
Мій пане, ти чуєш: у надрах гном
Лупає там, де золота жила !

Так, це осінь…
Фр. Ніцше

Не Кафка, не Кравчук, не Фарадей.
Лиш тихий сумнів. Осінь, осінь, осінь…
Нормальний урбанізм, з десяток кросів.
На свято з чаркою - повільний марш ідей.

Це - світ… Це наш. Останній Колізей.
На ньому шлях - до левів і до раю.
Люби - невірну. Там, за небокраєм, -
Сілезький Ангел, Мандельштам, Мойсей.