Я бачив сон, немов на кіноплівці,
Закарбувалось в пам’яті моїй:
Страшний вертеп, як на старій листівці,
А замість бога – жовтий цап на ній.
І люди всі сміються, розмовляють,
Та очі все ховають по кутках.
І скільки видно, аж до небокраю
Всі мертві, і хапає душу жах.
В пустих зіницях темряви безодня
І на чолі із номером печать.
За мідний гріш готові вбити сотні,
А тисячі – своє життя оддать.
А мертві, навпаки, були живими,
Із докором дивились зі світлин –
Стрункі, високочолі пілігрими
Із дахом-небом, лісом замість стін.
Веселі очі світяться яскраво,
Під одностроєм, серце де, – хрести.
Життя віддавши за свободи справу,
Вони онуків ладні проклясти.
А мертві п’ють – навіщо їм свобода?
Рабам зручніше – бо коли ж той рай?
Така вже, бач, людськая є порода:
Влаштуйся сам, на ціну не зважай.
………
Прокинувся. А сон перед очима.
У дзеркало вдивляюсь зі страхом:
Чи годен стати в ряд один з живими,
І чи не бродить смерті тінь чолом.

19 лютого 2011

В часи старих князів і воєн люди нехороші
Зібрали в купу власну злість і вигадали гроші.
І з того часу в кожного: в міністра і в прораба
Немає друга ліпшого, ніж волохата лапа.
Не мають люди спокою, бояться навіть цапа,
Бо світ накрила, хмара ніби, волохата лапа
І люди, гарні й правильні мичать немов телята
Коли, мов квітів аромат, відчують запах злата.
Кацап кляне єврея, а хохол кляне кацапа
Радіє і сміється з того волохата лапа...
І доти ще триватиме ця неприємна повість,
Аж поки в кожного жадобу не здолає совість.

В житті своєму я лиш пасажир:
Гарячий чай, гарненькі провідниці,
Яких кортить помацать за сідниці,
Запльований і засраний сортир.
І той квиток, який у мене є,
З яким ніяк собі не дам я ради,
Бо нікому його демонструвати
Щоб довести, що це життя - моє.
І машиніст - маленьке дитинча,
Що поїзд мій все по підлозі возить,
І голос мами що говорить "Досить" -
Безжалісний вістун мого кінця.

Я добр чрезмерно лишь когда я пьян:
Одариваю женщин всех вниманием
И жаждущим судейства пролетариям
Дам повод, обнаружив свой изьян.
Я зол бываю лишь когда я трезв:
Не вижу женственности в мясе и косметике,
А от эрзацев массовой эстетики
Идёт рассудок с совестью вразрез.

Удобно когда у каждого
Размер одинаковый обуви -
Тогда миллиард китайцев
Пошьют миллиард вьетнамок,
Ещё миллиард кроссовок
И три миллиарда чешек.
И каждый будет доволен,
Исчезнет проблема выбора -
Ведь всякая пара обуви
Придётся впору любому,
И каждый в свою очередь
Сгодится для всякой обуви

Захід є захід, а схід - то є схід.
Правда є скрізь одна.
Воєн немало бачив наш світ.
Знову була війна.
Бавились дядьки. В солдатиків гра
Кров'ю вмива міста.
Може нам всім вже збагнути пора,
Істина-ж бо проста:
Всі генерали, вожді і князі,
Всі президенти й царі
Варті навряд однєї сльози
Доньок, дружин,матерів.

хмарами думка стелиться
осені хід святкуючи
марячі квітками марними
ковдрою очі вкриваючи

серце в'яне трояндою
вітру тихенько підспівує
але не може за хмарами
сонця побачить відблиски

осінь панує панщину
смутку збира дороди
винагородою власною
зиму немов кличучи

Я розміняв натхнення на вино
І перестав записувати вірші,
Бо хоч вони й од деяких не гірші,
Але й не кращі - значить все одно.

Я ідеали власні, мов книжки,
Із шафи достаю, переглядаю,
Ховаю знов. Без них стежки до раю
Рівніші трохи й не такі тяжкі.

Я поважати мав за що себе,
Ще більше мав причин щоб зневажати.
А замість того вбрався в пишні шати
Й дощем весіннім вилився з небес.

По ідеалах і по людях
Безжально котиться наш час.
Здригнувся б навіть у могилі
Якби побачив це Тарас.
І як би він не намагався -
Того збагнути б не зумів:
Як замість нації героїв
Ми стали купкою хохлів?
Хто був багатим - збагатився
На бідних бідняків біді.
А решта краде і гендлює.
Вбивають, гинуть молоді.
Де ж наша слава, наша сила?
Де волелюбність? Гордість де?
Лиш по спустошених по селах
Ледь вітер в димарях гуде.
Тож виплач сльози, Україно,
І зупини шалений час.
Дай всім нам розуму, дай сили,
Бо діти не пробачать нас.

"Лісовій фортеці"

Ми великий народ і могутній,
І Європа чекає вже нас.
Але пам'ять чомусь в нас відсутня,
І муляє ярмо раз по раз.
Діти ми робітничого класу:
Шахтарів, крамарів і міняйл.
Але в самому центрі Донбасу
Хлопець пісню про лемків співав

"Але там, на Лемківщині, наші місця святі.
Там, на Лемківщіні, ще стоять наші хати..."

І співали, і плакали діти,
Відчуваючи погляд дідів,
Закатованих, страчених, вбитих.
І від жалю аж місяць тремтів.
І тремтіли запроданці й зайди,
І чимшвидш намаглись втекти...
Коли погляд дідів тебе знайде -
По який тоді бік будеш ти?