ЖЕНИХИ
«Пси, безсоромні! Й не марилось вам, що додому з під Трої
я повернусь коли-небудь, і можна – мій дім грабувати,
царствену жінку мою мов рабиню схиляти до шлюбного ложа?»
Одисей
I
Божественний сліпий Гомер
на всі часи, Землі всієї,
з життя реалій і химер
зліпив велику «Одіссею».
Скульптура розуму жива,
Театр – серцю, празник – оку!
Віки пожовкли, як трава,
та «Одіссея» – все нівроку!
І ми п’ємо, п’ємо, п’ємо…
Із невичерпної криниці
задурно мудрість беремо.
Уяви розкошує птиця
по тих рядках і між рядків,
видзьобує перлини-зерна.
І той – з породи диваків,
хто до криниці не заверне
зі шляху битого життя
(тепер уже від автобану)
в чарівний гай пригод, звитяг,
в тінь Патріарха всіх платанів.
І там, самотній Демодок
самотність гостя не порушить,
лише подасть води ковток
і переллє у ліру душу.
…Та все минається, гай-гай!
Дивак уже, хто завертає
під той платан в чарівний гай…
Бо, «се і те» й «часу немає».
Мчать автобанами ділки
повз дивовижу гомеричну:
«Яким кінцем, оті байки,
до дня практичного дотичні?
Архаїка, вчорашній день!»
Сова Афіни не віщує
писарчукам бридких пісень,
і Котляревського не чують:
яка-кому готова мста
за цей бік аркуша – по той бік…
Мені ж, архаїка – свята,
своя й всесвітня до вподоби.
Сучасніша від DVD,
практичніша від банкоматів…
Вже й причепились: «доведи!» –
давно готовий доказ дати.
Пряму провести паралель
між днем прадавнім і новітнім,
щоб Алкіноїв корабель
прибув під Київ передсвітній.
Та для початку нагадать
сюжетний мент із «Одіссеї»
дозвольте тим, кому читать
облом Гомера: «теє-сеє…»
А щоб зв’язати до ладу,
на всі кінці навести ясність:
минуле ямбом поведу,
гекзаметром візьму сучасність.
II
До Пенелопи на подвір’я,
вчорашні знову – женихи!
І вже з гусей кружляє пір’я,
і точаться ножі лихі
на переярі поросятка,
і на биків, і на овець…
Ітака димом вся просякла,
Олімп закопчений увесь.
Рокоче Фемієва ліра,
гуляє-бенкетує знать,
по лікті вимастившись жиром,
вином залившись. Не впізнать
вже показного благородства –
явило істину вино!
Схопились женихи боротись
за Одисеєве майно,
немов кентаври ті, циклопи
(про що і Фемій тут співа).
І нудить світом Пенелопа –
ні наречена, ні вдова.
Лиш зійде Еос, мов причинна,
весь день весільний саван тче,
і вже йдучи на опочинок,
до нитки все те розсуче.
«Де ти, коханий Одисею?
Не вільна бути вже сама.
Грабується твоя оселя,
і рівного тобі – нема.
Та де там рівного! Убогі,
ошатно вдягнені людці,
знеславили твої пороги
пустопорожні монологи,
і душі – мляві каганці.
Моє ти, Сонце мандрівниче,
Ітака вся лежить в пітьмі…
Ось, чуєш? Телемах твій кличе
крізь сон важкий: «О, батьку, мі-і-і…й»
Пресвітла вічності, майстрине!
Трудів натхненнице свята,
передовий боєць нестримний,
Афіно, Діво золота, –
правителя, митця і мужа
врятуй, Ерґано, від біди,
і женихів тих, осоружних
від його дому одведи!»
III
Еос весела колись за Дніпром-Борисфеном вставала,
довго у водах священних купалась Зоря світанкова.
Нині ж, на купіль закаляну людом лиш журно погляне,
в села сердешні, пихливі міста зазирне, спохмурніє.
Тяжко Зорі споглядать України глибоку руїну,
бачити села правічні, що йдуть в небуття бур’янове.
Боязно кишел нічних, румовищ і людського падіння
мрійно-рожевим серпанком душі доторкатись у місті.
Трудно і довго з Морфеєм прощається Київ, країна.
Для шахраїв різномастих, грабіжників – слушна година.
Сталось! За довгі віки просвітилась Зоря розокрила,
Сонця кохана сестра вічноюна – на мить прозирнула.
Їй Україна Майданом крізь сон посміхнулась, згадавши,
певно, общинне своє, вічове, сонцелике, билинне,
древнє – іще до «розп’яття», до букви, до «Руської правди».
Скіфським своїм, майданецьким, мезенським, первісним, господнім
людом – вільготним, палким, життєлюбним, сердечно-промінним
серед зимової стужі крізь сон Україна всміхнулась.
Чи не віщує той сон окрай-ночі у передсвітанні –
Дух предковічний із вирію лине додому світами?
І наростає двобій світла з мороком ночі-примари!
В кожній людині – двобій, та не кожному світло до серця.
«Так!» – ревонули «герої» і… в фата-моргану – з Майдану!
Забубоніли раби і вже в бубони день вибивають.
Тайно і явно зійшлись у борні, закружляли у герці:
правда і кривда, звитяга і неміч, свобода і рабство.
Кожен сьогодні, як стій, обирати вже мусить свідомо:
хто Україні він – син полум’яний, чи пасерб байдужий.
Битва ж іде особлива, безкровна, за душу народу:
духові світла чи темряві плоті – вона в нагороду?
Різні усі ми, хоча й українці, і овочем спільним,
від українського ґрунту і гумусу, зрощені тілом.
Тільки й різниці: один споживає, щоб мислити, жити;
другий живе і міркує, аби споживати той овоч.
Давня притичина, все ж, ніби сказана нині Сократом,
про Україну теперішню і про людей в ній насущних.
Я ж бо, одначе, на три різно-кількісні типи суспільство
підрозділити дерзну, не вагаючись в люту годину:
Не від утроби, напевно, від помислів світлих чи грішних
люди бувають на світі – земні, земляні і горішні.
Щодо останніх, судити мені і незручно і трудно.
Так, про метеликів мандри крилаті – що гусінь розкаже?
Треба родитись згори і метеликом випурхнуть з лона
лялечки смертних думок. Більш приступно земних показати.
Миру широку загальність – земна посідає людина.
Хилиться вправо чи вліво, та в масі своїй адекватна
простим бажанням земним і в малому знаходить утіху.
Як-от, приміром, віршами отсими втішається автор.
Люди горішні земних закликають у вирій крилатий,
люди земні їх обожують, й не поспішають злітати.
Та перейдімо до дивних людей, земляних, особливих.
Як і горішні вони не такі вже й чисельні у світі.
Правда, це все, що об’єднує їх, далі то – протилежність,
два полюси, що співпасти ні в чому не зможуть повіки,
небо й земля, як то кажуть, в прямому й зворотному сенсі.
Суть проти форми, і дух проти тіла, і день проти ночі –
так і горішні стоять в небесах до своїх антиподів,
до земляних, що по вуха в землі, в її благах примарних.
Мало потрібно людині, що сперлась на крила духовні.
Мало завжди і всього для людини, що мешкає ззовні.
Зовнішній світ, тільки форма, проста шкаралуща з горіху.
Внутрішній світ, то горіх, тобто суть життєдайна рухлива.
Скільки ще треба Сократів, Варсав і Гомерів крилатих,
щоб розколоти ту зовнішність скороминущу і смертну,
щоб розпросторити древо-ідею великого мужа
світом не зловленого, ні речами в несталому світі:
«Трудне є зайвим, а необхідне нетрудним!»? Тоді то
в небо земля піднялася б і небо спустилось на землю.
Міра усьому з небес, необхідності строгої міра.
Міра – в троянді, в кремезному дубі, у лютому звірі….
Матінко Земле, вседайна! Дива свої саду-городу
із небуття виявляєш, виводиш з малого зерняти.
Все, що росте, і радіє життю, і покірно згасає –
з тебе воно, і тобою живе, і вертає до тебе.
Також, людина, по плоті уся із землі до краплини,
творчим, одначе, єством – із небес, від безсмертного краю.
Трудяться руки земні: ставлять дім, за худобою ходять,
чи порядкують город, чепурять вертоград – все від неба.
Дбають – осібний господар, державний владар доброчесний –
перше про міру співзвучну для явищ земних і небесних.
Спільне положення всіх віровчень на планеті говорить:
частка земного в житті – визначається небом духовним.
Та пронесись над думками людськими, турботами – леле!
Виворіт всіх віровчень! Де не глянь, Мефістофелю свято.
Панствує люд земляний очманівши від гри пасочками:
Статки-манатки, «калитчині землі», й на місяці клапоть!
Звідси, Шевченко всесвітній жене крізь шпіцрутени серце,
звідти – м’яча, крізь грошву і фанатів, всесвітній Шевченко.
«Хліба й видовищ!» – в країні гендляр шапарює.
Тризуб державний іржавіє, змій Батьківщину полює.
«Хліба й видовищ!» – продажне, від «першого Риму»
до «вашингтонського» – зводить, ґвалтує народ трудолюбний,
творчий, з його колоритом земним, темпоритмом космічним,
з долею шитою на рушникові нитками-віками:
«Хліба і Правди!» А хліб – є любов у писанні священнім.
Правда свята вже і тим, що – не «хлібом єдиним…»
В цім – український талан і робота покладена Богом.
Вже й незабаром жнива, та не клепані коси духовні.
О, Україно моя! Трудна доля твоя – Пенелопи!
Де ж Одисей твій, господар правдивий, від Бога, не з хлопів?
Здавна помічено, вдосвіта тьма більш густа і тривожна:
місяць і зорі сховались, світанок іще у дорозі.
Так і в суспільстві людському на зламі епох і формацій,
зоряних циклів коли обертання весь світ поновляє –
сходяться в коло, мов три чоловіки, три велета, ніби,
долю вершить всезагальну, розлившись в народах планети:
Морок одвічний, Сум'яття сучасне, грядущого Провість:
Змій стародавній. Кінець вавилонський. Із Книгою Агнець.
Небо нове і земля не в грядущих святих емпіреях –
вічність і Бог у людині, що скинула ветху ліврею.
Еос, між тим, від Майдану, бодай на краплину маленьку
повеселіла, легеньким рум’янцем лице заяскрілось.
Селам надію із вічності шле, оживляє зневірені душі,
у божевілля міське випромінює мудрі обради.
Так світанкова красуня готує до Дня перемоги
світла над мороком – люд свій правічний, уярмлений Ніччю.
І озиваються душі, привітом серця променіють,
очі іскряться добром, віддзеркалює чисто свідомість:
«Трудне є зайвим, а необхідне нетрудним! Осанна!
Даль незбагненна, і доля крилата, і путь несказанна!»
Древня Еллада химерна й проста Україна відверта.
В чому тут збіг, запитає читач, паралель-обіцянка?
Рій женихів навіжених, жерущих добро Одисея,
де причаївся в сучасному дні українських реалій?
Не запитає читач, бо давно здогадався, по кому
дзвін, про яких женихів України захланних розмова.
Фертів крутих, джиґунів баламутних і дженджиків спритних –
знає усенька Ітака, даруйте, уся Україна!
День, женихів Пенелопи – гульня дармова допівнічна.
День, женихів України – каденція п’ятирічна.
Кожного разу, ті ж самі, неситі до грошей і влади
люди ідуть земляні, на широке державне подвір’я,
до пирога всенародного вкриті шарами піару.
Чую, Гомер через вічність, на речі йому незнайомі:
«білий» і «чорний піар», обернув свою жваву увагу.
– Вчителю дивний! Не знали Еллада й Ітака гориста
щирих мужів Батьківщина в усьому: і в доброму й злому, –
більшого лиха, ніж те, що сховалось за словом нікчемним.
Та ж, Одисеєва в стані ворожім троянська конячка,
перед піаром в моїй Батьківщині, дитяча задачка.
Просто сказати – піар і брехня абсолютно тотожні.
Як у коні дерев’янім кривавий сюрприз від данайців,
так під піаром, і «чорним» і «білим», всілякі напасті
люд земляний, богорівний Гомере, несе до кормила,
щільно прикривши щитами піару моральне убозтво,
поки іде жениханнячко до України. А люди
недальновидні, земні, нелукаві – тим витівкам вірять.
А Україна свята дожидає повернення Сонця.
Царствена тче Україна на кроснах історії долю
і розпускає раз по раз ряднину брехні і неволі.
Еос, Зоря розокрила, богиня горішнього люду,
ким прикриває, смикнувши цитатку, свою непристойність
люд земляний, – зарум’янилась геть, розпашілась,
брата відчувши прихід срібнолукого невідворотний,
промені-стріли чиї спопелять женихів осоружних,
і не завдавши тілесних страждань, просвітлять людські душі.
…Першим впаде Антіной, що в перекладі є «анти-розум»,
стіл розтрощивши з наїдків і вин безконечної учти.
Так у Гомера в його «Одіссеї» і так в Україні
станеться, згине захланність тупа від святого проміння!
Влади жагота безтямна й багатства жадоба бездонна –
темні невігластва хлопські. Захланна людина, що хата,
без накриття і підлоги, дарма, що існує в палацах,
по всіх усюдах-світах понаставлених з дуру-привіту.
Той, Анти-розум, в собі, ніби Скулу й Харибду* – двох монстрів:
Владу й Багатство, ні нагодувати не може,
ані заткнути ті пельки, котрі у душі Одисея державця
вільно й природно Суспільство і Бог – заступають.
О, парадокс незбагнений! Кайданники праху і тління
гетьманувати волочаться, вести вперед покоління.
За Анти-розумом, першим вождем женихів ненаситних,
темної ночі синів, від «цілунків» святого Світила
другий впаде ватажок, Еврімах, що на умисли вмілець.
Так, Еврімах, з давньогрецької є «махінатор великий»,
ще – інтриган, або кризовий менеджер – стилем сучасним;
Підступ, коротше, наступний жених України святої
в морок торохнеться, з мороку ж бо й народився нічного.
І вже не зможе ніхто виплітати на ближнього сіті.
Так-то, Обмеженість розуму, мислі й Підступність ганебна
лихом уже не засіють землі, не зчорнять більше неба.
Всяка держава, крім Божої, звісно, машина насилля.
Надто, коли Еврімах з Антіноєм, негідні кермують.
Влада ж від Бога – розвій, відчуття всеблагого польоту
над пожаданням очей, над спокусою тлінних речей.
За головою дволикою рухне двонога підпора –
обезголовлене тіло пітьми – Агелай з Амфіномом:
«стадність» і «пристосуванство» (читай конформізм слабоумний).
Двоє оці – безідейності, сну розумового, няньки.
Пристосуванство і Стадність впадуть при кормилі земному –
Божий народ сонценосний зрадіє у краї сумному.
Далі, від Лучника істини, з синіх небес сонцесяйних,
інші, дрібніші мужі войовничі й челядники ночі
промені-стріли спіймають хто в груди, хто в спину,
хоч і невидимі, оком звичайним – пітьми делегати.
Ось їх перелік малий: Демоптолем – «сперечка народна»,
на українську якщо перекласти; за ним – Евріадос –
«пекло широке»; Поліб – «пребагато жерущий на учті»;
також – Пісандр – «чоловік-мотузок», себто сам собі в'язень.
Скільки до Трої шляхетних звелось під знамено Паллади,
стільки й мерзенних, либонь, полягло в Одисея палатах.
Та Одисей, не забудьмо, для нас українців – прообраз
Духу, етнічного, що вже вертається в рідні пенати,
що переможе пітьму бузувірства й сваволі у душах,
не уражаючи плоті, як те в «Одіссеї» Гомер відобразив,
суть приховавши під символом-шлемом химерним,
в перипетіях захопливих людських взаємовідносин.
Дух, одне слово, в Гомера за буквою тихо зоріє
так, як за Ментором мужем ховається мудра Афіна.
Мисль промениста з-під символу Сонця вражає!
Людям його виглядати вбиратись до Свята врожаю.
…Року такого-то, дня рокового, по всій Україні
благословиться на світ, розів’ється Зоря розокрила,
Сонця кохана сестра вічноюна, заграє серпанком,
світ зачудує увесь. І у висях небесних зрідняться
погляди, думи, серця, і минуле відійде в минуле.
Місто на прощу піде до села, ніби Каїн до брата,
і від землі встане брат, і сотворять молитву священну
новому, вічному Дню, де ні заздрості вже, ні усобиць.
Передчуття перемін благотворних розкрилить свідомість,
серце наверне до ладу й любові у рідному домі.
Врешті, настане остання завітна урочна часина:
роззолотиться Зоря і розчиниться брама горішня.
Скрикне від болю пітьма, і яскраве жадане Світило
Світ, ніби чашу, по вінця наповнить сяйливим Собою.
Туга, мов сон, відлетить, і зупиняться чвари і розбрат.
І зрозуміють язики, всі лиха і злидні – примара,
твориво глупої ночі, блукання без Божого світла.
І до трудів осяйних потечуть просвітлілі народи.
Русла Дніпрові всім миром розчистить зійдемось.
Знову у водах священних зоря замилується – Еос.
* Скула (не Скіла) грецькою – Σκυλλα – страховисько-людожер із шістьма собачими головами,
пох. від гр. σκυλαξ – собака, щеня – пор. рос. скулить, скула (щелепа); Харибда ж означає безодню, провалля.
Таким чином, Одисей, пройшов між Щелепами – згори і Проваллям – знизу.
Літо 2006
Коментарі (2)
Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6
Executed in 0.2023 seconds