Телефон мовчав. Спершу мене це тішило, бо я уникала пустих балáчок. Потім мовчання стало дивувати. Я спробувала відволіктися, гучно увімкнувши CD-програвач, телевізор і радіоприймач одночасно. Квартира враз ожила і загуділа.
За пів дня, втомлена галасом, що переповнював світ, я знову занурилася в тишу. Вже під вечір я почала страждати, що про мене всі забули.
… Зітхаю і ставлю СІМ-картку назад до мобільного телефону.

Коли ви забули взяти парасольку, а на дворі періщить дощ, то нічого іншого не лишається, як їздити по колу в трамваї.
Кондукторка все розуміє і вже третє коло разом із нею в трамваї трусяться кілька пасажирів. А що? Квитки в них є, а кінцева зупинка, то вона ж автоматично і перша, - на цьому маршруті трамвай робить півгодинне коло, - то не станеш же компостувати нові квитки…
Он той чоловік вже третє коло гортає книжку і час-від-часу занурюється в читання. Він навіть не дивиться у вікно, - дощ щосили тарабанить по залізному дахові і цим відволікає його від читання…
Моя парасоля принишкла в торбинці, але я вдаю, що теж забула її вдома, - мені цікаво спостерігати за чоловіком із книжкою. Я навіть думаю, що треба й собі купити якусь книжку: по-перше, нею можно “вбити” ось так раптово незаповнений час, а, по-друге, матиму розумний вигляд і тоді, - може під час наступного дощу, - якийсь юнак або солідний, інтелігентний чолов*яга їздитиме три кола на трамваї і спостерігатиме за мною.

Дощ тарабанив у шибки вікон, дощ колов моє тіло дрібними шпажками. У черевиках смішно хлюпало, вони враз зробилися із середини слизькими і це сповільнювало мою ходу, проте я вже давно була мокрою, мов хлющ, тож тут чи поспішай чи ні однаковісінько.
Четвер добігав краю, ще лишалося хвилин десять до опівночі і почнеться очікувана п’ятниця, така улюблена моїми співробітниками. Від згадки про колег та наш офіс, я усміхаюся, бо вже передбачаю завтрашній ранок і напевно знаю хто що скаже.
Поодинокі перехожі поспішали до найближчого метро, аби встигнути і швидше опинитися вдома. А я ішла собі, смакуючи ці краплини і дуже тішилася, що можу дозволити собі насолоджуватися теперішнім і нікуди не поспішати. А куди поспішати, коли мені з цим дощем по дорозі? Та й до ранку ще досить часу, тож ще встигну і висохнути, і поспати.
Я все встигну…