Краплини дощу
першого дня –
як люди,
летять у калюжу життя.
Падіння із неба
Чому так лякає?
Калюжа все ближче,
А небо втікає…
І от розбиваєшся
З плюскотом-криком –
Життя затягає
В калюжу велику.
Тобі пощастило
Зворушити воду,
І бриж сколихнути
В нельотну погоду.
Ти впав у життя –
І концентричні кола
Тобою збурені
Розійдуться довкола.
Життя приймає –
Ти проник углиб
Тепер ти можеш
Лякати риб,
Чухати жаб,
пірнати далі
Про небо забути
Зривати медалі
У власній калюжі,
Де диво-вода –
Така пречудова.
Та день середа
Примусить з глибини
підняти очі,
Згадати сни про те,
чого найбільше хочеш.
І бризнуть сльози
Твої. В твоїй калюжі,
Брудній як мрії,
Згрубілі дуже.
Як ті медалі –
Просте каміння,
Що там, на дні
Не бачило проміння.
А далі що?
Тобі куди
Опісля середини
Середи?

Я ЗАБУВАЮ СТАВИТИ КРАПКИ
НАВКОЛО НЕЗАКІНЧЕНІ ПОЕМИ
А ЗА ДВЕРИМА - БІЙ І ВІТРЯКИ
І ДОН КІХОТ ЗАКОВАНИЙ В МЕТАЛ
ІДЕМО
ТАКСІ ВИЩАТЬ ЖАХЛИВО ЗИРЯТЬ ФАРАМИ
АЛЕ ВОНИ НІЩО ПРОТИ ЛЮДЕЙ
ТАКСІ ОКРЕМО. ЛЮДИ ХОДЯТЬ ПАРАМИ.
ВБИВАЮЧИ В НАПАРНИКАХ ЛЮДЕЙ.

Зелений шум зів'ялої весни
чомусь ховається подалі від очей
Шукаю світло. Що шукаєш ти?
Манірність розгубила чари згуб
Мелодія розтоптана мовчить
Я зчитую надії з губ
Шукаю світло...