коли відпаде
останній шматок штукатурки
із нашого уявного будинку
цвістиме бузок або жасмин

бузок або жасмин
перебивають запах нафталіну
останнього що лишиться
від нашого уявного будинку
врешті
міль може перекваліфікуватися на бджіл
і полетіти запилювати квіти

там буде лавка
під самим кущем
на лавці дівчина

дівчина скрикне
— ти чого? —
запитає він
— бджола, —
скаже дівчина
— не бійся
це ж метелик
ти не знала?
міль — це метелик
ми поселимо його у своїй кімнаті
у своїй майбутній кімнаті
скаже він
малюючи будинок
на шматку старої штукатурки

2013

важко повірити у порожнечу

і ми називаємо це космосом
і населяємо її
богами та зірками
слонами та черепахами
даємо їм імена
і вигадуємо звички

коли носиш у собі порожнечу
важко повірити у її безіменність
і ми даємо їй імена далеких нам планет
і вони стають близькими нам людьми
із блискучими очима і теплими пальцями

а між нами
мільйони богів і зірок
слонів і черепах
і хтось
хто тихо молиться
за нашу порожнечу

вже я твоя дружина
потихеньку змальовую крихти із хлібини
заглядаю у вікна нашої хати
ще незбудованої
і так тішуся
аж рушники на стінах
у долоні плещуть
а домовик на горищі
павутиння у клубки змотує
щоби шкарпеток нав’язати

добре так рідно
чорнобривці грають хто більше зажовтиться
огірки з городу на стежку тягнуться
аби дощам підніжки ставити
і ти на призьбі сидиш солодкий і теплий
аж бджоли у бороду полащитися злітаються

…цить місто цить
не сполохай нашого села
що за обрієм починає сонцем заквітчуватися

одного ранку була осінь
ти привів мене сонну й босу
на кухню

старезні ночви
виноградом нагодував
нічносинім
що вистоявся і обважнів
у терпких туманах

той виноградник
вже півстоліття вкорінюється
разом із дідовими зморшками
у нас на подвір"ї

голі ноги занурюємо
у ротище ночв
і сині душі витікають із грон
дотягуються обіймами до колін
пустують лоскочуться між пальцями

вино зачате у танці
вже набирається сили
почастуєтеся
у день зав"язі обручок
бо написано нам тисячі ранків
щоб дотанцювати босоніж
до краю вічности

бо я крихка
істерична
рвана
замість вінця - вінок із дурману
заплутані коси на чотири сторони
зашпилені воронами

твоя дружина мала би бути інша
м"яка як вії кульбаби
легка як душа пір"їни
тепла із пінкою
як вранішнє молоко
замовлене примовляннями цвіркунів

я навіть в"язати не вмію
тільки вузлики сварок наплутую
бо мама у мене в середині
блискавок насадила

от вони проростають
і дірявлять нас

роздягни слова до скелетів
скинь із них запахи
шкіру
вони повинні бути зсередини
а не обкладинкою для речень

це внутрішній крововилив у тебе

люблю коли можна
відчути вухом
їх рельєф вигини
переплавити у шелест пір'я
зітерти ними крихти дощу
або проснути від грайливого лоскоту рими

коли слова занадто голі
вони уникають
скупчення протягів і вух і себе

хочу бути словом за межею рота
оголеним і глухим

Фея тісного міста
З метеликами у волоссі
Вплітає суцвіття іскор
У втомлено-асфальтні погляди

Збирає пилок із глибин лотосів
Щоб намазати підвіконня
Для снів донечки
Що втікають
На найцікавішому місці

Модерує роботу
Ліхтарників і поетів
Вислідковуючи речі
З нестачею світла-слів-вітамінів

Ельфи із книжковими крилами
Драми з фарбованою кульмінацією
Кроки заримовані із берцями та підборами
Дні із квітково-пахучими рястами…
Вам затишно співіснувати
В радіусі одного подиху?

Фея тісного міста
Розвішує душі дзвінких сніжинок
На віях туї
Що танцює
Корінням вглиб землі

Світ викривляється іншими тінями
Поезію вимірюють кількістю вигуків
Ковтуни слів рвуться з горлянок тих
Хто заносить себе
У касту запліднених тишею
У касту поетів

А римовані балачки - це не завжди вірші
Алкоголізм – не ознака Майстра
Бо справжній поет – це вирок
На ешафоті ночі йому відрубують сон
І натхненно пульсує кольорова кров
На біле листя
Лишене поряд з ліжком
До знавіснілої музи
Що вибухає у ритмі
Замовчаних дотиків музики

Колись у країні Х поету відрубували руки
І писати ризикував не кожен
А лише той у кого втрата кінцівок
Не впливала на вміння літати

солодкаво і крихітно
причащаються бджоли
із глибин сонних квіток

трава так втаємничено
шелестить-гірчить
про вечірні забави
польових духів

розпростую тіло вздовж річки
що в"ється на згині двох світів
лівого та очеретяного
зашпиленого незабудками
чиї? чиї це очі проростають
із трясовини
і приковують погляди
до слів асфальтно-важких?

розпростую тіло вздовж річки
як щемко хлюпоче тиша!

я мабуть в утробі неба

Господи
хоч би не увірвався дзвінок телефону
і ці смертні
з небилицями та дурницями
не зрушили стеблину спокою
що тримає
на собі весь всесвіт...
на спинці бедрика

дівчинко
не там ти шукала щастя
не з тієї кишені зірки тягала
а та рука
на якій ти щовечора засинала
насправді не має продовження

дівчинко
небо зовсім не синє
а таке яким ти його хочеш побачити

небо-хамелеон

і одного дня ти сама відчуєш
глобальне потепління десь на перетині
осі абсцис та осі ординат
там де поки спить твоє серце

набери до рота свяченої води
і пронеси від заходу до сходу
перебирай пісок дихай піском вкрийся ним
і прийде той
для якого в твоєму роті три загадки
піддайся йому
бо його долоні вологі
значить він живий
значить він пестив річку
значить він той кому дозволено час від часу
витирати сльози
з ікони Пресвятої Богородиці

хвости
це єдине
що залишиться після нас
на місці злочину
нащадки вивчатимуть за ними
розміри наших тіл
і наших душ глибини
і ніяк не розумітимуть
що ми шукали на цій лисій
як череп планеті
вони йтимуть по наших слідах
о так
наші сліди їм якраз впору
вони так само дійдуть до води
вони так само не підуть по воді
вони теж хворітимуть
на Ікарів комплекс

насправді
те що ми шукали
було поряд
насправді
іти по воді – це іти небом
розлитим у воді
насправді не можна знайти те
чого ми не губили

сину
якщо ти захочеш ліпити пасочки
розбий піщаний годинник
надіюсь ніхто не закине трирічній дитині
зупинку часу

сину
ти мусиш скуштувати бурульку
а тим паче яблуневу пелюстку
і навіть коли ти принесеш додому у черевичках
калюжу

я зрозумію

беру в руки фотоапарат
та ніяк не можу
зловити в об’єктив бризки твого сміху

сміх
перед яким
навіть птахи замовкають
розуміючи всю фальш свого співу

сину
з моєї долоні видно
де сонце сходить
але не спіши вчитися літати

допоки між нами
пуповина не перерізана

народитися під колючою шкіркою каштану
так само безглуздо
як народитися хлопчиком
народити хлопчика
ніколи не знати
що вії
можуть розрубати
чиєсь серце навпіл
а коли закотити спідницю
вище хвилі
то можна перейти каре море убрід

бо хто ти є
якщо твої руки
можуть річку задушити?

бо хто ти є
якщо у твоєму тілі
рій бджіл
і всі мають право голосу
право галасу
право заміж вийти

ти Хто?