Як втратити жінку?
Цікаве питання...
Зроби все як треба,
Щоб вийшло не так.
Он, бачиш зупинку,
Під білим світанням,
Там тихо у небо
Злітає літак.
Я їду додому,
А ти залишайся.
Чекай її, чуєш,
Щоб втратити знов!
Кінець є усьому –
Не цим переймайся,
Бо сам добре знаєш –
Така вже любов…

21.08.2013

Казати, що втомилися – безглуздо.
Триматися, летіти – це наш знак.
До Бельгії крізь сон я свій женусь: то –
Назначений самим життям, мій шлях.
Збирати по цеглинкам сподівання,
Жадати і любити – йти вперед.
Ось тільки чим озветься те кохання?
Збудується той замок? Линь сюжет
Зі швидкістю експреса попідтинню!
Квиток до Польщі, Мюнхен – і мета.
Я, відстань розриваючи сумлінням,
Всім серцем хочу поряд бути, так!
Всміхнемось один одному ласкаво,
Обіймемося позабув роки.
Під радість дуже смачно п'ється кава:
Лиш люблячи ми не такі слабкі.

Невтомні оплески лунали
Нестримним викриком у вись...

"Ще тільки раз! Уже дістали!
На біс! На біс! На біс! На біс!
Ще раз, останній, і завіс!..".
"Чекай-но, любий, тут пустеля!".
"Ага, пустеля-простолюд...
Чи, може, зірку до готелю,
Як вчора, тягне знов на блуд?!
А я - найсаміший верблюд?!"
"Я хочу вийти ще разочок!
Ну, стій, будь ласочка, стривай!
"Я, може, теж багато хочу,
Але усьому, врешті, край!
Тепер саму себе "благай"...".

Завіса впала ніби скеля -
І зникло разом з тим Святе.
І нащо здалась та "пустеля",
Коли життя - не вар'єте.

Один і нуль шість…
Абстракції, небо…
І ти вже не гість,
І лину до тебе!
Так просто плести –
Так легко забути
Про зайві плітки…
Їх можна позбутись!
Усіх нумерацій,
Бо ти – це людина,
Що хоче овацій
Кохання-перлини…
І лине до тебе
Абстракція неба,
І линуть думки,
Як хвилі стрімкі.

Зеленою нотою щастя,
Блакитною хвилею мрій,
Жовтіє у серці ненаснім
Рожевого дива прибій.
Еола прозорого дотик,
Венери червона струна -
Здіймає емоцій широти
Малиновим сяйвом вина.
Молочні хмарини-надії
Під вечір танцюють сріблясто,
І золотом сонця, снодійно,
Колиску гойдають завчасно.

Примари тліли на паркеті,
Думки летіли хто-куди.
Твоя любов? Вона в пакеті!
Іди-но ж ти услід туди!
Любов самітньо позіхала,
Як леді х, не мала слів.
Хіба ж в житті вона не знала
Отой дурний сніданків спів.

Як модуси часу крізь тіла клітини
Проходять хвилини, тремтять у серцях -
Так посмішка світла, немов у дитини,
Що просто прямує, незнаючи шлях,
Бо їй невідома буденна утома.
Як просто і вірно іде до мети!
І радість квітуча - дорога до дому,
Де стрінуть, як завжди, найближчі і Ти...
Наповнються сміхом любові-свободи,
Відчують як тихо те щастя прийшло.
Так було і буде, від роду до роду -
Не зникне, не згасне одвічне тепло.

05.05.2013

Сапфірно-рожеві хмарини
Надвечір у вирій злітають,
Обіймами гріються рідні,
Колиску бажання гойдають.
Світлини на стінах мовчазно
Вичікують магій хвилини,
Щоб знову відбутись, завчасно,
І так, щоб не бачив годинник.
У променях місячних кішка,
На ліжку, зморившись дрімає.
Надпивши чар-зілля із миски
У сні солоденько зітхає.
Плекає закохано тишу
Посріблений дзвін-вітерець.
Кому, як не їм знати ліпше,
Що казка вже тут, а не десь.

Ти - знак мого серця віднині,
І вияв усіх почуттів.
Найвища є втрата - гординя,
Найкраще за ліки - лиш спів.
Минув, розплескалися хвилі,
Що блідо здіймались в душі.
Тепер кричучи я щосили -
Сміюся від шторму. Чужі?
Не бачу нікого навколо!
Тут море святе, ти і я.
Це радість кружляє по колу,
Бо знаю спасіння ім'я.

Всім тілом відчути прозорість вершини
Глибинних взаємин, палких сподівань -
Секундами стануть найдовші години,
Забуті у вересні, жовтість бажань.
Цей травень лунає у серці таємно:
Четвертого рівно до зір вознеслись
Ті самі жадані світила взаємин -
Вершинна глибинність з душею зійшлись.

Відклавши буденність на потім,
Забувши самотні шляхи -
Знаходжу у погляді сотім
Дзеркальність духовну... Роки...
Торкаюсь. Виходжу із себе.
Сміюся. Хай буде все так!
Бо, знаєш, видніше із неба,
Коли ти ще навіть не птах.

11.05.2013

Це вічність у синіх долонях,
Це подих чаруючих сил,
Що краплею світла з безодні
Спадає початками крил.
Глибинність край неба лунає -
Варгану незламний мотив.
І хай без упину він грає,
Бо саме за це... Полюбив.

04.05.2013

І зорі на темному небі,
І місяць у хмарах тонких -
Одвічно лунають до тебе,
Бо важно зустріти таких.

Я знаю, можливо - не пара,
Однак я цю муку стерплю:
У сутінках парку-бульвару
Я тільки сильшніше люблю.

Прокинувшись тихо під ранок,
Я пошепки серцем молюсь
За тебе - як кращий сніданок
Душі зльодянілій... Женусь
Шляхами, де вічність роздерто,
Крізь відстань в обійми твої.
Як боляче знати - посмертно
Ти приймеш вітання свої...
Холодна земля кладовища,
Могила, пекуча імла;
На горесній ноті, найвищий,
Як вістрями скла, два крила,
Наскрізно та туга пройшла,
Залишивши спокій позаду...
Ні втіхи не дав, ні розради...

Таке життя доросле – рідко творче:
Несуться з вітром травня за степи
Пісні юнацтва, молодість дівоча;
Лиш подумки мороз тріщить сліпий
Про те, чого давно уже немає,
Чому вже не судилося прийти.
Грайлива юність тільки споглядає
На відстані розлучної версти.
Розкидані стрічки дівчат - зернятки -
Доріжки світлих мрій і сподівань.
Вже інший їх вплітатиме спочатку
Коханій у волосся, без вагань…

Кожна фарба має смак -
Світлий, ніжний, неповторний,
Серцю вимірявши такт
У стезях своїх мажорних.
Край душі - малює білим;
Серцевину - синім дном;
Чесність, вірність - надперлинним
Острівком, тендітним сном...
Очі теплим, променистим,
Ясним, чистим - це блакить;
Простоту у них - барвистим,
Ледь вогнистим, бо болить...
Мерехтить у фарбах різних
Атмосфера гомінка
Душ потужних, і наскрізно
З них ллє сяйво як ріка...

Ще вчора новеньке взуття –
Сьогодні маленьке, невпору:
Покремсане сивим життям,
З’єдналося піною з морем.
Давно позабуті стежки
Ніколи не вернуть в минуле.
Кричи – не кричи, навпаки
Не зміниш подій, не розчулиш
Годинник часовні старий:
Неспинна хода твого часу.
На мить одну очі прикрий,
Занурившись в спогадів чашу,
Де саме прекрасне й палке,
Знайоме до страху та болю –
Змінилось на сіро-гірке,
Правдиве уявлення волі.
І тому нема забуття,
Ні виправдань жодних, ні суду.
Ще вчора безхмарне життя –
Сьогодні без тебе забуду.

23.08.2012

На розі дійсності та мрії
Зустрілись зовсім випадково,
Пестливо вітер плутав вії
Солодким подихом ранковим.
Червоним килимом під ноги
Стелились промені як квіти,
Що плавно в’ються до дороги,
Щоб землю змерзлу обігріти.
У кроках, рухах і очах
Твоїх лунала тиха пісня,
Яка приходила у снах,
До серця стукала провісно.
І погляд той, і ті слова –
На розі дійсності та мрії
Зі сну з’явились ожива
У звуках щастя та надії.

Піде у море корабель,
Вітрилом ріжучи світанок.
Пастельна гама, акварель -
Штрихом червоним знову стане...
Наллється вранішній пісок
Зеленим кольором травиці.
Думок затримавши ковток -
Твою шукаю таємницю.
Хвилини хвилями пливуть.
Зникають люди, силуети.
Коли кохають - мить живуть
По різні палуби планети.

Коли розтопляться сніги,
Розтануть довгі ночі зимні -
Під льодом озера тонким
Проб'ються лотоси первинні.
Заграє вітер у житах,
Зійде веселим сміхом парків.
У серці замкнутім, очах –
Підійме з попелу світанки
Забутих днів мого життя,
Нову любов та почуття.
Хай швидкоплинну наче квіти,
Але таку, щоб нею жити.

Ремінсації прогресу,
Махінації підмін,
Тютюновий дим -
Кроками регресу,
Генетичних змін,
Заглядає в дім.

Діло і слова,
Правда і юрба -
Трьом вітрам спускає
Серце не співав.
Дісності журба.
Більшого - "____" ...немає.

Срібними монетами фонтанів,
Проблискують надії відчайдушні.
Синопсиси нескінчених романів,
Проковтуються просто і бездушно,
Без натяку на будь-яку причетність.
У замкнутій системі та ж вода -
Вихлюпується тщетно, невичерпність -
Її прерогатива молода.
Стікає, повертається циклічно,
На ті ж граблини мовчки стаючи.
Кидається монетка символічно,
Але уже у іншому ключі.

Замкнуті фрази - у лоні чекання.
Мрії-безмрійні - мрійливо, востаннє
Злітають у відчай, тобою спокутий.
Я тихо торкаюсь їх осі забуті.
Про що я писатиму далі? Не знаю,
Коли понад вічність - тебе я кохаю...
Зрадливі події, мінливі зітхання -
Це все суперечить твоєму коханню.
Так важко здобути на волі свободу.
Та що там! Не треба! Немає проходу!
Байдужає серцю те слово "востаннє",
Як ехо розбите у лоні бажання.

Повінчані разом полями,
На березі зошита сміх,
У біло-проклітчаних плямах,
Єднає їх душі навік.
І він, і вона на малюнку -
Наскрізно порвуть інтервал.
Силенним своїм поцілунком
Зіллються в останній фінал.
Тихенько спадуть на підлогу,
Де квітом прокрапав бузок.
І навіть весняна волога
Не змиє їх вічний зв'язок.

Мовчить. Не скаже ані слова.
Живе. Торішний календар
Веде свою пожовклу післямову
Надірваними струнами гітар.
Летить мінливо, швидко і підступно
Життя, як кіноплівка без прикрас.
Недивно, що сюжет її наступний
Ніколи не здивує більше нас.
Ледь випита із келиху отрута
Ілюзії розіб’є дзеркала.
І краще бути зовсім не почутим,
Ніж мовити будь-що, і без тепла.

Пронизують, як літня прохолода.
Чарують дивовижністю подій.
Спокуслива і ніжна насолода
Проходить крізь кімнат паркет старий.
Летять нечутно з неба до домівок,
Дібрані з гірського кришталю,
Зіткані з тоненьких павутинок -
Сни, які я з медом ночі п'ю.

Квiт зеленої троянди,
За легендою, проб'ється.
Крізь печаль та біль узветься
Голос вірного Леандра.

Море в штормі розірветься...
Факел полум'я покине...
Тільки віра світлом лине -
На підмогу серцем б'ється...

Опустіла, замертвіла
Геро вежа без Леандра.
Квіт зеленої троянди -
Дар Венери, пам'ять, сила!

Рік од року знов єднає
Абідос і Сест той квіт.
І уже крізь товщу літ,
Двох подібних світ не знає.

Для тебе усміхнеться морем серце
І хвилею ударить по човну.
Зеленою водою обернеться
Тепло моїх обіймів, я здійму
Навколо тебе хвилі легкокрилі,
Які очистять розум від турбот.
До них я залучу пісні стосилі,
Які піднімуть вище всіх висот –
До неба, де радіють ясні зорі,
Де разом ми тепер на самоті.
Я був колись людиною із моря,
А став душею наших двох життів.

Тиша. Ліс. Блакитне небо.
Київ. Сонце. Знов і знов,
Щось мене веде до тебе…
Тут чарівно. Тут любов…

Промінь серця твій зігріє,
Як кінцевий шлях мети.
Я живу – і значить мрію.
Київ – серце, серце – ти.

Світає. Шелест кроків на подвір’ї
Спадає листям яблунь у траву.
Минає ніч осіннього повір’я,
Забравши всю негоду дощову.

У посмішках прозорої водиці
Відлунює теплом твоя любов.
Живильна і дзеркальна, як криниця,
Вона пісні співає з молитов.

Ще росами земля смарагдна сяє,
І вітер ледь погойдує ліси,
А серце травень тихо споглядає,
Де чутні щастя вічні голоси.

Як денді лондонський одягнений
Пройшов по сходах літній дощ.
Ланцюг ліхтариків запалених
Грайливо тягнеться до площ.

Камінні статуї схиляються,
Таємно дивлячись у ніч.
Кафе закоханим всміхаються
У барвах сотень тисяч свіч.

Хмарини, зорями осяйні,
Для нас обох зупинять час
На цій віддаленій окраїні,
Де ще не було разом нас.

Нет здесь счастья, на Земле,
На Земле нет счастья…
Буду я гореть в огне
Одинокой страсти.
Буду я гореть огнем
В жажде поцелуя.
Вспоминая лишь о том,
Что тебя люблю я…

Назойливый довод рассудка,
Перечит, что счастью не быть,
А сердце цветет незабудкой
И чувствам его не остыть.

Борьбою захвачены оба
И войны ведя меж собой,
Как будто актеры на пробах,
Уходят в игру с головой.

У сердца ни капли сомненья,
Противника только лишь жаль,
Не зная любви проведенья
Он хочет другим помешать.

Холодный рассудок мятежен,
Но рынет он твердо вперед.
Дробления жаждет как прежде,
И слепо за Никой идет.

Под натиском шквала и бури,
Под ливнями мутных ночей,
Быть может, героем прибудет,
Но Ника предстанет ничьей…

И новые выдумав битвы,
Которым нет счета, конца,
Последуют, только разбитой
Любовью не всхлипнут сердца.

Заходь і забери усе, що маю:
Усі ті почуття, в яких живу,
Запал вогню в мені, ключі від раю,
І радощів, візьми, моїх журбу.

Усе даю, бери собі що ближче,
Лише душі не треба, не чіпай.
Нащо вона тобі, скажи у вічі?
Вона не є твоя, і ти це знай.

Надії загаси останній промінь,
Лиши по-собі попіл сподівань.
І хай моє життя зазнає повінь,
Коли потоне корабель бажань,

Для мене це не є найгірша втрата,
Бо все, колись, повернеться ще знов.
Усе оце - душі моїй не варто,
Бо це - не на секунду, не любов...

Ти зараз від мене далеко,
Що робиш, не знаю, та з ким.
У небі кружляє лелека,
Уражена горем моїм.

Своє почуття я звертаю
У думи, а їх у рядок.
Хвилина повільно минає,
Триває розлуки урок.

І болісно серцю чекати
На світлої зустрічі мить,
Яка може знов об'єднати
І душі самотні зігріть.

Душевні загоїти рани,
Надати наснаги та сил.
Простими кохання словами
Тобі надаватиму крил...

Та тільки розлука триває
Завдовшки у ціле життя.
А серцю б співать - не співає...
Але не помре почуття.

Серця самотні обігріє,
Надії промінь у ночі.
І вже ось-ось жадана мрія,
Підніме нас у височинь.

Розлука є, але недовго,
Вона триватиме для нас.
І не уб'є любов тривога,
Лиха година, втоми час.

Усе у світі не тривале,
Життя тече, немов вода.
Серцями тугу ми пізнали,
Але мине і ця біда...

Життя пікоряться бар'єри
І кожен з нас на самоті,
Не буду звірем у вальєрі -
Ми разом будемо іти!

Одну розділимо ми долю,
Одне кохання та думки
І пожиттю, немов у полі,
Зберемо щастя ми квітки.

Я не зраджував надії.
Жив, любив і шлях вперед,
Через будні гірко-сірі
Вів до тебе «світ планет».

Кожен день моя надія
Серце гріла, берегла.
В щастя, чесно, смутно вірив,
Та в мені вона жила.

Хоч до зірки так непросто
Дотягнутись нам з Землі,
Та надія златокоса
Шлях освячує мені.

Є від болі та печалі
Мій найкращій рятівник,
Що підносе в сиві далі,
Де спокійно серед них.

В душу ллє мою наснагу
Кожен час, із дня у день.
І кохання за не зраду
Дасть мені, сплете пісень.

Я не зраджував надії,
Жив, любив і шлях вперед,
Через будні гірко-сірі
Вів до тебе "світ планет".

Де ти, доле, синьоока?
Чом не прийдеш на зорі?
Небо синє та широке,
Знов криваве, у вогні.

День іде, а я без тебе.
Час іде, і все не так.
Чи, напевно, так се треба,
І по-іншому ніяк.

Чи кохання помирає
І журбу мені несе.
Так чи ні, я сам не знаю,
Але хочу більш за все.

Може лихо нас спіткало,
Може те всього на мить.
Тільки серце кров пускало,
Біль якого не спинить.

Де ти, доле, синьоока?
Де тепер тебе знайти?
Небо синє та широке
Не підкаже шлях. Куди?!

Тобі віддав своє кохання,
Собі нічого не просив.
"Кохати ще б!" - одне бажання,
Одне просте, в собі носив.

Душа за обрій знов летіла,
Пливла у світ солодких снів,
Любов п'янку "піявка" пила,
Рожеву суміш мрій моїх.

Плекав я думи серед ночі.
Складав поеми із віршів,
Але не доля їм пророчить,
Подалі в дійсності той спів...

Розлиті болі на папері,
І свічка, сум не перейме.
У серці зимно, хоч у двері
Весна все також ніжно дме.