неподоланна неявна окремість
панує зучора в нашому лігві
куди й поділася позавчорашня магія
ми двоє чужих ми вкриті плівками
кожен
свого
персонального
крему
не тобі моє лінне лежання й моя засмага і
попри те що крім тебе тут тільки прибій і фалічний камінь
попри вечірній перегляд спільний
провокаційних випусків камеді клабу
навіть якби ти сьогодні зі мною ліг би
навіть якби я сьогодні з тобою лягла би
ми так і лежали би спина до спини
до литки потилиця
в дев'яносто
шостій
позі
бо він звідусюди на мене дивиться
й погляди ті
паралізують хіть
перистальтику й метаболізм
і тому я на жаль не в змозі
й зуби кришаться о зачерствілу мить
і вся я стаю тільки піт і сльози
а зрештою не стає навіть сліз

Де б ти не був зараз,
почуй, як не чув раніше,
слухай: якщо я - палець
вказівний,
середній,
мізинець,
то ти - на мені відбиток,
який відрізняє мене
від тисяч мільйонів інших
дівчаток, жінок, мазохісток,
поеток,
брехух
чи злочинниць.

А як свій відбиток - та й не покохати?

Тебе не витравиш жодним вогнем,
моєї винятковості доказе;
з таким неповторним тавром - ще б пак,
безпрецедентною важко не стати.
Та варто мені щось зробити не так,
наприклад, підірвати цей світ,
ти, мій зраднику номер один,
ти завжди проти мене свідчиш,
ти мене все на воду чисту,
і так - уже кілька сотень літ,
лише вряди-годи міняються слідчі
чи очевидці змінюють покази.
Судді чомусь переносять суди,
і в Пеклі сваряться,
сваряться з ними.
Адже, якщо я - направду, пальчик,
то, хіба що, пальчик Всевишнього.
А знаєш, чого я ніколи не плачу?
Бо Всевишній плаче очима.
Пальцями, пальцями
він пише вірші.

2010, лютий

Ти не з тих, хто вагається,
ні, ти з тих,
які в позі зів'ялого лотоса,
забувши про сон
і забувши про сміх,
сидять на своїй шальці
й безпорадно стежать за тим,
як хтось методично складає на іншу
всіх своїх друзів,
блокнот, запальничку,
жетон на метро,
кавоварку, навушники,
комплекси
тощо
і вирішує, що важливіше.

Ой прости, маленька, прости,
у тебе немає жодних шансів,
ти навіть разом зі стосиком віршів,
набравши повітря повні груди,
не тягнеш, наприклад, на метелика –
так, антенка,
суцільний орган чуття,
зворушлива й відчайдушна.

Пробач, хороша,
пробач, хороша,
ти не входиш в пріоритети,
кому потрібні постійні істерики?
Який же із тебе сенс буття,
якщо тебе досі трошки нудить,
коли пригадуєш,
як же легко,
нестерпно легко
шалька твоя,
наче справний ліфт,
піднеслася над рештою світу…

Де ти тепер, моя зіронько, де ти?
Як воно, серед янголів жити?
Хто тебе там помучить як слід?

2010, січень