Я без душі, без серця, без думок.

Давно вже заблукала, не вернуся.

Над урвищем злечу - лишився тільки крок...

І байдуже, тепер нічого не боюся...



Не гаряче, не холодно, не відчуваю болю.

Сміється хтось, а хтось осуджує мене..

Яка різниця, коли більше не з тобою???

Яка різниця? Все колись мине...



Не чую шепоту. ні крику, ні плачу,

Ні сліз, а ні усмішок - стерті лиця.

Скажіть хоть хтось: за що, за що плачу?

..А втім... Яка тепер різниця?...
2010

Твоїй брехні складаю оду!
Немає більше щирості, як в брехуна!
Та ні образи на твою породу,
Ні жалю, ні зневаги вже нема.

Яка різниця, чим вбивати душу?
Яка різниця, чим ранити на смерть?
І після смерті далі жити мушу,
Не відпускає клята круговерть!

А ти - ні тіні на обличчі!
Як пам'ятник - такий вічноживий!
Все нові душі за собою кличеш
У світ свій - фантастичний і такий крихкий...

А я, розбита вдрузки, усміхаюся!
То плисти намагаюся, то йти.
Не впасти, не втонути намагаюся.
Із попелу відновлюю мости!

І хочеться так з розпачу...завити!
Каралась певно Єва так за раєм...
З останніх сил стараюся я жити.
І на світанку свічкою згоряю...
2010

Ну ось і все, завіса впала.
Ми дочекалися фіналу
Спустіли ложі та партер.
Тепер усе. Кінець тепер.
У п'єсі нашій ставлю крапку.
І починаю все спочатку.
Нові актори, нові ролі,
Майстерніша, здається, гра.
Новий декор, нові герої.
По-іншому звучать слова.

Не має сенсу зупинятись,
Ні сили згадувать старе.
Стараюсь більш не помилятись.
А решту - час і так зітре...

І буде сумно, але не мені,
І весело буде, але не без мене.
І очі у мене вже не будуть сумні.
І Дерево Щастя буде вічно вічнозеленим.

І холодно буде, та я не замерзну,
І гаряче буду, та я не згорю
Любитиму Всесвіт, такий величезний
Й у ньому маленьку частинку свою.

І усмішку з уст вже ніхто не зітре,
І надії ніхто не розчавить у жмені.
Буду жити я так, як ніхто не живе!
І феномену тому хай дивуються вчені.
***
У минулому я залишу всі втрати,
Вже ніколи не пущу на поріг я печаль.
Бо хорошого буде ще дуже багато.
Бо за тим, що було - мені більше не жаль!

Пробачте, я ж лише людина.
В руках життя - покірна глина.
І кожен з тих, для кого жила
Мене по-своєму ліпили.

(Чужі життя - були моїми,
Чужі думки - а мої рими.
До Нього серцем прикипіла -
Змінилися душа і тіло)

Та я людина. І лише...
Черкнеш ножем - кров потече.
Слабка, бо боляче буває.
Нестерпно. Та про те ніхто не знає...

Ні, виправдань я не шукаю.
І врешті-решт минуле відпускаю.
В тім що здаюсь - моя провина,
Та зрозумійте, я - лише людина.

Не живеться і не пишеться...
Сон, дрімота, плавний хід..
З-поміж мрій хоч щось залишиться?
Сподівань кривавий слід..

Байдуже, чи дощ, чи сонце.
Сьогодні - як вчора, сьогодні - як завтра.
Що можна інакше - напевно здалося.
А Віра... сліпа і нічого не варта.

Життя таке довге, життя таке сіре,
Змінити хоч щось - ані сил, ні бажання.
Єдина струна у старенької Ліри,
І тій ім'я - Розчарування...

Собі ти скажеш - таких сотня,
А мого імені із серця не зітреш!
Хоч завтра не подзвониш (як й сьогодні),
Цієї ночі знову не заснеш.

Байдужим будеш ти на людях,
І жарти твої гострі - всі мені,
Частішатиме стукіт в грудях,
Коли ловитимеш в моїх очах вогні.

Летять, немов в калейдоскопі дні,
Минуле бачиться уже розмитим.
І з сумом ти зізнаєшся собі -
Як жаль за щастям, необачно так розбитим!

Загублена серед людей, притулку не знайду.
Що двері замкнені мені - стою, не йду.
Що очі карі - неба синь мені рідніша.
Пізнавши чорноту ночей стаю чистіша.

Що сум, безсоння і печалі -
Хай було зле - переступлю
Через усе. І піду далі.
Любила - скажу - не люблю.
Що зачарована весна - рожево білий саван.
Коли життя я п'ю до дна - для інших тиха гавань...

Я не помру, коли мене не стане.
Бо я назавжди залишуся з вами.
Бо я не вірю в смерть, лише в життя.
Я вірю в вічність, а не в забуття.

Бо я – весна, що постає в вишневім цвіті,
Бо не одна у цім безмежнім світі.
Бо я люблю!!! – лунає під склепінням.
Любов – безсмертна! Вірю в воскресіння.

Я стукала – ти чути не хотів,
Я кликала – а ти не озивався.
Я стукала – ти двері не відкрив,
Я кликала – ти йшов, не озирався.

Набридло. Я що могла – вже все зробила.
Ти вже не мій. Ну що ж. Нехай...
Мене ти не любив. Хоч я тебе любила -
Тихесенько шепочу : „Прощавай!”...

Мне станет вдруг тебя не жаль,
Задорный смех вновь сменит зимнюю печаль.
И я пойму - ты только проводник.
Мой новый мир восстал в единий миг.

И солнца свет, и тьма, и дождь, и ветер -
Мое родное, ведь все это - я!
Я изменилась - а ты даже не заметил.
Но все теряет смысл. Ведь рядом нет тебя...

Коли захочеш спокою в буремному житті,
І не знайдеш розради ні в натовпі, ні в самоті
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли раптом на душі стане важко
І серце заб'ться, як поранена пташка
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли роєм загули тяжкі думки
Й нетішить навіть настання весни -
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли забудеш хто ти і куди ідеш,
Коли в кінці тунелю світло не знайдеш -
До мене ти приходь, довірся ти мені
І стануть легшими всі тягарі земні.

Коли ж в твоїй душі цвіте весна,
Коли щасливий ти, і в тебе - все окей, то - усміхнися,
До мене ти прийди й хоч трішки поділися.
За тебе щиро порадію я.

Ні сонце, ні місяць, ні земля, ні вода...
Сьогодні з тобою, а завтра одна.
Малюю ім'я твоє я на піску.
Хвилина - і хвилі букви зітруть.
Ніщо не буває ні постійне, ні вічне.
Час тече, час біжить, все минає.
Що сьогодні було таким рідним і звичним
Назавтра безслідно зникає.

За тим, що було - шкодувати не варто.
Не знає ніхто, що чекає нас завтра.
Будем жити сьгодні,кожну мить цінувати.
Бо живем тільки раз, і лиш раз помирати.

Ми хочемо все й одразу.
Розрахунок. Цинізм.
Ніжність - пуста трата часу.
Любов - архаїзм...
Вчасно вносимо плату
За такий реалізм.

Я тінь твої тіні,
Поцілунок в повітря.
Мала пляма світла
У згадках осінніх.

Колискову тобі заспіваю тихенько.
Поцілую в чоло легенько.
Підіб'ю подушку та ковдру поправлю.
І серце своє біля тебе зоставлю...

Міліють ріки вулиць,
Й не так уже шумлять -
Зникають голоси околиць -
Люди сплять...

Якщо ти дивишся в своє вікно,
То знай, що я роблю те саме.
Знов розправляю я своє одне крило.
І я також не в згоді поки з снами..
Також вдивляюся у кожні із очей,
Які по черзі гаснуть..
Я, як і ти - володарка своїх ночей,
Хоч поступаюсь троном часом.
Також знаходжу в темряві спасіння.
Найкращу музику я чую - тишу.
Не подолаю я сама земне тяжіння -
Своє крило тобі, теж однокрилому залишу.
За себе і за мене ти -
Злети...

Вдивляюся я знов у чорне небо.
Солоний присмак на губах.
Я знов пишу вірші лише дя тебе..
Сумний, самотній, однокрилий птах.
24.11.2008

Мій настрій як день березневий мінливий
Наче загнаний звір, то мій погляд сміливий.
То байдужим є все, то люблю я весь світ,
То сміюся крізь сльози, то сміюся до сліз...

То іду напролом, то безсило здаюся
Я люблю так життя, і його так боюся.
Я чистіша сльози, і важка, як вина.
Я читаю думки, і не вмію - слова.
Я тьму люблю, та не можу без світла.
Влітку сниться зима, а зимою - літо.
Я тебе відштовхну, потім прийду сама.
Я читаю думки, та не вмію - слова..

Я тишу знайду, і від тиші тікаю.
Мрії я розібю - і по крихті збираю.
Я втрачаю себе, потім довго шукаю.
Я на землю впаду - й знов у небо злітаю.

...Мій настрій як день березневий мінливий,
Яке ж буде завтра? Гірке?.. Чи щасливе?
19.11.08р.

Вже осінь розпростерла крила,
Десь підкрадається зима.
Людина ще життя не жила -
А тут його уже й нема...
***
Хай завтра дощ вологою рукою постукає в твоє вікно -
Це осені прощальні зі сльозами поцілунки.
Згадай мене, достукайся до серця ти свого
Бо наші почуття - найкращі нам життя дарунки..
***
Розганяє жовте листя на асфальті вітер,
Дощ цілує мовчки дерев голі віти.
Бродить осінь вулицями міста
Це її сумна осіння пісня...

Злечу я вниз підбитою лелекою
До ніг паду зітятою травою
Дорогу осіяю зіркою далекою,
На віях виступлю ранковою росою.

Весняною стихією я явлюся тобі.
Незгасною надією розраджу у журбі.
Холодним джерелом в спекотний літній день
Самотнім маяком серед штормів і скель.

Серед могильних плит
Ховається печаль
Серед могильних плит,
Що зрошували сльози
Серед могильних плит
Сповільнюється час.
Серед могильних плит
Заплуталася осінь.
Серед могильних плит,
Де тиші вічне свято
Серед могильних плит,
Де смерті відпечаток.
Серед могильних плит -
Там спокій віднайти.
Серед могильних плит -
Втекти від суєти.
Серед могильних плит -
Втрачають сенс слова,
Серед могильних плит -
Шукаю суть життя...

Не здамся, не впаду, не спинюся!
Я чашу свою осушу до кінця.
На колінах стоячи тільки Богу молюся.
Лаврового, тернового - але вінця.

Усміх твій - солодкий. З гірчинкою.
Твої слова - легкі. Із важкістю.
Очі твої- то сумні,то веселі.З іскринками.
Я до тебе прийду.Чи з печаллю, чи з радістю.
***
В очі поглянути - в зорепад потрапити.
Твій голс почути -і далі- з полегкістю.
Тебе відпустити - як себе втратити.
Частина душі - краща - зникне безвісті.
***
Твій поцілунок - один, скупий
Зігрів мене більше, ніж його - триста
Його монолог - всеодно - німий.
Погляд твій - сповідь чиста.