А коси колись аж по п’яти плелися,
І вились кучерики, наче сп’янілі,
Лише звідкись ножиці кляті взялися,
І їх закружляли на смерть у кадрилі.

Пручатись безглуздо було, нерозумно,
Беззахисно тіло маленьке тремтіло,
Безжалісно, безпочуттєво, бездумно
У чорне вгорнули дівча остовпіле.

Тепер вже вона і за них відмолилась,
Простила самотність, даровану в осінь.
Змирилась… Ось тільки сьогодні наснилось,
Що виросли знову по п’яточки коси.