Це воно. Здається, і сама б не впізнала себе – отакою, як була тільки-но, або такою, як от просто зараз… ні, вже не та… І так само щомиті, щоподиху... Символом твого сьогодення мала б стати відмова від себе вчорашньої. Але все ще ховаєш голову в пісок, відмовляєшся усвідомлювати очевидне? Треба нарешті насмілитися. Зазирнути просто у вічі своїй долі, повірити в неї. Почати рух… Уперед? Неважливо! Головне – відтепер саме він стане єдиною правдою про тебе – твій новий крок у невідомість!
Ольжина уява кидала її з одного берега на інший. Бо все може бути! Звіднедавна з нею могло статися все, що завгодно – і лише добре.
Ні, вона не була одиначкою, не переживала трагедії покинутої коханої чи дружини – нічого з того, що дозволило б автоматично зарахувати її до групи ризику. Та не було жодної її заслуги в тім, що досі потік, що ніс її, залишався чистим і прозорим. Це не залежало від її волі.
І чи не було десь там, у підсвідомості, прихованого бажання чогось нестерильного, якогось – хоча б часткового і нетривкого – забруднення!? Надзвичайної події?

За що б не брався – відчував відразу. Внутрішній спротив. А то й повну апатію. Здавалось, віддав їм усе – усього себе! – але то всьо, виявляється, нікому не було потрібно.
Євген довго йшов знайомою вулицею вгору. Однією з найдовших у Місті. То уповільнюючи, то прискорюючи ходу. Думки напливали, таранили одна одну, зникали, ніби розчинялися – в повітрі… у лужно-кислотному середовищі всередині мозку. Її очі. Неможливість бачити їх щодня. Через роботу. Клятий режим, що не дозволяв розслабитися ані на мить.
Так було і так буде: він – вуличний, із непригладженими жорсткими враженнями від життя, з відразою до насильства – але ж – сам у тому насильстві загрузлий.
Професійний інтерес, як він іноді помічав, мав на собі печать чогось неприродного, важкозмиваного. Банальні – кров, насильство, безглузда жорстокість… – не давали спокою ночами. Тому й перестав спати – себто бачити сни.

- Знаєш, Дмитре, я ніколи не переповідала тобі своїх снів. Цей – перший. ...Міст у вигляді підкови. Величезний підковоподібний міст над вирвою. І я – на ньому. Рівно посередині. Мені треба йти. А страшно. Під ногами – льодовикова поверхня. /…/ Цей сон... я довго не могла зрозуміти, чи там моє минуле, чи майбутнє. Точніше, я сподівалася, хотіла вірити, що то лише минуле...
- І я... Я ніколи тобі не розповідала про своє минуле і, мабуть, ніколи б не розповіла, якби воно не наздогнало мене в нашому з тобою тепер. – Ольга швидко-швидко перебирала китиці палантину тонкими знервованими пальцями. Жилки на її руках виступили назовні і якось по-особливому загрозливо виглядали на тлі білісінької шкіри.
- Він... він помирає! – Ольга театральним жестом приклала руки із розчепіреними пальцями до своїх сухих запалих очиць:
- Ти чуєш, по-ми-ра-є!
Я дивився просто на неї. Поволі вдавлювала долоні в самісінькі очі, терла їх, але сльози не виступали. Мені було видно лише її фіолетові губи із рівними лініями контурів, наведеними майже чорним олівцем. Вона якось надто чітко артикулювала оте „По-ми-ра-є!” – і я почувався свідком повільної ірреальної сцени, протиприродність якої однаково лякала і притягувала.

Євгенові оповіді видавались Ользі примарними вигадками. Перебільшеннями. Вона вірила у те, що спілкування з нею змінить не лише його настрій, але й усе решту: поведінку, спосіб життя – навіть сни. Насичить його світ яскравими кольорами, збагатить палітру уявлень розмаїтими фарбами весни. Натомість – лише осінь тече в жилах.
Не знаю, що так приваблювало мене у його кімнаті… Може, те, що мені однаково, що, де і як у тій твоїй кімнаті, коли я там разом з тобою. Невідомо, в якому часі і просторі ти існуєш. Незбагненні звиви твоїх думок, як власне і лінія твоєї долі. Дивним чином сам факт твого існування видається надто хистким і невимовним. Поєднання тотальної недовіри до всіх купно і кожного окремо із виразним усвідомлення потреби захищати всіх тих, кому однаково не довіряєш. Відбування ролі невдатника і нараз – відчуття повної свободи й упевненість, що геть не безталанний…

Так він і жив, оточений речами померлої... Ця фраза раптом виринула в голові Дмитра і зажила своїм власним життям.
…Ніколи не замислювався (чи просто не хотів – боявся?) над тим, як і чим він живе. Часто випивали разом на розі тих чи тих вулиць, зідзвонювались у справах і вихиляли кілька чарок звичної рідини практично без закуски, теревенили про несуттєве, говорили все голосніше і голосніше, майже забуваючи про справи, заради яких стрілися... Довго проводжали один одного, тисли руки, знову і знову, і не могли розійтися... А вже через кілька хвилин по остаточному прощанні забували про існування одне одного.
Цікаво, а чи була в нього дівчина? – Дмитро намагався згадати, чи було щось у їхніх із Євгеном розмовах, щось про неї, яку-небудь жінку, дівчину. Марно.
…Дивна у нас була дружба. Я йому теж про Ольгу ніколи не розповідав. Чому? Не по-чоловічому якось? Дурниці! Мабуть, ми ніколи по-справжньому і не дружили. Так, випадкові здибанки… Але ж тоді, про барабанні палички, він мені розповів.
Знову перед моїми очима той постпереїздний гармидер в Євгеновій кімнаті: частина речей – у пакунках і розхристаних теках, перетягнених дротами…
І – просто посеред кімнати – картонна коробка, з якої виглядають краї дерев’яних барабанних паличок. Уся моя увага прикипіла до тих паличок. Витягаю з коробки перші-ліпші. Роздивляюсь. …То палички мого батька – я йому подарував… Ти говориш, і я бачу, як тебе огортають спогади. Ти і живеш наче в минулому – тими спогадами…
І ті палички, від Батька, від Майстра, від Визнаного Генія Гри На Барабанах – сам процес їхнього роздивляння, до якого я випадково залучився– усе це тоді не стало для мене одкровенням. Я дивився на тебе, і не розумів… Вважав диваком. Невдахою. А, може, ти теж Майстер Паличок. Лише віртуозність барабанщика замінила тобі інша. Й артистична натура не зрадила тобі. Всередині себе ти завжди залишався Майстром Паличок.

…Ольга повернулася на світанку. Чув, як вона пройшла до ванни. Звуки біжучої води… Вони так і лізли мені у вуха. І марно я намагався не прислухатись. Тихо постукав до неї. Не відповідає. З усієї сили сіпнув двері і ледь не впав.
- Я думав, ти зачинилась? Олю…
Вона сиділа на краєчку ванни. Як зайшла, у верхньому одязі. Рівно, як манекен. Нова вертикальна зморшка прорізала її побілілий лоб.
- Олю, що… – я не встиг докінчити.
- Він… помер.
Дмитро підійшов до неї впритул. Задавнена тижнева образа раптом змінилася жалістю. Опустивсь біля неї навколішки. Хотів було взяти її руки в свої. Тільки тоді помітив, що в кожній руці Ольга тримає паличку. Барабанні палички. Ті самі…

2009