Тиша привокзального гамору…
Дівчинка із парасолькою кольору неба
Чекає півночі,
Коли зійдуться стрілки на циферблаті
Вселюдного крику
І втоми…
Кілька похмільних калік
Просять милостиню у дощу,
Що монетами дрібних краплин
Лягає у їхні жмені…
І тільки потяги на короткі хвилини
вриваються в цю звичайність,
аби забрати її в завіконних
очах пасажирів…
а старезні, як світ собаки
Стережуть гірку вогкість перонів,
Задивляючись віддано в очі
Сотень дівчат з парасольками
Не кольору неба…
Північ…
Стрілки годинника злились воєдино
Дотиком руки
На плечі однієї.
Час відступив, загубившись
У сонних вагонах останнього потягу.
Дощ
І тиша вокзального гамору…
Здрастуй.

2012

Забагато вражень
Від цвіту яблунь,
Що пахнуть розтраченим дитинством.
Намисто запахів
Огортає шию душі
Аж до знемоги…
Задихнутись від щастя –
І думати
Як би
Від травня вистрибом
Чимдуж нести ноги
Там, де спориші
Мережать стежки
Посивілих надводних ранків.
А потім на ґанку
Зустріти старого друга,
Що звечора десь
Назбирав реп’яхів повен хвіст…
І яблунна туга
Вільготно взиває на біс…
Співати без слів
І без музики,
Тихо…
Відчути, як дихає поле
Зеленим покоєм пшениць
На розсорочених грудях…
І навіть не болем,
І навіть не люддям столиць
Молитись за те,
Чого вже не забудеш…
Забагато вражень
Від цвіту яблунь.