Цибулинка прегірка -
доля-доленька.
Крильця птаха золоті -
воля-воленька.
Цибулинка крутобока -
квітка дивна.
Світло, радість і краса -
сила триєдина.
2011

Ой, же ти Корівонько, Золоті твої роги,
Загубило Теля твоє додому дороги.
Ой, мабуть, що пастухи та не добре і дбали.
Не дай Боже, його вовки люті розірвали.
А вже нашій Корівоньці добре нагулялось,
А вже вим’я молоком добре наливалось.
Ой, нема кому те вим’я добре опростати.
Вертай, вертай, Корівонько, до своєї хати.
Ой, іде Золоторога, ступати їй важко.
Капле з вим’я біле, біле просто битим шляхом.
Для маленького теляти то є вірним знаком,
Аби йому вертатися до рідної хати.

А Небесна та Гадина до молока ласа,
До Корівки битим шляхом звивається плазом.
Ой, вже тягнеться до вим’я, ой, вже його смокче,
Аби черево набити, вже така охоча.
А вже молока білого стільки надурила,
Що собою вже світ білий, світ Божий закрила.

То все бачить Пастух та на вогненному коні:
«Ой, ти Гадино Небесна, вже лиха доволі.
Ти собою вже світ білий, світ Божий закрила,
Ти, несита, Божу землю в камінь посушила.
Тобі черево набити тільки для забави,
А що люди вже плачуть, нема тобі справи».
Сказав Пастух, на вогненному коні під’їхав
І топтав конем Гадину, наробив їй лиха.

Бачить Гадина: недобра для неї година:
«Ой, Пастуше, маєш серце, бо і так вже гину.
Пустиш мене, то пущу я молоко із себе.
Нехай мене не клянуть, а вся слава для тебе».
«Ой, ти Гадина Небесна, маєш допомогу:
Переїду конем ще раз, а Корова – рогом».
Ой, знову молить Гадина: «Маю ще провину,
Відпущу Теля мале я, бо вже зовсім гину».
Пустив Пастух вогненного, пустив ще утретє,
Бо ж він зовсім не абищо, завзятий, упертий.

А вже диво велике стало відбуватися,
Стала Гадина Небесна кільцями звиватися.
А від того на всі боки грім та блискавиця.
І пустила вже Гадина молоко-водицю.

Поклонились тоді люди, хвалу проспівали:
«Недаремно цього дива ми стільки чекали.
Хвала тобі, Корівонько та Золоті роги!
Хвала тобі, Теля мале, не губи дороги!
Хвала тобі, Пастуше на вогненному коні!
Вже не змочать Божу Землю сльози все солоні.
Хвала тобі Мати-Земле, що про всіх нас дбаєш.
Береш в себе золоте зерно, в стократ повертаєш.
Хвала тобі роде наш, хвала всім добрим людям.
Жили наші предки тут, і ми жити будемо!
Слава!
Слава!
Слава!»
7/ 01 – 2002 – 9/ 03 – 2009

Не той поет, хто для свого народу
цвірінькає та одить: "Слава! Честь!"
Шкода тих словоблудів: в них хвороба -
золототалярний добряче вбрикнув гедзь.

Поет вперіщить просто, без вітійства,
і слово красне не для красного слівця
скородить та ятрить гостріше вістря:
"Народе, безпорадная вівця.
Ти - ниций, попри все пригноблення,
не занехай батьківський дім,
бо ж в тебе в генах здатність до оновлення,
Якщо позбувсь цього - розвійсь як дим".

Читав рядки "... ми загрузаємо в убозтво...",
читав і так собі метикував:
де ж антивірус отому потворству,
щоб не-народ таки народом став?

Когда-то жили инки, племя,
Которого уж больше нет.
Одним у стенки пулю в темя,
Другим тайком шла смерть во след.
Кого задобрили дарами,
Кому омыли кровью путь,
И храмы, лишь седые храмы
Крапивой заросли по грудь.
И только ветер, ветер, ветер,
И только солнце, солнце, сон...
Над тайной букв, скупых отметин,
На скалах диких, как бизон.
И город, ввинченный в могилы,
Гибрид валторны и кота
Натянут нервами тугими
На звук священного щита
Удар, ещё раз: ухнет глухо
В вертеп, где лишь чужак, урод.
Залитое асфальтом ухо
Не знает имени: народ.
Убийц потомки, толстосумы,
Священных рек ползущий пляж.
Как ты возникла Има Сумак?
В похабный этот камуфляж
Как проросли твои молитвы,
Напевы древнего жреца?
Иль племя, мёртвое для битвы,
Отмстило голосом певца?
Чтоб он сопрано, меццо, басом,
Немыслимых октав земных,
стонал, метался диким барсом,
не занимая нот ничьих.
Ему бы оперы величье
И пышный гимн чужих молитв
Но он, могуч, не обезличен,
Поёт о том, что кровь велит.
Пусть смертной неподвластно время,
Но в гимнах, что поёт, завет:
Бессмертно тужат инки, племя,
Которого уж больше нет.