Споконвіків велося в світі:
Птахи вклонялись небу, кріт – землі,
Могутніх крил боялись сіті,
Підземні рили нори – у душі сліпі.

Змістилась вісь земної кулі,
Болото небу мстить тепер затято,
Багаті та високі душі
Збагнули – відлік честі вже відтято.

Маркетинг всюди в нас помітний,
Рекламний щит ціну душі диктує,
Талант, любов – кому потрібні?
Купцеві ринок всі скарби дарує.

Яка ж брутальна діє сила,
Закон буття такий гряде сьогодні:
Коли безкрилі носять крила,
Птахи рятують гідність у безодні.

Неждана зустріч – знову трепет серця,
В минуле знята на момент завіса,
Терпкий, невинний спогад птахом б’ється,
Відкрита враз душі стара валіза
В Моїй Пам’яті…

Ожив каскад цілунків в спомин стертих,
Роками вбраних у покрій «реальність»,
Панно зіткала зі шматків протертих
Єднання мить – колишнє і сучасність
В Моїй Пам’яті…

Воскрес священний попіл в щастя вихор,
Диктує вальс моє затерпле серце,
Любов торкнула знов – найбільший витвір
Людини. Бога. Чистих мрій озерце.
В Моїй Пам’яті…

Трамвай рушає з місця свого в простір,
Лице в вікні змиває туман часу,
Удар дверцят – неначе долі розтин,
Чекати варто ще одного разу?..

Найбільше лихо на землі – духовна бідність,
Яка себе вдягнула в пишні шати.
Сліпої слави милі серцю грати
Підступно вп’ялись в душу – зникла гідність!

Найвища доблесть на землі – прийняти долю,
Якою б не була її сваволя.
Святий завіт ректи усім в недолі,
Нести прощення щире брату – виграв волю!

Найбільше щастя на землі – знайти любов,
Яка зійде зерном справдешнім в серці.
Дарунок Богом нам такий дається,
Аби розквіт стократно – світло в світ поніс!

Твої уста мені насправді не належать,
Лише солодкий присмак спогад ще бентежить
Мого життя раніш незнану, колючу грань,
Якою бігла, мов назустріч юна лань,
Води напитись із долонь твоїх палких,
Надійних, теплих, рідних, таких п’янких,
Неначе здатних вічні чари вміло ткати,
Підвладних обіт святий з черниці зняти.
Мені судилось більше не відчути їх тепла,
Пір’їна щастя мого впала з твого крила,
Згубилась. Морок тепер її стихія зла.
Невже твоя душа злетіла увись одна,
Мене заклявши смуток ночі прясти самій?
Зорі новій уже блаженний ллється лій
Твого спраглого чиєїсь муки серця –
Жорстока і прекрасна гра любов’ю зветься!
Тобі кохати іншу сором ще самому –
Але моє прощення зніме цю оскому.
Щасливий будь! Мене забудь. Тобі пора
Наступну гавань коханню ніжно вчити,
Але умієш сам насправді ти любити?

Невиннна снігу біла пелена
Укрила рідну, грішну землю,
Неначе зникли всі діяння зла,
Нарешті є прощення серцю

Зимове диво нищить всякий біль,
Знаменний час зніма провину,
Немов з нуля прясти новий кужіль
Дається шанс в різдвяну днину

Радіти знову, мов дитина,
Омити всі гріхи сумління,
Дана сьогодні мить єдина,
Спастися від сліпого тління

Зведімо ж очі до святих Небес,
Нехай усі побачать Бога,
Різдвяне дійство – це пора чудес,
Серця людські його дорога!

Лютою грозою промчала образа –
Переповнила душу відраза
До слів отих отруйно жорстоких,
Наче судових вироків суворих
А душа…

Блискавицею гострий біль розітнув –
Щоб цього тільки ніхто сам не відчув
Як падає небо, як гаснуть зорі,
І серце тоне у чорному морі
А душа…

Душа звела собі мури кам’яні –
Щоб вберегти свої мрії осяйні,
Зуміти ще сонцю назустріч піти,
У чиємусь серці зерном щастя зійти
А тиша…

Тиша врешті настала після грози –
От і вгомонилися люті вітри,
Жарптиці світанок принесли у дім,
І жодні шторми не зашкодять вже їм.

Коли минуле зачинило двері,
І проказало: входу тобі нема,
Вилий жалю сльози на папері,
І вклонися долі, що вже відбула.

Коли майбутнє грається у покер,
І гендлює уміло життям твоїм,
Відпусти буття, мов веселий джокер
І живи законом совісті своїм.

Прожени геть розлуку, біль та зраду,
І скажи: того ніколи не було,
Даруй усім любові вічне свято,
Й обгорне тебе ангела крило.

Годі супитися – настав світанок,
Палкий, жагучий жартівник,
Він зв’язує на небі зірок-бранок,
Такий-от невгамовний бунтівник.

Він нахабно стягує із мене ковдру ночі,
Проганя від мене сон міцний,
Загляда лукаво в мої понурі очі,
Та диктує розпорядок дня мені такий:

- Серця кайдани розірвати,
- Щиру усмішку намалювати,
- Минулий біль миттю забути,
- Веселий спів птахів почути,
- Звичний смуток заховати,
- Ключі до щастя відшукати,
- Житейську втому занедбати,
- Гірку сльозу швидко змахнути,
- У круговерть життя пірнути,
- Намисто ласки одягнути,
- Тепло коханого відчути!

Ніколи не переставайте творити добро,
Якби важко та боляче це не було.
Ніколи не втрачайте віри в людину,
Яку б важку вона не несла провину.

Ніколи не стрибайте у розпачу жерло,
Якби не шматувало життя наше зло.
Ніколи не гасімо своєї мрії зорю,
Яку б неймовірну вона не несла мету.

Ми дуже часто скаржимось усі:
Розплодилося нівроку зло на землі,
Правда з брехнею п’ють на брудершафт,
Помінялися ролями жертва та кат.

Спробуй тепер щось зрозуміть у житті,
Все переплуталося в нашім бутті.
Хутчій панцир остороги одягнім,
Спробуєм від лиха врятуватися в нім!

Серцем й душею ми чисті самі:
Не вбиваєм, не крадем, - не блукаєм в пітьмі,
Совість наша спокійна від усяких докорів,
Лиш би спастия від дикого світу сваволі!

А можливо подумати пора,
Чому усюди біда снува, снува…
Якби жили всі гідно і по честі,
Не мало б зло між нами місця!

Можливо, час згадати крадькома,
Чи не байдужа нам чиясь біда?
Чи окраєць хліба сироті ми подали?
Чи ганьбить невинного спинити помогли?

Чи вхопили ми брехню за язик?
Чи почули чийсь зболений крик?
Чи не дали над святим поглумиться?
Чи завадили чиїйсь мрії розбиться?

Ми чинили по совісті чи боялись?
У мушлю індиферентності ховались...
А ждемо всі щастя апріорі,
Як будемо байдужі – не бачити його нам апостеріорі!

Говорять "мудреці", що світ це – просто тлін,
І що життя – лиш мить сліпа у Всесвіту просторі,
Тому не варто віддавать йому поклін,
І сенсу жодного в препетіях долі.

Ніщо не є важливим на Землі,
"По-філософськи" на життя дивіться:
Ми всі – мурахи на безглуздя тлі,
У медитацію усі хутчій перенесіться!

А я не згідна з твердженням таким,
Це вчення зерна злі у душі засіває,
Життя повинне мчати вихором палким,
А не жевріти попелом, що серце розтліває.

Ми маємо свою жарптицю упіймать,
А птаха ця аж надто вередлива.
Потрібно радощів і смутку скуштувать,
Щоби вдихнути в груди: «Я щаслива!»

Як хочеться інколи просто не бути,
Як хочеться часто все просто забути,
Особливо тих, перед ким ми винні,
Щоб спинити докори сумління невпинні.

Як хочеться часто звинуватити долю,
Аби уникнути гострого болю
За справи свої лиховісно-жорстокі,
Підступні, як наші доброчинства короткі.

Як хочеться вчинок здійснити свавільний,
Весело й гордо крикнуть: «Я – вільний!»
Я вільний від всього, що Святе Слово велить,
Бо ж наша совість все дужче спить!

Як хочеться…

Як хочеться, щоб душі наші трохи змінились,
Як треба, щоб наші каяття не спізнились,
Як необхідно мати високу мету,
Щоб не перетворитись на чорну золу.